Війна

«Вони б і танк пригнали за мною». Охоронець ЗАЕС про полон, катування росіянами та окупований Енергодар — інтерв'ю

13 жов•NV

Сергій Швець, колишній український військовий, охоронець на Запорізькій атомній електростанції, розповів Радіо НВ про катування та злочини росіян в окупованому Енергодарі.

Одразу після початку широкомасштабної агресії він вступив до територіальної оборони. У травні до нього у квартиру прийшли шестеро озброєних російських солдатів. Коли вони увійшли, то одразу відкрили вогонь, Сергій почав стріляти у відповідь. У результаті він дістав поранення в руку, стегно, вухо та живіт. Зараз він перебуває у безпеці, знаходиться в Запоріжжі.

https://www.youtube.com/embed/A-f-XoQfoUY

— Я все-таки хочу почати можливо трошки здалеку. Ми розуміємо, що 4 березня окупанти ввійшли до міста Енергодара, пам’ятаємо, що спочатку були протести українців, коли вони ще могли виходити на протести. Як ви дізналися, що росіяни вже тут, що ви побачили в ці перші дні?

— Раніше вони підходили ще два чи три рази на місто, відходили. А третього разу вони пішли на штурм міста через блокпост, ми там дали їм бій, тероборона. Потім з настанням ночі нам довелось відійти і вони пішли на станцію.

Там бій ішов до третьої години ночі,

потім, наскільки я пам’ятаю, був наказ начальника зміни станції припинити супротив, тому що вони почали стріляти по блоках. А ми як тероборона відтягнулися в місто, до міста вони з 3 на 4 не ввійшли, побоялися. Ми розійшлися по домах, 4 я вийшов у нічну зміну на роботу. І так працював грубо сказати до 23 травня.

— А чи могли би ви розповісти, ми розуміємо, ви говорили, що для окупантів було надважливо контролювати ЗАЕС. Коли вони увійшли до ЗАЕС, якими були їх вимоги? Як вони пояснювали, що далі відбуватиметься, персоналу, тим людям, які там працюють?

— Вони нічого не пояснювали, ми як рядові працівники, не знаю, що вони там говорили керівництву, їх командування, хто там був. У нас одразу стояла їх піхота. Вони нічого не розуміли взагалі в роботі станції, в охороні станції. Їх просто поставили на прохідній і вони стояли. Ми пред’являли перепустку, проходили, вони нічого не чіпали, нікого у принципі.

Тільки нам сказали, щоби вночі ми по станції не ходили, по вулиці, по переходах, це можна було. Я не пам’ятаю навіть, на блоки не заходили, на прохідній периметр.

Вони взагалі були далекі від того, що таке атомна енергетика, взагалі були далекі.

— А що це були за люди? Чи це були російські військові, або так звані «ДНРівці, ЛНРівці», кого ви там бачили?

— Ні, це були російські військові, як кажуть, весь зброд, строковики, контрактники. Вони були дуже далекі від поняття, що таке атомна енергетика. Як вони запитали у нас, кажуть, а як ви будете працювати? Ми на них дивимося, кажуть: у Василівці ж міст розбомбили, а у вас вугілля немає, як працюватиме станція? Ми переглянулися мовчки та пішли.

А потім приїхала, наскільки я розумію по шевронах, Росгвардія, яка охороняє атомні станції в Росії. Ті вже так більше на прохідній [поводили себе] прискіпливо. Поки їм не почали навалювати на фронтах, вистачало. Росгвардія, ФСБ хапали АТОшників, по списках, які зливалися, тероборону, це все вони робили. І звісно, вони займалися мародерством, забирали машини у людей. Вони робили саме те, що у них найкраще виходить.

— Чи була у вас змога спілкуватися з кимось із цих військових? Я розумію, що це не могло бути дружнє спілкування, але ми розуміємо, що якщо якісь військові, у них же також є якась зміна, скільки годин вони стоять, охороняють. Може у вас була така можливість, може ви щось про таку людину зрозуміли?

— Ні-ні,

вони мінялися і одразу йшли до бомбосховища на станції. Нова зміна заступала. В мене взагалі не було бажання з ними розмовляти, тож я ні з ким не спілкувався зовсім.

