Свідки війни: "Втікаючи з Ірпеня, люди лишали на тілах загиблих родичів записки з їхніми іменами"

Переяслав.City

Олена Тірбах (29 років) та Олександр Котляр (26 років) у 2017-му переїхали з Переяслава до Ірпеня – квітучого передмістя столиці, щоб будувати там спільне життя. Наприкінці лютого 2022-го місто-супутник Києва перетворилося в епіцентр бойових дій. Що пережила пара, якій пощастило вибратися живими з осадженого Ірпеня, – у розмові з журналісткою Переяслав.City. На світанку 24 лютого Олена та Олександр прокинулися від гуркоту винищувача, що пронісся над дахом їхнього будинку. Вони мешкали на останньому -- 16-му поверсі. З боку Гостомеля вже було чути артилерійську канонаду й потужні вибухи. Олена написала повідомлення хазяйці салону краси, в якому працювала майстром манікюру. "Ми тут вже 40 хвилин живемо у війні", – отримала у відповідь з околиці міста. – Ми зібрали речі і зрозуміли, що потрібно терміново поїхати заправити авто. Та на першому ж перехресті застрягли у заторі. Стояли більше двох годин, а колона машин все не рухалась, тож ми завернули в двір, залишили машину, взяли тару і пішли до заправки пішки, – згадує Олена. Заповнивши пляшки бензином, вони дорогою ще забігли купити продуктів. Магазини працювали лише до обіду, охоронці на вході впускали обмежену кількість людей. У той же час рій російської авіації атакував аеродром у Гостомелі, що всього за 7 км від Ірпеня. Знайомі звідти почали попереджати – у них вже розпочалися запеклі бої. Пара розгубилася: небезпечніше тікати чи залишатися? "Мама з однорічною дитиною питала, чи не могли б ми їх забрати, бо не мають транспорту" – Ми вирішили заночувати в підземному паркінгу одного з трьох будинків в нашому житловому комплексі, – продовжує Олена. – Розуміли, що виїжджати з міста, хай і не сьогодні, але точно доведеться. Вирішили ще раз сходити на заправку – від нас це 15 хвилин пішки, купити бензину, аби залити бак до повного. На годиннику близько 20-ї, а на дорогах досі затори. З боку Гостомеля чути потужні вибухи, на заправці вимкнули електроенергію. Повертаючись додому, раптом побачили в небі сильний спалах, схожий на блискавку, а за кілька секунд черга гучних вибухів – мабуть, артилерія або далекобійні снаряди. Ми завмерли в ступорі між будинками, а потім побігли до свого паркінгу, там вже зібралося чимало людей. Такий страх я переживала вперше в житті. У той момент вперше усвідомила всю серйозність того, що відбувається. Наступного дня українські військові підірвали три мости через річку Ірпінь, щоб зупинити просування російських військ. 27 лютого перша колона ворожої техніки зайшла до Бучі. Того ж дня її розбили на вулиці Вокзальній, яка вела до Ірпеня – це всього за два квартали від будинку Олени та Олександра. Через переїзд, повз заправку КЛО та ТРЦ "Жираф", що на околиці, окупанти вперто проривалися в Ірпінь. Форпостом оборони Києва став розважальний центр – його розгромили вщент. Рашистів чекав дужий опір українських воїнів, які змусили їх повернути назад в Бучу, заблокувавши там їхній подальший наступ. Фото з паркінгу-бомбосховищаФото: надане Оленою Тірбах Олександр згадує, як тоді на кілька хвилин вийшовши з паркінгу, на власні очі побачив вогняну кулю, що пролітала не більше трьох метрів над землею. Паркінг став прихистком для Олени й Олександра на чотири доби. Мешканці трьох будинків, серед яких і люди літнього віку, і немовлята, зріднилися однією бідою. Розраджували одне одного, ділилися їжею, допомагали няньчити дітей. У паркінгу було дуже холодно, згадує Олена. Спали в автівках, вкутавшись у теплі куртки та ковдри, від надмірної вологості груди роздирав кашель. За ці дні вибухи не припинялися – не було можливості піднятися в квартиру бодай прийняти душ та переодягнутися. – Разом з нами у паркінгу жила мама з однорічною дитиною. Питала, чи не могли б ми їх забрати, бо не мають свого транспорту. А ми самі не розуміли, що нам робити. Дотепер не виїжджали, бо бачили відео в інтернеті, як розстрілювали мирних людей під час спроби евакуюватись, навіть попри застережні написи "ДІТИ" на авто. Натиснув педаль газу і пролетів російський блок-пост 28 лютого відбувся перший етап українсько-російських перемовин. Зранку над містом запала жадана тиша. Олена з Олександром вийшли з паркінгу на подвір"я, роздивилися і зрозуміли – є останній шанс виїхати з міста, іншої нагоди може й не бути. – Почав пропадати зв"язок, – розповідає Олена. – У Бучі вже нема світла й води, якщо пропаде і в нас – не виберемося ніколи. Продукти, у разі чого, сюди ніхто не завезе. В Ірпені ще жив наш друг із Переяслава зі своєю дівчиною, ми зв"язалися і домовилися виїжджати разом нашим автомобілем – вони були без машини. Це рішення далося нам в колосальному стресі, мене пробирав озноб. Нічого не їла, тільки курила на нервах. Багато хто залишався в паркінгу. Саша спочатку склав маршрут до Києва, але в столицю вже не пропускали. Будинок у ЖК Олени та Олександра – Ми тоді поїхали через Стоянку в сторону Канева, і далі у Переяслав – єдиний шлях, бо всі мости були зруйновані, – додає Олександр. – Там ще стояли українські блокпости. А вже за кілька днів, 5 березня, на цій же дорозі розстріляли наших знайомих, які ховалися з нами в паркінгу. Дівчина загинула на місці, чоловіку осколками ранило руку та обличчя, а 5-річній дитині – ногу. Але вони принаймні вижили. Один з російських військових сказав, що він родом з Рівного, розумів українську Ще близько 50 чоловік з нашого і сусіднього будинків наступного дня зібралися і виїхали колоною – попри постійні обстріли і бомбардування. Вже стояли російські блокпости, чужинці стріляли без розбору. Вціліла жінка з нашого ЖК потім розповіла, як їхала за кермом, поряд сиділа її мати. За мить куля влучила їй прямо в горло. Тіло забрати не дозволили. Один із російських військових сказав, що він родом з Рівного, розумів українську. Коли один чоловік побачив, що в колоні перед ним машини розстрілюють впритул, він зрозумів, що дороги назад немає. Відчайдушно натиснувши педаль газу до упору, він пролетів повз машини, усвідомлюючи, що його сім"ю можуть вбити. Куля зачепила авто, але вони лишились живі. – Того ж дня у моєї вагітної подруги в Ірпені почалися перейми. Її лікар і пологовий будинок у Києві, де вона планувала народжувати, не відповідали. В Ірпінській поліклініці акушера не було на місці, то пологи екстрено прийняв звичайний хірург. Вона розповідала, що анестезії вже не було, тому шви їй накладали по живому, без знеболення, – Олена показує в телефоні повідомлення від подруги. – Ще одна знайома народжувала в Житомирі – місто вже нещадно обстрілювали, вибуховою хвилею вибило вікна їхньої автівки, припаркованої біля пологового. З-під обстрілів вони втікали на захід України машиною без вікон, і це за кілька годин після пологів – з малям на руках. Але повертатися їм більше нікуди – їхній будинок розбомбили, – каже Олена. Сусідній будинок Олени й Олександра став мішенню прямого авіаудару. В квартирі знесло стіну, чоловік та його син загинули на місці, жінка й дочка дивом врятувалися в іншій кімнаті. Пізніше дівчина, знайома Олени, написала їй: "Квартири більше немає, тато з братом загинули. Ми всі були в квартирі, коли почався обстріл". Мати з донькою виїхали в Європу. Тіла рідних так і залишилися лежати в квартирі, перед від"їздом їм почепили бирки з іменами та датами народження. Звільнений Ірпінь Після звільнення області Олена та Олександр поїхали до Ірпеня, щоб побачити, чи ціла квартира, чи можливо там забрати якісь речі. Візуально в місті пошкоджено близько 90% будівель. Деякі обгоріли або зруйновані вщент. У деяких лише повибивало вікна. Зовсім мало будинків, які абсолютно вціліли. – На щастя, наш будинок відносно цілий, – тішиться дівчина. – Лише в нашу квартиру прилетів осколок: пробив вікно та шафу наскрізь. На ламінаті пропалений слід. Повернулися забрати хоча б цінні речі. Хоча входити в квартиру побоювалися – чи не пробралися туди мародери, бо сусідні будинки обікрали. Але тепер, згадуючи дні, коли війна і смерть були поруч, найголовніше те, що нам вдалось вижити. Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуц