Сьогодні журналіст Мирослав Откович – мінометник 130-го батальйону ТрО міста Києва. До повномасштабного вторгнення жодного дня не служив в армії. Але 24 лютого прийшов до Солом’янської РДА, щоб піти на фронт. Спочатку захищав та визволяв Київщину. Зараз воює на Харківському напрямку і повернувся на ротацію"з нулів". "ТЕРОБОРОНІ ПОРА ДАВАТИ ПОВНОЦІННЕ ВАЖКЕ ОЗБРОЄННЯ… МИ – БОЙОВИЙ ПІДРОЗДІЛ, ЯКИЙ ДОВІВ ЦЕ У БОЯХ"
- У себе на сторінці Facebook ви запостили фото й написали: "Щасливі, що добре робили роботу. Щасливі, що живі" Зрозуміло, що деталі операції ми не можемо обговорювати. Розкажіть про враження.
- Знаєте, тут у бойових умовах кожного дня відбувається розширення свідомості. Ти розумієш, що з кожним днем здатен на більше. Раніше й не здогадувався, що маєш такий внутрішній ресурс. Інколи враження, про які ви говорите, отримуєш великими порціями. На твоїх очах розгортаються приголомшливі події. А ти в них – не спостерігач, а безпосередній учасник. На тобі лежить відповідальність не показати, як що відбувається (ти взагалі до кінця моменту можеш не дожити),
а брати в цьому участь. В чому полягає різниця? Я до того висвітлював збройні конфлікти. У 2006 їздив на Ізраїльсько-ліванську війну, працював військовим кореспондентом в АТО. Я відвідував лінію фронту, бачив наслідки обстрілів, що може робити ворожа арта, спілкувався із солдатами. Але це все було через об’єктив телекамери. Зараз все інакше. Усвідомлення цього моменту зайняло в мене досить багато часу. Однак воно прийшло. І коли мені вже геть тяжко, використовую такий психологічний прийом - відсторонююсь від ситуації та уявляю, що це відбувається не зі мною. Тобто виконую свою роботу, але ніби це не я. Це заспокоює. З іншого боку, я розумію: є тут і зараз. Коли у тебе бойове завдання, маєш від всього абстрагуватися. Я зобов’язаний навести міномет, навіть якщо по мені також стріляють мінами. В принципі, 90 відсотків загиблих на цій війні від артилерійських обстрілів. Міномет – це також маленька артилерія, яка працює саме по піхоті. Ми теж завдаємо найбільше втрат ворогу саме мінометом.
- Що спонукало вас піти на війну? Ви ж могли працювати журналістом, займатися волонтерством. Але, не маючи відповідного досвіду, вирішили воювати.
- Я певний час готувався до цього психологічно.
Коли відбувалася АТО, я запустив авторський проєкт під назвою "На периметрі". Ми тоді їздили на фронт та записували програми. Це для мене було таким поясненням, чому я сам не пішов воювати. Плюс, війна була обмежена локально на певному напрямку. Зараз я вже розумів: я і є те покоління, яке повинно зупинити орків. Тому що все, що ми не доробимо, залишиться нашим дітям. Та і чого варте наше життя, якщо ми не готові битися за власні принципи?! Я усвідомлював: є екзистенційна загроза існуванню нашої держави, її цінностей та культури. У мене ж відповідне виховання. Тому я тут, наприклад, захищаю зокрема нашу культуру й наше право на власний культурний світогляд, щоб нашу ментальність не "ламали через коліно", не нав’язували нам дивні, незрозумілі та згубні геополітичні візії Москви щодо України. Я б собі не знайшов виправдання, якби цього разу не пішов воювати. Варіантів не піти для мене вже не було.
- Отже, ви проходили підготовку, так би мовити, "з коліс" Як вам це вдавалося? Що було найважчим?
- Як я сказав: у мене горизонти розширяються поступово. Я йшов захищати Київ.
Я сам львів’янин, але живу в столиці вже 15 років. Так, бойового досвіду у мене не було. Але звідки б він взявся, коли не брав участі в боях?! Першим таким став Ірпінь. Ми його визволяли. Працювали спільно з розвідкою - прикривали їх. Там були складні завдання, які вимагають максимальної точності пострілів. Тому що коли йде розвідка, вона практично викликає вогонь на себе. Потрібно відсікати піхоту, яка може на них виступити. Але відстань там мінімальна – до ста метрів. Пам’ятаю, коли один з наших бійців тоді запитав розвідників: "А що буде, якщо ми трохи схибимо? Адже є, наприклад, пориви вітру чи якісь похибки". Один з них поклав руку йому на плече і сказав: "Нічого страшного! Просто я тобі снитимуся щоночі до кінця життя". І я зрозумів, що у мене немає права на помилку. Тож перший бойовий досвід я отримав в Ірпені. Потім ми виїхали на Харків.