— Я зрозумів. У нас є багато свідчень щодо того спочатку психологічного тиску, який здійснювали окупанти на працівників станції. потім ми розуміємо, що в якийсь момент почалися викрадення або побиття, катування. Коли це почалося, що ви про це знаєте?

— Наскільки я пам’ятаю, це мабуть десь із квітня почали людей забирати на підвали, як ви зрозумієте мене, вже психологічний один стан у людини, коли ти працюєш під дулом автомата, чи це твоя охорона стоїть, чи це вже окупанти над тобою стоять.

Морально — так, воно неприємно, але всі мої колеги, з якими я працював, трималися добре. З ними ніхто не спілкувався, не розмовляли. На прохідній швидко пройшли, швидко вийшли, зайшли і це все. Я старався менше ходити містом у вихідні, вийти щось купити поїсти, цигарок, я майже не виходив до міста, бо знав, що колись за мною прийдуть.

— Звісно, ви є колишнім українським військовим і вступили до тероборони, це, мабуть, було питанням часу. А все-таки, чи зрозуміла логіка, кого з працівників ЗАЕС, як ви говорите, відправляли на підвали?

— Списки,

які у них, не знаю звідки опинилися, я ще працював, пішли з того, що АТОШника забрали з того цеху, з того цеху, от так. Хто не встиг виїхати, призватися, як у моєму випадку. Ходили, працювали, на роботу. А потім уже, наскільки ми зрозуміли, взяли списки тероборони, тоді просто людей на вулиці хапали, подобається машина — зупинили, власника на підвал, машину забрали. Це така у них політика, віджати, вкрасти, обікрасти.

— Так, на жаль, ми бачимо це в усіх населених пунктах, куди приходять російські окупанти. Перше, що вони роблять, — створюють катівні, тобто ці підвали, а друге — просто мародерять і крадуть усе, що можуть винести, вивезти тощо.

— Так, у нас навчально-тренувальний центр горів, вони познімали всі кондиціонери, вантажили в машини і вивозили. Я вам можу сказати, у нас яхтклуб, знайомі там говорили, що інструменти вкрали, все, що можна. Що не вкрали — побили, але унітаз зняли. Я навіть не знаю, що сказати більше.

— Поговорімо саме про той день у травні, коли до вас прийшли ці озброєні російські солдати і почали одразу стріляти. Коли це було, як це було, розкажіть, будь ласка.

— Це було 23 травня,

понеділок, у мене був вихідний, позаяк я працюю позмінно. У вівторок мені треба було виходити з 15:00, в понеділок ще був вихідний. Я сидів собі вдома, нікуди не ходив, а потім не знаю, щось, як кажуть, якась чуйка. Спочатку мені в домофон подзвонили, але я нікого не чекав. Вийшов, так акуратно з вікна подивився, бачу — купа цих орків, вони зайшли в під'їзд. Потім почали ламати двері, а що я?

У мене вже вибору не було, вдома була зброя, автомат. Вони як увірвалися, все і почалося. Я через двері побоявся стріляти, бо чув голос сусідів, там живуть пенсіонери, а все було у квартирі. Вже не знаю, яку я, чи п’яту кулю отримав, заклинило в мене автомат, дві кулі потрапили в автомат. Я почав втрачати свідомість, так вийшло, що я впав, вони на мене накинулися, почали тицяти пістолетом у голову.

Я його б’ю, а їх старший ФСБшник, це була група ФСБ, чую, каже: «нет, не трогаем, вызываем скорую, пусть сдыхает в больнице». І от вони викликали дві швидких, тільки не знаю, навіщо дві. Мене виволокли на вулицю, кинули до швидкої. Як мені потім говорили, що з під'їзду йшли,

16 людей сиділи біля під'їзду, а інші десь десятеро робили «шмон» у квартирі. Я дивуюся, як вони ще танк не пригнали за мною.

— Ви думаєте, якою була їх мета? Вони хотіли вас убити, бо одразу почали стріляти? Чи хотіли вас затримати?

