#Букви продовжують цикл матеріалів про вбивства мирних жителів Маріуполя.Про деталі та обставини смерті у місті-цвинтарі діляться рідні загиблих.
Паскаль Марія (24.10.1977 – 24.03.2022) та Галушко Андрій (09.05.1978 – 24.03.2022) Історію родини Марії та Андрія #Буквам розповіла подруга Вікторія.
Вікторія познайомилась з подружньою парою в українському Донецьку ще задовго до початку воєнних дій на сході. Однак у 2015 році жінка вимушена була евакуюватись від російських загарбників у Маріуполь й спонукала до переїзду друзів. Відтак у 2016 році подружжя Марії та Андрія оселилось біля маріупольського центрального ринку, на Металургів 47. У березні 2022 року їх будинок було вже вдруге знищено російською армією.
Як розповідає Вікторія, Марія з Андрієм були надзвичайно світлими, активними та працьовитими людьми. Кожні вихідні вони компанією збирались на пікніки біля моря чи на прогулянки містом.
Війна почалась несподівано. Друзі, згадуючи свій гіркий досвід, гадали що перебіг подій буде схожий на сценарій рідного Донбасу — періодичні обстріли міста, вʼяло текучий конфлікт,
із зони дій якого можна евакуюватись на підконтрольну Україну.
“Я Машкі й Андрію перед війною подарунки купила — духи, ремінь, рюкзак. Ми домовлялись, коли все закінчиться обов’язково зустрітись як у старі добрі часи. Обстріли ніколи не згасали, а транспорт перестав ходити. Я хотіла навіть прибігти до них пішки!”
Поки був звʼязок Вікторія з подружжям зідзвонювались, піклувались один про одного. На початку березня будинок та авто жінки у Приморському районі було знищено артилерією. Без зелених коридорів та евакуації Вікторія з донькою й зятем йшли у бік України пустим холодним пляжем. Дорогою бачили трупи та розстріляні машини. Пізніше донька з зятем Вікторії вивозили людей з міста, проте звʼязатись та знайти Марію з Андрієм тоді ще не вдалось.
“Ми шукали інформацію про них у всіх місцевих чатах, через сусідів та знайомих. Нам повідомили люди, які знаходились з ними у підвалі, що Маша з Андрієм вийшли на вулицю й не повернулись…”
Як виявилось, 24 березня зранку подружжя з сусідом вийшли зі сховища готувати сніданок на вогнищі. Саме у той момент почався інтенсивний мінометний обстріл.
Всі троє загинули на місці.
“На цьому всі жахи не закінчились. Голова ОСББ вирішила спалити їх тіла, щоб запобігти розповсюдження інфекцій… Яких інфекцій, я не розумію. Кінець березня, у Маріуполі ще морози! Всіх мешканців ховали, у дворі, на узбіччі чи на городах, але ховали. А їх вирішили спалити. Але не вдалося, лише обвуглили тіла. Після цього, їх залишки прикопали біля автостоянки. Жінка, що дала розпорядження палити тіла моїх друзів жодного разу не підняла слухавку.”
На початку травня, всіх похованих на автостоянці робітники самопроголошеної ДНР викопували й вивозили у невідомому напрямку. Нині, за словами мешканців Маріуполя, тіла подружжя та сусіда поховані на міському цвинтарі. Улюблену кішку Андрія та Марії — Мілю небайдужі містяни залишили жити у себе.
Вікторія з очима повними сліз ділиться: “Я досі відчуваю себе виною. Це ж я вмовила їх переїхати у Маріуполь. Зовсім недовго пожили ми спокійно…”
Кузнєцова Олена Анатоліївна (17.12.1976 -16.03.2022) Олена до початку повномасштабної війни працювала у Маріупольському порту та на місцевому базарі. А ще виховувала 12-річного сина Сашка.
Російське вторгнення змусило жінку залишати дім й шукати прихисток від бомбардувань та обстрілів. У відомому драмтеатрі Маріуполя ховались сотні мирних, знайомились та обʼєднувались один з одним. Історію зустрічі з Оленою #Буквам розповіла Ольга.
“Ми познайомилися у театрі 5 березня. Жили весь час у сусідніх кімнатах. Дуже життєрадісна була Олена, велика трудяга. Розповідала, що багато працювала, щоб прогодувати сина.” — ділиться Ольга.
Олена цілими днями проводила на польовій кухні, готувала разом з іншими кухарями їсти на весь театр, колола дрова. Харчі, за словами мешканців драмтеатру, їм доставляли українські військові, коли дізналися, що у сховищі ховається дуже багато цивільних. Жінка з сином складали списки прибулих до сховища. У Олени надія не згасала до останнього: вона щодня повторювала, що війна скоро закінчиться, лише треба трішки потерпіти та перечекати. Олена сподівалась на евакуацію з Маріуполя разом з дитиною, проте за весь час війни у Маріуполі військові РФ не надали жодного зеленого коридору.
“Зранку перед авіаударом жінка зайшла до нашої кімнати,
принесла окропу та печива. Ми посміялися, як завжди, і більше я її не бачила. Про її загибель повідомив син Сашко. Олена загинула на польовій кухні, куди рухнули всі поверхи театру. Місце поховання невідоме, і я боюсь, що ми вже ніколи не знайдемо її могилки…” Читайте також історію жительки Маріуполя, яка вижила: “Вони почали розтягувати та їсти його тіло…”, про втрати у війні, та загалом як живеться у місті – “Ми живемо у найдепресивнішому гетто, яке тільки можна уявити”. Першу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі, зокрема вбивства мирних мешканців можете прочитати в матеріалі. Другу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі можете прочитати за посиланням.
Третю частину, про Сливченко Валентину Григорівну, яка померла через холод, відсутність їжі та води, можете прочитати у третій частині циклу матеріалів #Букв.
Четверта частина свідчень – про загибель неповнолітнього сина та батька – Вовка Олега та Вовка Максима.
П’яту та шосту сьому та восьму частини можете прочитати за посиланнями.