Ми весь час наздоганяємо фронт. Сьогодні перебуваємо "на нулях"…
- Це при тому, що ви – тероборонівці, тобто непрофесійні військові.
- Я вам так скажу: теробороні пора давати повноцінне важке озброєння. Ми готові його отримувати і працювати зі складним обладнанням,
зокрема західного зразка. Я на цьому наголошую. Ми - бойовий підрозділ, який довів це у боях, перемагаючи російських піхотинців та "вагнерівців", декласуючи вдавану міць російської армії. Взагалі ми вже не ті хлопчики-патріоти, які прийшли 24 лютого із світлим поглядом, але без потрібних навичок.
Так от ми "на нулях". Є таке поняття, як "сіра зона" – населені пункти, які частково перебувають під орками, а частково контролюються нашими. Або можуть фізично утримуватися нашими військами, але попадати під тотальний вогневий вплив росіян. Там арта рівняє усе із землею. Важко навіть голову висунути із укриття. В "сірих зонах" кожного дня бій. Не озвучуватиму, з якого населеного пункту я зараз повернувся, але туди раз чи двічі на день заходить ДРГ. Що це означає? Ми не знаємо, чи це масована атака, чи просто вони так "кошмарять". Але коли вже починається стрілецький бій у безпосередній близькості від тебе, літають снаряди і міни, а тобі поступає команда вийти і відпрацювати під цим усім, це психологічно складно. Однак все одно доводиться виконувати свою роботу. Людина завжди мислить прагматично.
Звичайно, я не хочу бути героєм. Хочу професійно виконувати свої обов’язки. Тому що героїзм – це коли пропало все, і ти маєш діяти із максимальним ризиком для життя. Скажімо так, сьогодні нам доводиться працювати в таких героїчних умовах. Я говорю це без пафосу. Такою є ситуація. І я маю працювати. Бо знаю: якщо заходить ДРГ, і я не вийду і не відпрацюю – не закидаю їх "кабачками" (так ми називаємо міни), то орки прорвуть лінію оборони і вже доберуться до нас. Між нами буває різна відстань – від 350 метрів до кілометра.
- Ви сказали, що проти вас воюють і "вагнерівці"…
- Дивіться, у росії закінчується "звичайне м'ясо", яке вони могли посилати сюди "на фарш". Тепер змушені відправляти свої професійні частини. "Вагнерівці" до нас заходили під час крайнього бою (ми говоримо 7 липня. – О.М.). Тобто на нас – художників, скульпторів, зоотехніків, журналістів, кондитерів, малярів та штукатурів перли ці найманці разом з російськими морпіхами. Ось, з ким зараз доводиться воювати. Ми втримали лінію фронту маленькими "кабачками", а потім відпрацювали артою. Про те, що це були саме "вагнерівці",
ми дізналися від наших розвідників. Вони з дронів дивилися результат роботи й роздивлялися той "фарш", який лишився. Так з’ясували, хто це був.
- "Вагнерівці" – це найманці, професійні вбивці…
- Так, і вони від цього кайфують.
- Я ж до цього й веду. Чи важче психологічно сприймається, що проти тебе такий ворог?
- Знаєте, немає часу щось оцінювати чи аналізувати. Є потреба відпрацьовувати, і ти це робиш. Міна не розбирається: це професійний найманець чи колгоспник. Тому валить усіх. Вони йдуть, атакують, нариваються. Треба дати їм по зубах, хто б це не був. Ми це і робимо.
-Повернімося до визволення Ірпеня. Ті, хто заходили після того, як ЗСУ вибили орків з Київщини, розказували мені: жахливішого в житті не бачили – вздовж доріг лежали тіла закатованих цивільних, навколо безліч спаленої техніки. Що для вас тоді було найстрашніше?
- Тоді було страшно все. Тому що все було з нуля. Я нічого подібного до того не бачив. Знаєте, я вперше спостерігав проліт ракети, коли вийшов покурити з РДА. Вона полетіла повз мене та влучила у будинок на Солом’янці. Такий от перший досвід.