— Вони хотіли затримати, не очікували, мабуть, що в мене зброя і що я не здамся, не буду здаватися їм. Мені недавно розповіли, що хлопчик, йому років 21−22, він не був в АТО, а в теробороні - був. І теж нібито друг прийшов із якимись друзями, його звуть Данило, прізвище не скажу. Його забрали, катували, доки не вбили.

— Чи можете ви розповісти, що відбувалось у лікарні?

— Я не знаю, на другу добу, у вівторок прийшов до тями, кажуть, до тебе вже приходили. Мене знову поклали на операцію, оперували п’ять днів кожного дня. Після того я один раз бачив у реанімації, мене вже знову везли на операцію, прийшов ФСБшник, якийсь папірець у нього був у руках, я голову так повернув, мене ж везуть, потім відвернувся і, чесно, засміявся, бо він стояв у моїй формі.

— Тобто він украв вашу форму, одягнув і ще й прийшов до вас у ній.

— Так, вони забрали мій зібраний рюкзак,

форму, документи, все, що було зібрано. Паспорт, посвідчення учасника бойових дій, коротше вкрали все, що могли. Я ж у квартирі більше не був, просто просив, аби мені принесли речі родичі, невістка. Кажу, там у шафі лежало те, те і те, в пакеті нові шорти, футболки. А вона говорить: нічого немає, ні трусів, ні шортів, ні футболок, все, що нове — нічого немає.

— Також дуже розповсюджена практика. Чого хотів від вас цей ФСБшник, про що вас запитував, що відбувалося далі?

— Я з ним не розмовляв, бо мене повезли на операцію, чув, йому медична сестра говорить: що ви до нього ходите? Він уже п’ятий день під наркозом. Потім вони вже до мене прийшли, днів через 16 мене з реанімації спустили вниз у відділення і вони прийшли до мене, не знаю, мабуть за тиждень.

І теж там: «какого года рождения, фамилия, оо, ты в советской армии служил, в российской?». Я кажу: «я не в российской армии служил», я служив у Радянському Союзі. «Как ты мог стрелять в российских солдат?».

Відповідаю: а ви що, сюди цілуватися прийшли, до мене додому, на нашу землю? Вони одразу ж: «готовься,

на тебе — покушение на [сампроголошеного] мэра Шевчика», ніби я на нього замахувався, що я головний терорист міста. Почали запитувати, де інша зброя. Я ще лежав, не ходив. Ну все, кажуть, не буду казати в ефірі, як було сказано.

«Готовься, тебя выпишут, готовся». Я зрозумів, що мене одразу заберуть чи на підвал, у катівню, чи можуть зробити, як вони це люблять, десь у Криму або десь там, зробити показний суд, це така їх фішка.

— Так, дуже часто ми це бачимо, на жаль.

— Я вже вів переговори про те, аби мені якось виїхати, вивезли. Потім зранку 1 липня на обході завідувач говорить, що в понеділок тебе виписуємо на амбулаторне лікування. Ну, думаю, все. Пішов на вулицю потихесеньку курити і тут до мене підходять, кажуть: давай швидко в машину, твоя сумка вже там.

Я в відділення піднявся, одягнув спортивні штани, бо нога теж розірвана, шрами, рука, апарат Ілізарова. Я речі збираю, в палаті лежать і говорять: а ти куди зібрався? Та, кажу, в понеділок виписують, зараз передам речі, аби додому відвезли і в понеділок було менше. Кажу, віддам, покурю і зайду. Ото вийшов покурити і з кінцями.

— Тобто ваші друзі допомогли вам виїхати.

— Так, мер допоміг, організував транспорт. А 4-го вони зранку прийшли до відділення за мною, як мені вже потім розповідали. Звісно, там лікарям дісталося, медперсоналу, мовляв, як, що? Вони кажуть: а що, ми його повинні були охороняти? Пішов курити і не повернувся. Вони місто перевертали, кажуть, шукали мене.

Пощастило в тому, що, як вам сказати. Що за один раз, ми одразу переїхали цю Василівку, нам удалося проїхати, ми там ні добу, ні дві не стояли. Якби ми там затрималися, то це було би все. Ну от я так, зараз знаходжуся тут, в понеділок знову повторна операція на руці, думав, уже все закінчилося, а воно не виходить, щоби закінчилось.

Читайте ще