Дорога на Бахмут "співає". Вона практично зруйнована важкою технікою. Під’їжджаємо до міста. З пагорбів видно дим. Бахмут весь гримить та гуде від вибухів та пострілів. Кореспондентка "МБ" Анна Семьонова побувала на Донеччині з волонтерами громадської організації Freedom Trast {reklama} – Тут тривають вуличні бої, росіяни зайшли в місто. Тому чітко слухаємо мої команди, бо ця дорога може стати дорогою в один кінець, – каже, дивлячись на карту, Еталон. – Куди їхати? – Беріть ліворуч. Військовий відчиняє бічні двері буса та перезаряджає снайперську гвинтівку. – Для чого ми їдемо з відчиненими дверима? – запитую. – Якщо побачу диверсійно-розвідувальну групу, відразу відкрию вогонь, – каже. Знову мені стає страшно. Бахмут майже повністю розбитий. У багатоповерхівках немає вікон, все чорне. Людей також нема. Чуємо артилерійські обстріли – вони дуже дзвінкі. – Нам потрібно заїхати за цією адресою та евакуювати пенсіонерів, – каже Ігор Логвінов. – Їдемо, – відповідає Еталон. За вказаною адресу не їдемо, а мчимо на шаленій швидкості. Локація, на яку ми мали потрапити,
знаходиться за 1,5 кілометра від передової. Це дуже великий ризик, але людей потрібно рятувати. Зупинилися біля зруйнованої багатоповерхівки. Виходимо з машини. Все у склі, чуємо каркання ворон, які літають над нами чорною хмарою. І ось бачимо, як серединою дороги йде старенький дідусь. Позаду нього – маленький возик. Чоловік невисокого зросту та худорлявої статури, має велику сиву бороду. Побачивши нас, кричить: – Слава Україні, хлопці та дівчата! – Героям слава! Старенький йде далі, я його наздоганяю. – Чому ви це все терпите? Їдьмо з нами, – кажу. – Дочко, я помру вже тут. Не поїду нікуди. Маю двох дітей: донька – в Чехії, син – у Чернівцях, він інвалід. Мене залишили тут. Не затримуй мене, дорогенька, мені ще дрова треба зібрати, щоби у буржуйці розпалити. Скажу так: захищайте Україну, бо ми не маса – ми нація! – сказав дідусь і, втерши сльози, пішов. – Що там за хрести біля будинку? – запитую військового. – Можемо глянути, але ви йдіть за мною нога в ногу, – каже Еталон. Ігор Логвінов, Віктор Найда та я ланцюжком йдемо за військовим. Бачимо біля зруйнованого будинку дві маленькі могилки з хрестами… Навпроти зруйнованого будинку з підсобного приміщення здіймається дим.
– Там підвали, у яких ховаються місцеві, а дим йде тому, що вони гріються буржуйками, – пояснює Еталон. Оглянувши територію, їдемо забирати людей. Дорогою бачимо де-не-де місцевих. Один чоловік їде на велосипеді. Заїхавши на одну з вулиць, не бачимо жодного вцілілого будинку – суцільна розруха, над якою літають ворони. Приїжджаємо. На нас чекають дві жінки похилого віку та чоловік. Сльози, плачі, прощання з рідним містом – так ми виїжджаємо з Бахмута. Пенсіонери плачуть. Одна з жінок зізналася, що вже ставало нестерпно. – З підвалів ми не виходили. Постійно прильоти, обстріли, обстріли... Працює один магазин, але толку з нього, якщо грошей нема, – каже. Забравши пенсіонерів, швидко мчимо з Бахмута. Через те, що дороги практично нема, нас добряче кидає, але водій не збиває швидкості. Чуємо дуже сильний вибух, від якого нас мало не знесло з дороги. – Це обстріл самохідної артилерійської установки. Від нас прилетіло десь за 70 метрів. Слава Богу, що всі живі, – констатує військовий. Серцебиття у мене значно пришвидшилося… Мчимо щодуху, дорогу не проїжджаємо, а пролітаємо. Лише заїхавши у Слов’янськ, відчула себе у безпеці.
