Козаровичі на перший погляд видається типовим українським селом, і лише вмятини на його асфальтованих вулицях та поодинокі зруйновані будинки видають у ньому одне з багатьох українських сіл, що пережили обстріли та недавню російську навалу. Проте, є в селі і ще одна дивина - його вулиці чи проходи між будинками денеде губляться у воді, що плешеться тут поряд. Ні, це не Київське водосховище, хоча воно справді дуже близько. Всі ці води, у яких ще і зараз можуть губитися вулички та манівці села, або й деякі городи - це води колись малопомітної річки Ірпінь, що несла свої води до Київського водосховища.
Саме тут починається історія, яка мала велетенський вплив на весь перебіг подій навколо захисту Києва від новітніх ординців. Річці Ірпеню судилося стати однієї з основних перепон, які не дозволили російській махині розкрутитися у своєму наступі на українську столицю.
Якщо переглянути всі карти, то синя нитка Ірпеня губиться у густій сітці ірригаційних каналів. Заплава річки справді була ласим шматочком - у її заплаві були родючі землі, а також багато місця для можливої забудови.
І все це буквально під носом в української столиці. Тому її заплава почала активно освоюватися. Спочатку за Радянського Союзу тут була проведена меліорація і болотисті береги річки вкрилися мережею іригаційних каналів, а на висушених землях місцеві радгоспи почали збирати щедрі врожаї.
Проте, була і одна проблема. Новостворюване Київське водосховище мало б затопити пониззя Ірпіня, оскільки його рівень був вищим, чим рівень річки. І радянська влада підійшла до вирішення цієї проблеми за своєю “радянською” логікою. У місці впадіння річки у водосховище була побудована гребля, аби води моря не затопили заплаву річки. А води самого Ірпеня відкачувалися і підіймалися “наверх” до моря електронасосами. При цьому рівень Київського водосховища був приблизно на кілька метрів вищим від рівня Ірпеня!
А вже за Незалежності в заплаві особливо поближче до Києва почалася активна забудова. Коли замість запланованих дачних будиночків на сваях зводилися цілі житлові масиви.
А потім прийшли росіяни. Які будь що намагалися пройти до Києва. Вони намагалися пройти до Києва через його міста-супутники,
але дуже швидко прийшли до думки, що треба пошукати і якісь інші шляхи до української столиці. Всі ці шляхи так чи інакше проходили через річку Ірпінь. Яка певно не видавалася окупантам серйозною перепоною. Через річку було перекинуто кілька мостів, гребель, а у деяких місцях її можна було просто переїхати у більш посушливі сезони.
Проте, все почалося дуже стрімко змінюватися і не в кращу для них сторону. За словами тепер радника командувача Сухопутних військ ЗСУ на громадських засадах Олександра Дмітрієва (Тихоход) ще 24 лютого виникла ідея підірвати греблю, яка відділяє Ірпінь від Київського водосховища і тим самим півищити рівень води у річці (оскільки рівень води у Київському морі вищий за Ірпінь) і тим самим не дати окупантам перебратися на іншу сторону річку, що відкривало їм пряму дорогу на Київ.
“Я звернувся з ідеєю підірвати греблю, а Олександр Сирський (Олександр Сирський із серпня 2019 року є командувачем Сухопутних військ Збройних сил України. Із початком російського вторгнення в Україну він став також командувачем оборони Києва - ред.) дав наказ надати вибухівку,
- розповідає Тихоход. - Для оперативності були задіяні як військові, так і на той момент ще цивільні спеціалісти. Я у тому районі знаю майже кожен кущ, багато років організовую трофі - рейди по тих місцевостях. Тому підйом рівня води - був абсолютно логічним кроком.
Але, звичайно, з Сирським у цьому плані нам дуже повезло. Уявляєте, приходить до нього людина, яку він до того жодного разу у житті не бачив - і показує на карті технічно-обгрунтовано чому це треба, які грунти, які перепади. І все - він одразу дав команду цей проект реалізувати.
Все одразу закрутилося дуже швидко. Для мінування греблі знадобилися буквально години. Після того як я потрапив до командувача буквально через десять хвилин ми вже їхали за вибухівкою. Після того її одразу повезли на греблю для мінування.”
За словами Тихохода, від ідеї просто підняти заслонку одразу відмовилися. Тиск води був настільки потужний, що це просто було неможливо зробити. Тому лишалося одне - підірвати греблю. Проте, було декілька проблем - при сильному вибуху існувала загроза гідродудару, коли велетенська маса води з Київського водосховища могла просто знести села по течії Ірпеня,
що спричинило великі руйнування та людські жертви. Плюс через греблю та міст продовжували йти та їхати біженці, у разі руйнування греблі шлях їм був би відрізаний. Тому було прийнято рішення підірвати греблю лише частково, аби люди мали змогу переправитися на інший берег.
