Мешканцям Херсонщини, Харківщини та Донбасу, які тікають від війни, часто доводиться проходити через фільтраційні табори. Там вони відчувають на собі так звану процедуру «виявлення бандерівців».
Маріуполець Сергій Соколов з дружиною пройшли через п’ять! таких фільтрацій. Чоловік розповів «Главкому», що їм довелось пережити.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, 47-річний Соколов працював електромонтером на металургійному комбінаті «Азовсталь». До 22 березня подружжя Соколових залишалося на лівому березі міста. Вони до останнього сподівалися, що війна закінчиться і тікати не доведеться. «Ми жили в інформаційному вакуумі, без інтернету і мобільного зв’язку. Був радіоприймач, завдяки якому ми дізналися, що створюється зелений коридор, а автобуси стоять у Бердянську. Але дістатися туди з лівого берега, через усе місто, під обстрілами, було неможливо – дружина має інвалідність і не змогла би дійти. Тому ми сподівалися пересидіти», – розповідає Сергій.
Однак у результаті подружжю довелося вибиратися з Маріуполя і пройти кілька фільтрацій спочатку на території, захопленій окупантами, а потім ще і в Білорусі.
«У фільтраційних таборах люди труїлися…»Сергій з дружиною мали запаси продуктів і криницю,
та не збиралися виходити з дому, поки все не вгамується. Вони сподівалися на швидке закінчення бойових дій. Однак 22 березня у їхній будинок прилетіло, жити більше не було де, тож вони почали шукати шляхи виходу з міста.
Це відео дружина Сергія зняла одразу після того, як прилетіло у їхній будинок
Дізналися, що міст біля «Азовсталі» зруйнований, а на «Ілліча» (Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, від нього йшла ще одна дорога із міста, – «Главком» людей розвертають назад. Однак вдалося дізнатися, що є ще й інший вихід – через Ляпіне (район Маріуполя), у бік «ДНР».
«Російські війська обходили підвали і виганяли людей. Лякали, що завтра почнуться дуже сильні обстріли і ті, хто залишиться у підвалах, «підуть під роздачу». Так і казали: не дивитимуться, військовий чи ні – всіх розстрілюватимуть (росіяни вже зрозуміло, що місцеві ставляться до них вороже, тому чекали диверсій, усіх підозрювали, прагнули депортувати якомога більше місцевого населення, – «Главком» Тому 23 березня з міста виходило дуже багато людей, кілька тисяч точно. І ми з ними. Через чергу на блокпосту за Ляпіним ми простояли 20 годин,
– пригадує Сергій. – Там у всіх перевіряли документи, чоловіків роздягали, шукали наколки. Це затягувалося на години, а були морози. Вночі було дуже холодно. Діти плакали, дорослі розводили багаття, кублилися всі навколо вогню».
Після погроз російських військових Соколови із сусідами вибралися з підвалу і стали шукати можливості добратися до автобуса, який відвіз би їх у Ляпіне. Фото надане Сергієм Соколовим. Він не хоче «світити» обличчя у ЗМІ через тривогу, що окупанти можуть помститися комусь з його кола знайомих
Соколови та їхні знайомі сіли у пошкоджену автівку і під обстрілами добралися до евакуаційних автобусів
З-під Ляпіного людей вивезли у село Безіменне і розмістили у таборі тимчасового тримання. Ним став якийсь клуб із холом та актовою залою.
«Табір охороняли військові, які при заселенні кожного з нас обшукали. Запитували, де ми служили, чи ходили на мітинги, чи маємо знайомих серед військових. Розпитували про кожну річ, яку в нас знаходили. Типу: «Від чого ключі? Від машини. Де машина? Знищена обстрілами. Військові забрали? Ні», і тому подібне»,
– розповідає Сергій Соколов.
Лежачих місць для всіх бранців табору не вистачало, тому багато хто спав на стільцях.
«У Безіменному фільтрація була тільки для тих, хто виїхав з Маріуполя на своєму авто. Вони на неї чекали п’ять-сім днів, ночуючи у машинах. А ми чекали, коли нас вивезуть в інший табір, де буде «фільтр». Дехто чекав до тижня, але нашу групу вже наступного дня вивезли у Докучаєвськ. Там знову поселили до тимчасового табору, облаштованого у школі. Розмістили у класах. Ліжок не було, ми розсунули парти, покидали на підлогу ганчір’я і так спали. Ганчірки – у прямому сенсі, бо у когось були светри, у когось майки, хтось стелив рушники, хтось знаходив тканину у тих класах, – пояснює Сергій Соколов. – Годували нас у шкільній їдальні двічі на день, але їжі було як для першокласників, дорослі чоловіки не наїдалися. Ще багато хто потруївся, у дітей була блювота і температура, у дорослих – пронос. Потім я дізнався, що таке було і в інших фільтраційних таборах. Не знаю, із чим пов'язано, бо ми у Маріуполі їли абищо, пили з калюж, ніякої гігієни у принципі не було – і не отруїлися.
