Історія херсонців Вона родом із Миколаївської області, але Херсон дуже любить. Часто приїжджала туди на відпочинок, а згодом почала там працювати. Він – із Херсонщини, проживав неподалік обласного центру. Коли російські солдати окупували його селище, думав втекти від них у Херсон, але окупанти і там його наздогнали. Саме у Херсоні вони й познайомилися та потоваришували. 18-річна Яна та 17-річний Валентин разом пережили окупацію. Дружба допомогла їм не здатися, не впасти духом. Вони дочекалися своїх. Вони не "прогнулися" під тиском загарбників, яким доводилося щодня дивитися у вічі. Але ракети змусили їх тимчасово покинути свій дім. Далі – інтерв’ю із молодими херсонцями, які поселилися в облаштованому гуртожитку у селі Бубнівка Сатанівської громади. Яна та Валентин із Херсонщини.Фото: Городок.CityАвтор: Ілля Станиця — Валентине та Яно, розкажіть, будь ласка, яким було життя херсонців в окупації? Валентин: Вони (росіяни) увійшли з Криму – через тимчасовий пункт пропуску на межі України з анексованим росією півостровом. У моєму селі була колона наших солдат.
Прилетів винищувач, скинув бомби. Всі солдати загинули. Перша колона БТРів пішла на Миколаїв. Друга – почала бої на Антонівському мосту. Наші люди не здавали місто — просто тоді не було можливості зупинити російських солдат. Вони навалою брали, розстрілювали впритул з танків наших тероборонців, а потім викопували яму і рештки частин тіл наших чоловіків скидали туди. Наступ російських окупаційних військ на Херсон розгортався з півдня, з напрямку тимчасового окупованого Кримського півострова. 1 березня вони прорвалися до обласного центру за допомогою бронетехніки.Фото: ВСЕУКРАЇНСЬКА АГРАРНА РАДА/ FACEBOOK Яна: Коли росіяни зайшли в місто, почалося жахіття: багато дітей брали у полон, дівчат примушували гуляти з ними, над дорослими знущалися. Валентин: Забирали їх у сізо, катували. Когось – декілька днів, когось – тиждень. Хтось виживав, хтось – ні… Яна: Тим, хто перейде на їхню сторону, обіцяли золоті гори. Поводилися так, ніби вони вже тут назавжди. Валентин: Проукраїнські херсонці закопували наші прапори у своїх дворах, ховали, щоб росіяни не знищили. Люди не боялися.
Один дідусь у нас на інвалідному візочку весь час роз’їжджав по ринку із українською патріотичною музикою. Його росіяни не чіпали. Він зібрав мільйон гривень на ЗСУ і відправив нашим. У тимчасово окупованому Херсоні 75-річний волонтер на візку Григорій Янченко півроку збирав допомогу ЗСУ прямо на очах у російських окупантів.Фото: unian.ua Яна: Та в окупації місто стало мертвим. — Як ви жили? Чи була робота? Яна: Я працювала касиром-продавцем і у нас зарплата була у гривнях. І ціни теж у гривнях. Валентин: Я на ринку працював. Вони (окупанти) підходили до нас, питали, чому ми рублі не беремо. Все, казали, буде добре. Яна: Дуже психологічно тиснули, та ми не боялися. А чого боятися? Ми — непідкупні. Ми весь час чекали наших. Мітинги у Херсоні у березні 2022 р.Фото: slidstvo.info — Чи були моменти, коли хотілося здатися? Яна: Нам — ні. Хоча й було дуже важко. Люди не могли їхнього духу переносити. Валентин: Хоча, на жаль, були й такі, які "перевзувалися" та переходили на їхню сторону. А коли наші прийшли – назад переодягнулися. — Той день, коли увійшли солдати ЗСУ,
пам’ятаєте? Яна: Ще б пак! Та коли ми почули, що хтось бачив, як заїхали наші солдати, – радості не було меж. Валентин: 11 листопада був найщасливішим днем у нашому житті. Ніхто не очікував, що буде так. Ми так раділи! Тарас Ібрагімов / Суспільне Тарас Ібрагімов / Суспільне Українські військові у звільненому місті Херсон. Яна: Відразу місто ожило. Люди повиходили з домівок. Щасливі всі! Ми не могли нарадітися. Валентин: Люди на машинах з прапорами їздили. Ми біля кінотеатру всі зустрічалися, сміялися, обіймалися. Яна: Ми фотографувалися із нашими військовими, вигукували "Слава Україні!" на повні груди! Атмосфера була неймовірна! Ми так чекали наших! Тарас Ібрагімов / Суспільне Тарас Ібрагімов / Суспільне Херсон, 12 листопада 2022 року. Люди святкують звільнення міста від Росії. — Та, все ж таки, радість була недовгою… Валентин: Так, почалися обстріли. Росіяни били по всьому: по лікарнях, будинках. Вони безжалісні. Це не передати словами. Вони не з військовими воюють, а з цивільними. Яна: Від ударної хвилі у нас посипався балкон, осколки в під’їзді. Багато людей постраждали,
багато дітей…. У ці дні наші солдати дуже багато для нас зробили. Вони нас так підтримували. Валентин: Ми трималися до останнього. Але все ж довелося поїхати… Евакуаційним потягом — спершу до Хмельницького, а потім автобусом – на Сатанівщину. Місце компактного розселення переселенців у с. Бубнівка.Фото: Городок.CityАвтор: Ілля Станиця. Яна: Тут дуже гарно. Тут дуже яскраві, хороші люди — від них теплом віє. Ми завжди казали та кажемо: ми всі однакові, бо ми всі з України. Валентин: Але ми повернемося назад, у свій Херсон. Ми віримо в те, що наші переможуть. І тоді все повернеться на свої місця, все відбудується. І все буде Україна! Станом на кінець 2022 року в місті Херсон залишилось до 20% від довоєнної кількості мешканців, тобто, близько 60-70 тисяч чоловікФото: radiosvoboda.org Херсонський киримли. Як склалося життя кримського татарина, чиї предки пережили депортацію 1944 року "Мені ця війна снилася". Як сновидіння вплинуло на рішення Анни евакуювати свою сім"ю із Херсонщини