Як зазначає Тихохід, під греблю було закладено коло 500 кг вибухівки, у результаті вибуху утворилася діра приблизно метр в діаметрі, у яку ринула вода з Київського водосховища. У той же час, міст над греблею був пошкоджений лише частково. “Вода почала заповнювати заплаву Ірпеня, у той час як люди мали змогу евакуюватися з тої сторони. Ми навіть поставили аварійну заслонку, аби в разі чого її опустити і закрити поток води”, - розповідає Олександр.
Розлив в долині Ірпеня
Проте, виникла одна проблема - вода почала затоплювати територію коло самої греблі, але не пішла далі. А в цей час росіяни вже наводили понтони в районі Мощуна. “Вони спочатку перейшли по недопідірваному мосту невеличкою групою, їх там ГУР швиденько всіх поклав. А потім ними був наведений понтон і їхня техніка пішла по понтону.
Перед тим був величезний артобстріл з того боку, наші відійшли на запасні позиції, помітили техніку, коли вона вже пересувалася на цю сторону річки”.
Ситуацію мала б виправити “велика вода” з Київського водосховища, але вона просто не доходила до Мощуна. І цьому було одне просто пояснення. Хтось чи через непоінформованість чи нерозуміння ситуації підняв заслонку однієї з гребель навпроти хутора Червоний, що перед Мощуном, і вода просто не доходила до місця, де росіяни встановили свої понтони і по яких перекидали свою техніку. Українські війська у Мощуні буквально спливали кров’ю.
“Перша дамба і шлюз є в Козаровичах. Друга дамба знаходиться навпроти хутора Червоний урочища Шевелівка. От нашою метою було, аби через цю дамбу переливалася вода. Ми намагалися підірвати її, влупити з танка з Гути Межигірської, але там все заросло, не Було видно куди стріляти. Бойові плавці не змогли підійти, бо там з того боку обстрілювалося снайперами. Витратили чимало снарядів для того, щоб влучити артилерією, снаряди майже поряд падали, але ж заслонка металева і стоїть на “попах”,
зруйнувати було надзвичайно важко. Тому змушені були зробити другий вибух”, - розповідає Олександр.
На цей раз підготуватися до підриву виявилося не так просто. “Коли ми готували перший вибух росіяни лише підходили до Козаровичів, а вже під час другого підриву нас прикривала артилерія”, - додає Тихоход.
Але українським військовим таки вдалося закласти вибухівку. Для другого підриву греблі вже “не пожаліли” цілу тонну вибухівки. Паралельно з цим йшла робота, аби максимально “наситити” весь регіон водою. “Було забезпечено спуск усіх водосховищ, що були вище по течії Ірпеня, щоб ще пришвидшити підняття рівня води у річці. Спочатку просто стояли над картою і записували - от тут треба спустити воду і тут. Потім знаходили місцевих керівників, аби вони забезпечили спуск води”, - розповідає Олександр.
Але і цього конструкторам українського водного “валу” виявилося замало. Було прийняте рішення підвищити рівень Київського водосховища. “Підняли і не спускали воду на Вишгородській ГЕС, таким чином ми піднявся не лише рівень Київського моря та Ірпеня, а й рівень у річці Здвиж та Тетерів,
там теж застрягала їхня техніка”
Цього вже виявилося вдосталь, аби “напоїти” заплаву Ірпіня. “Підходи до понтонів стали суцільним болотом. На полі позастрягало дуже багато техніки. Деяку техніки вони ще встигли самі евакуювати під обстрілами, а деяку навіть не змогли забрати, бо вона там застрягла повністю і це вже затрофеїли наші”, - розповідає Тихоход.
Заплава Ірпені у районі Демидіва - Козаровичів після підриву греблі. Фото з фб Олександра Дмитрієва (Тихохода)
Аеророзвідник Олег Собченко попав у Мощун вже після того, як там розпочалися жорстокі бої. До того він разом з Ігорем Луценком працював у районі Лютіж - Демидів - Козаровичів. Але саме на його очах відбувалося затоплення греблі заплави Ірпеня поблизу Мощуна після підриву греблі.