А тут начебто все нормально було, і чомусь так погано було всім».
Росіяни дозволяли виходити з табору до 21:00. У Докучаєвську маріупольці намагалися купити щось поїсти, шукали безкоштовний wi-fi, щоби зв'язатися з близькими.
«Місцеві ставилися до нас зі співчуттям. Приходили до школи, приносили речі і медикаменти. Особливо були потрібні ліки дітям, які похворіли після того, як так довго мерзли у чергах, – згадує Сергій. – Через п’ять днів нас перевезли вже до табору, де проходила фільтрація. Великий будинок культури. Тут умови були ще гіршими».
На новому місці людей годували лише раз на день, і то не всіх, а тільки тих, на кого вистачило. Менш спритним, таким як Сергій з дружиною, нічого не діставалося.
«Ще давали чай за часом. Туалету не було, ходили всі до кущів. Спали або сидячи, або на підлозі. Хтось мучився у таких умовах тиждень, але нам пощастило, бо повезли далі через два дні, – згадує Сергій. – На фільтрації нам дали заповнити бланки, треба було вказати, хочемо ми залишитися в «ДНР» чи поїхати у Росію. Сфотографували: профіль і анфас, взяли відбитки пальців.
Позабирали телефони і все перевірили: фото, контакти, повідомлення, потім підключали до комп’ютера і щось завантажували. Знову розпитували, де служив, де працював, чи є знайомі в «Азові», СБУ, ЗСУ, чи брав я участь у теробороні. Після цього тим, хто лишався у «ДНР», видавали перепустки на переміщення «республікою», а ті, хто їхав далі, мали чекати на автобус».
У перший автобус Сергій із дружиною не влізли, ледь змогли втиснутися у другий, який прийшов багатьма годинами пізніше. Російські військові намагалися припинити штовханину і тисняву погрозами, що зараз усіх перестріляють. Після цього люди відходили від дверей автобуса і ненадовго завмирали, а потім все починалося заново.
Чергові кола фільтрації: від ФСБ до КДБ
Вночі автобус Соколових прибув до Росії. Там відбулася чергова фільтрація з оглядом тіл, особистих речей і змісту телефонів. Росіяни проводили опитування і записували відповіді. Потім пропускали у табір для біженців. Втім, місць там уже не було.
«Ми лишилися в автобусі, але у таборі купили sim-картку і зв'язалися з друзями у Таганрозі. Вони сказали,
що українців росіяни садять у потяги і везуть у віддалені регіони Росії, на острів Сахалін та у Находку. Друзі порадили набрехати росіянам, що ми маємо у Таганрозі родичів, які нас до себе заберуть, – розповідає Сергій Соколов. – У Таганрозі вже стояв поїзд, готовий везти наших у Кострому. Ми з дружиною, ні слова не кажучи, «почухали» з автобуса на вокзал, сіли на автобус і доїхали до кордону з Білоруссю».
Там на маріупольців знову чекала фільтрація, цього разу ще довша і виснажливіша.
«На кордоні у нас двічі знімали відбитки пальців у різних відомствах. Брали відбитки взуття, навіть зразки ДНК! – згадує Сергій. – ФСБшники ставили ті самі питання, що й російські військові до них, але жорсткіше. Запитували, куди ми їдемо, до кого саме, яка адреса і телефон, прізвища цих людей. Перевіряли у телефоні кожну фотографію, перепитували, що це за контакт. Дуже обурювалися, де усі повідомлення і чому ми їх видалили. Кричали на нас, мовляв, ми їх тут що, за дурнів тримаємо. Ми здорово понервували, поки відповідали і чекали на рішення. Зрештою вийшов чоловік з автоматом,
назвав моє прізвище, сказав іти за ним. Уже коли ми з жінкою вийшли на вулицю, він віддав наші документи і показав, у який бік іти, щоби потрапити у Білорусь».
З білоруського боку кордону відбулася ще одна фільтрація, але ці перевіряльники здалися вбільш ввічливими.
«Запитували, де ми раніше працювали і чи є якийсь документ на підтвердження. Перепитували, хто зображений на фото у телефоні, просили (казали – «будь ласка»!) показати переписку з цією людиною», – каже Сергій.
Перетнувши білоруський кордон подружжя одразу відправилося на кордон із Польщею, і потрапивши у країну ЄС Соколови нарешті відчули себе у безпеці.
Сергій додає, що чув і про тих, хто не не пройшов фільтрацію на окупованих територіях, їхня доля досі невідома.
Нині подружжя перебралося з Польщі у Німеччину, Сергій активно шукає роботу і каже, що вже є деякі успіхи. Коли повернуться в Україну, Соколови не знають. Справа навіть не у тому, що їхній будинок зруйновано, Сергій та його дружина чекають на деокупацію Маріуполя.
Аліна Євич, «Главком»
Читайте також:
- «Я повернувся у Маріуполь». Історія з перших уст
- Сила духу та любов до України. Історії тих, хто врятувався
- 90 днів полону. Історія порятунку 16-річного Влада Буряка