А в Ірпені ми були під постійним мінометним обстрілом. Звичайно, бачили ми і картину, яку ви описали, коли на вулицях просто неба лежали тіла закатованих. Потім хлопці ходили й закопували їх. Це важко сприймати… Розкажу приклад. Сім’я ввечері сиділа біля хати, поруч впала міна, і вони так і залишилися на своїх місцях, поки їх не забрали. Тобто видно, що був такий домашній затишок, відчуття комфорту та безпеки, тому що ти у себе вдома на подвір’ї за металевим парканом. Але осколки його легко пробивають.
- В Україні поки взагалі немає безпечних місць. Навіть там, де безпосередньо не ведуться бойові дії. Тому що туди летять російські ракети. Зокрема навіть у ваш рідний Львів…
- Коли по багатомільйонному місту прилітає одна чи дві ракети, це боляче. Так, це трагедія. Вони навмисно так чинять для підтримання в нашому суспільстві високого градусу напруги та появи в серцях українців такого "коріння страху", щоб люди втомилися від цього й сказали: "Домовляйтеся вже з ними! Дайте їм, що вони хочуть!" Це найгірше, що може відбутися. Я усвідомлюю, що бути в тилу в умовах війни – це важка робота над самим собою.
Я собі вивів таке поняття, як моральне дезертирство, коли людина каже: "Все, я здаюся! Це не моя війна, я більше не можу! Нас всі кинули! Ми не втримаємося!". Я таким людям просто порадив би подумати про нас. Якщо ми тут тримаємося, то чи мають вони моральне право так мислити чи здаватися?! Можливо, варто пошукати в собі більше мотивації для того, щоб продовжити цей внутрішніх спротив, не зупинятися, допомагати армії, хто як може – хто молитвою, добрим словом, хто матеріально. Неважливо! Головне – щоб був оцей міцний тил. Повірте, я все прекрасно розумію і відчуваю на собі у критичних ситуаціях. Я ж не "рекс" (так називають супер підготовлених солдатів). Але тут є такі "рекси", на яких я можу спертися. І ви маєте на них спиратися, розуміти, що вони не відступлять і через них не пройдуть. Але ж ці люди теж залежні від тилу.
"КОЖЕН БОЄЦЬ ТЕРОБОРОНИ ПОВИНЕН ПІТИ ДОДОМУ З ТИМ АВТОМАТОМ, ЯКИЙ ВІН ОТРИМАВ НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ"
- Трохи більше місяця тому у себе на сторінці ви запостили фотографію, на якій зображені автомат і бронік на кріслі, й підписали: "Так має виглядати наша забезпечена старість"
З огляду на те, що ви ще молодий, я так розумію, ви не вірите, що росія колись дасть нам спокій? Ми маємо бути готовими до того, що ця війна на роки?
- Звичайно!
Зеленський говорив про таку модель розвитку держави, коли ми маємо стати країною на кшталт Ізраїлю. От вона є правильною. Ми поруч маємо перманентну загрозу, яка нікуди не зникне. Ми не можемо жити надією, що росія стане демократичною, ліберальною, адже там відбудеться якесь прозріння. Не буде путіна – прийде хтось інший подібний. Імперські ідеї в цій країні настільки вкорінені, що вони продовжуватимуть свої спроби нас підірвати економічно, у військовому плані та знищити фізично. Тому що відчувають свою неповноцінність через наше процвітання. Самі не можуть розвиватися. Тому зазвичай опускають до свого рівня інших. Так от маючи таку постійну загрозу, ми повинні у себе будувати модель держави ізраїльського типу, яка виживає в оточенні ворожого середовища. Так, у нас немає прямо оточення з усіх боків. Але є понад дві тисячі кілометрів кордону з агресивною країною імперського типу. Як відомо, імперія здатна існувати до того часу, поки відбуваються процеси експансії, і вона розширюється. Як тільки це припиняється, починаються внутрішньо-політичні проблеми, нагору вилазять різні соціальні негаразди,
люди починають запитувати, а де ж наш добробут? Тому у них такий екзистенційний вибір і форма існування. Така загальноприйнята модель: вони змушені захоплювати нові території, щоб підтримувати життєздатність свого державного управлінського апарату. У такій ситуації має просто спрацьовувати логіка: якщо хтось виступає проти нас, відповідно, ми повинні постійно готуватися до протистояння. Тому, так, старість повинна бути такою, як на тому фото. Я взагалі вважаю, що кожен боєць тероборони має піти додому із тим автоматом, який він отримав на початку війни. Звісно, все треба задокументувати, поставити на облік, прописати нормативно-правову базу щодо використання цієї зброї і так далі. Але щоб у разі потреби розгортання сил територіальної оборони відбувалося не впродовж місяця, як це було у нас (я вважаю, це надто довго), а за 4-6 годин. Скільки мені з Києва до Харкова? Десь шість годин їзди. От я витягнув із сейфа автомат, початковий БК (боєкомплект. – О.М.) і вже можу за ці кілька годин займати позицію біля Харкова. Не треба довго чекати. А якщо ми після нашої перемоги (яка буде точною і безповоротною)
знову розслабимося, почнемо шукати виключно дипломатичні шляхи відносин з росією, то знову отримаємо те саме, як зараз, за 10 чи 15 років. Я сам за освітою дипломат, закінчив факультет міжнародних відносин. Впевнений, що дипломатія – це сильний інструмент. Я не виключаю її, як механізм вибудови відносин з росією. Але вважається, що хороша й ефективна дипломатія має бути підкріплена танками, артилерією і авіацією – тобто сильною військовою потугою. Тоді дипломатам легше працюється, і вони здатні добиватися кращих результатів.
