З подвір’я зробили смітник “Тут цвів бузок. Я завжди робив клумби. Тут все було впорядковане. Зараз бачите до чого привели? Тут у мене завжди квіти, завжди все поливається. Черешні тут такі. Заходимо”, — відкриває нам калитку у свій двір пан Володимир. Він приїхав буквально напередодні та вже встиг побачити, що зробили з його родинним гніздечком. “Все це було розкрите, коли я вчора приїхав. Калитка відкрита. Двері вирвали. Трава скрізь. В мене завжди газон, завжди все поливається. Бачите, в якому стані все? Тут завжди у мене були троянди, клумба, було квітів багато. У мене немає картоплі, в мене город охайний. Тут у нас бунгало завжди стоїть. Прапори я підіймаю — червоно-чорний і жовто-синій завжди”. Пуля пробила вікно, ковдру та опинилася у стіні над господарським ліжком | Cвої Стріляли по будинку, по господарській спальні. “Он там ковдра висить, це ще світломаскування. В стіні, в кімнаті, застрягла куля над моїм ліжком, але я ж тут не жив, звичайно, уже на той момент, коли окупанти зайшли”. Літня кухня, де раніше панував порядок, перетворилася на смітник.
У комору з дровами вирвані двері. “Замок тут слабенький, він же для чесної людини. Не для тих, хто сюди зайшов”, — говорить Скиба. Проходимо далі в будинок. Попри те, що в замку стирчали ключі, які пан Володимир залишив на всяк випадок, більше для сусідів, вхідні двері теж вирвані. В будинку гармидер. Окупанти забрали посуд, деякі речі, але залишили ікони, книги та, на диво, пралку. У будинку безлад — тут хазяйнували російські військові | Cвої “Я не знаю, що вони шукали. Навіщо це все отак перекидати? Що вони шукали? Вони чекали, що я їм тут мільйони залишу чи що я тут можу залишити? Ось кожен шарф, кожна хустка, кожна річ звідкись привезена, з якоїсь поїздки. Ми багато мандруємо з дружиною. У нас велика колекція каміння, мінералів, ми збираємо. Ми її вивезли. Може хтось знав, що у нас є камені, то шукали”, — говорить чоловік. Під час розмови дізнаємося, що з будинку окупанти викрали сина Володимира. Грошей не хотіли, вимагали інформації “Шостого червня сина мого викрали орки. Мало того, вони з мене вимагали інформацію, я їм не дав ніякої інформації. Я у них питаю:
"Ви хто?". Каже мені: "Я — спецслужба". Я кажу: "Мабуть, спецслужба Всесвіту чи як ви називаєтеся? Можливо, якоїсь держави?". Він каже: "росії". Я кажу: "Добре, а як кого ви утримуєте мого сина? Він до військової справи жодного стосунку немає". Він ніколи в житті не стріляв. Він пацифіст”, — говорить Володимир. Сина пана Володимира викрали з цього подвір"яАвтор: Свої Чоловік не засуджує сина, але не може зрозуміти, як таке могло статися. “У нього якісь свої релігійні погляди, я не засуджую. Вони мені кажуть: "Он, наверное, человека убил". Я їм кажу: "Так "убил" чи напевно?". "У него дома нашли оружие, с которого он убил человека". Я кажу: "Якби в мене вдома була зброя, вона була б у мене, розумієте?". Я знаю, що з нею робити, у мене не може лежати без діла зброя. Воно повинно працювати”. Володимир переймається, що не може ніяк зарадити зараз, вплинути на ситуацію. “Він просто викрадений. Він був у Радьківських Пісках, катували його, потом перевезли до Сватового. Потім ми доклали дуже великих зусиль і перетягнули його до Донецька. Якби не ось ця їхня мобілізація-могилізація,
ми б його, звісно, витягли б в Європу. А так — у нього документів немає. Зараз він заліг в засаду і якось тримається там. Їм я потрібен був. Щоб я поговорив з ними, щоб інтерв"ю дав таке, як Бандура. А я на це не пішов”. Мене вже чотири рази хоронили за цю окупацію. Бачите, зараз я ожив До початку великої війни Володимир Скиба був активним учасником “Правого сектору”, керував підрозділом. “Мене через це багато хто знає. "Правий сектор" це вирок був у 2014 році. Знаєте, коли 24 числа у нас організувалася тероборона, я прийшов у тероборону й у мене вже був автомат, у мене вже було 10 гранатометів РПГ-22, у мене вже було 25 тисяч патронів, у мене вже було два ящики нових гранат”, — розповідає чоловік. Коли я питаю, що він відчув, повернувшись до рідного міста, пан Володимир не може стримати сліз, просить не фотографувати, бо так боляче йому бачити, що російські загарбники зробили з його рідним Святогірськом. “Я люблю свій край. Я досліджую. Я тут один з корінних мешканців. Я знаю всіх і мене знають всі в області. Мені боляче, тому що це наша земля і ми повинні за неї воювати, і ми будемо за неї воювати”. Я евакуювала 126 тварин до Німеччини. Історія волонтерки з Добропілля Тетяни Пустовойтової Дивіться фільм про мозаїки Маріуполя "Жевріння. Дерево життя". Більшість з них — знищені назавжди Артем Гуртовий загинув, захищаючи рідну Луганщину. Він хотів бути героєм для доньок-двійняток