“Росіяни 1 березня вже билися за цю дамбу, приходили пішки, стріляли, аби її захопити. Ми знайшли добровольчий рух ОУН, попросили їх підсилити цей напрямок, хлопці підїхали підсилювати, трохи пізніше там і ППО з'явилося, і трохи більше людей. А 1 березня реально цю дамбу захищало всього семеро людей. Ми вперше попали туди і одразу попали в стрілецький бій.
До того ми працювали на іншому напрямку - на мосту на Демидів.
______________________
Відео прориву греблі у Козаровичах. Відео Олега Собченка було знято орієнтовно за 2 - 3 днів після підриву греблі
Щодо Мощуна, то ситуація на краще там змінилася можливо тижнів за два після того, як підірвали греблю. Дуже широка долина, можливо, треба було підірвати ще заслонки, аби вода заходила швидше. Ми також помітили підвищення рівня води у Київському водосховищі. Під водою щезнув один з придніпровських пляжів, де ми до того садили дрон. Це було дуже правильно зроблено - думаю через це велика вода на два дні раніше дісталася Мощуна.
Понтонні переправи окупантів на річці Ірпінь. У інфографіці використані скріншоти з відео Ігоря Луценка
На Мощуні було три понтонних переправи. Достатньо довго їх не могла роздовбати наша артилерія. Росіяни не відступали, поки була можливість їздити через понтон. Звичайно, у них була технічна можливість переправитися на певних ділянках і без понтонів. Сенсу наступати самими плаваючими машинами немає. Треба бронетехніка, танки, вантажівки, щоб створити повноцінний плацдарм.
Коли пішла вода берег став підтоплюватися, у кожній воронці з'явилися калюжі здоровенні і земля стала мокрою. Зрештою, вони покинули затію з Мощуном, коли один понтон роздовбало, а інший пішов у вільне плавання, бо вода піднялася. Певно були спроби поставити нові понтони, але не змогли цього зробити, бо стало дуже заболочено. Вони намагалися мостити якісь дошки. При чому робили все це вночі. Ми літаємо вдень - нічого не бачимо, а наступного ранку коло річки з’являється купа слідів, де вони намагалися під’їхати до річки, розсипані якісь дошки, певно, мостили, аби не загрузнути. Але через гразюку, багно їм нічого не вдавалося.
Через той понтон, що пішов у вільне плавання, вони тікали в останній день, коли були в Мощуні. Переплили до понтона на своїх машинах, потім бігали по ньому під обстрілом. Чоловік двадцять п'ять піхоти і три машини. Потім вони заледве злізли з цього понтону. Видно машини були пошкоджені і почали тонути - всі три машини там втонули. На наступний день їх ще якось було видно, а потім можна було побачити лише масляні плями від них на воді, оскільки вода далі підіймалася.
Останній раз, коли ми бачили зі сторони Мощуна російську техніку - це 31 березня, а вже 1 квітня вони втекли.”
Скріншот з відео Ігоря Луценка
На сьогодні Козаровичі зализують свої рани та намагається пристосуватися до нової реальності. Однією з основних ознак якої є справжнє море, що плескається буквально за городами місцевих мешканців.
Лише по деревах, що видніються вдалині, можна зрозуміти, де колись була лінія берега. Фото автора
Вода вже дещо спала, хоче подекуди вулички ще потопають у воді. Фото автора
Та й у підвалах селян до сих пір хлюпочеться вода. Проте, здається даний фактор не дуже засмучує їх. “Якби не ріка, ці б орки зараз далеко заїхали”, - підсумовують вони з якоюсь внутрішьою гордістю за причетність до чогось великого. І вже сміючись переходять одразу до нових реалій.
“Ви знаєте яких ми у себе в городі карасів ловили після того, як вода відступила? От-таких!” Показують розводячи руки.
Ми йдемо до дамби, що розділяє Київське водосховище та гирло Ірпеня. Сліди обстрілів тут набагато помітніше.
Навіть інформаційний щит не уникнув влучень
Проте, є і зовсім мирні картини - групки велосипедистів, що заїджають туди зі сторони Козаровичів. Саме місце підриву виглядає монументально, але достатньо мирно - деформовані від вибуху заслонки підняті краном і лежать тут же коло місця підриву. Тут же блокпост українських солдат, які уважно стежать за нами. Коли я підіймаю мобільний, аби зробити знімок один з солдатів забороняє. “Давайте вже після війни”, - мирно каже він. І це зрозуміло - поки на півночі ворог продовжує накопичувати сили, ніхто не може поручитися, що не буде зроблено ще однієї спроби “прогулянки” до Києва. І Ірпінь знову може стати тою лінію оборони, через яку ворог вкотре зламає свої зуби.