- Дипломатія може бути ефективною, коли ти ведеш переговори із притомними людьми. А коли навпроти тебе сидить представник держави-агресора і розказує, що у пологовому будинку в Маріуполі знаходиться база "Азову" тому його бомблять, дипломатичні важелі навряд спрацьовують. Тут кращі переговорники танки, артилерія та авіація, про які ви згадали.
- Це так. Але рано чи пізно настане черга і переговорів. Не знаю, що залишиться від росії - на які частини вона розпадеться. Але в них все одно буде якийсь уряд, який матиме певні міркування щодо України.
Думаю, що не найкращі. Але все одно комунікація повинна відбуватися. Дивіться, дипломати ще можуть бути потрібні для того, щоб якраз пояснити: на нас не варто нападати. Російсько-українська гібридна війна розпочалася ж набагато раніше, аніж вторгнення. Велися спецоперації психологічного впливу, робилися інформаційні вкиди і тому подібне. Отже нам потрібно воювати на усіх фронтах, щоб це був такий комплексний кулак. Він же складається із п’яти пальців. Тому потрібні інформаційний фронт, дипломати, які здатні об’єднати світ на підтримку України, і як наслідок – потужні санкції, які вибивають фінансове підґрунтя з-під російської імперії. Це все також дуже важливо.
- Ви говорили про кордон із росією. Але у нас поруч є ще Білорусь, яка зараз опосередковано воює проти України...
- Я вважаю, що це тимчасово. Тут питання простіше. В Білорусі такі суспільні настрої, що це буде для нас дружня країна, яка рухатиметься у фарватері Європейського Союзу, коли там відбудеться зміна режиму на нормальний тип управління державою і не буде Лукашенка. Можливо, ми навіть будемо для неї "адвокатами" в Європі,
як для нас нині такими є поляки. Ми муситимемо їм допомогти, тому що вони – притомні й нормальні. Вони і сьогодні вболівають за нас. У мене там багато друзів, тому я знаю, яке там до нас ставлення. Білоруси не мають бажання нападати на Україну. Лукашенко намагається їх "нагнути", але навряд чи вони хочуть того, що їм нав’язують.
- Однак останнім часом дуже активно обговорюється питання можливого наступу білорусів на Україну. Ті ж Рівненська та Львівська області вже готуються до такого розвитку подій. Поки Лукашенко на посаді, чи може Білорусь підсилити росію та напасти на нас?
- Не знаю… Але я розумію, що їхні війська невмотивовані та незацікавлені в таких діях. Вони усвідомлюють, що тут немає ніяких перспектив. Єдиними важелями впливу може бути якась бутафорна спроба, яка швидко захлинеться.
- Ви, хоч і рідко, але цікаво й детально описуєте на Facebook своє життя на війні. Чи не думаєте над тим, щоб написати книгу, повернувшись із фронту? Чи будуєте ви взагалі плани на майбутнє?
- Є думки написати книгу. Думаю, що пробуватиму. Подивимося, як складеться. Але вже знаю точно, що кожна війна ділить життя на до і після. Люди повертаються звідси іншими – з іншим світоглядом та планами. Звісно, планувати майбутнє на війні нереально. Ти живеш тут і зараз. А коли більш-менш стабілізуєшся, одразу виникає безліч планів. Знаєте, навіть перебуваючи тут, я намагаюся дистанційно вирішувати якісь свої побутові питання, щоб мати певну прив’язку до цивільної реальності. Звичайно, хочеться спокійного життя, коли можна планувати на завтра чи на місяць наперед. Але до цього ще треба дожити.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото: Facebook Мирослава Отковича
