Ситуація загострюється, інтенсивність російських обстрілів збільшується — як готуються до можливої ескалації з боку РФ жителі прифронтових районів на Харківщині та Донеччині, тих, які лише нещодавно були звільнені від окупації
«Це все балачки, про який великий наступ ви говорите? — ледь роздратовано реагує на запитання NV 48-річна Марина, жителька села Подоли Харківської області, що неподалік від Куп’янська. — Як бахкало останні кілька місяців, так і бахкає».
Ми стоїмо на десятиградусному морозі. Завиває сильний вітер і падає сніг. Майже щохвилини чути вибухи. За кілька кілометрів звідси на північний схід — сіра зона та лінія розмежування. Робота артилерії з обох боків не припиняється. Гучно. Та люди, не звертаючи увагу, розбирають гуманітарну допомогу. Продуктові набори, теплий одяг, спальники, ліки. Особливий запит — термобілизна чи флісові кофти.
Марина — медсестра. До початку повномасштабного вторгнення Росії працювала в лікарні сусідньої Ковшарівки. Тепер їздить туди лише за продуктами, в Куп’янськ, який набагато ближче — боїться, бо дорога пролягає через річку Оскіл.
Якщо раптом обстріл і переправу підірвуть — не зможе повернутися до мами. Саме через неї жінка залишається в рідному селі та нікуди не виїжджає від самого початку війни — вже рік, за який довелося пережити й російську окупацію.
«Звісно, живемо на тривожних валізках, речі зібрані. Але про новий наступ читаємо лише в новинах, коли з’являється зв’язок. Ніхто з наших нікуди поки не збирається. Деякі навіть повертаються, нещодавно от — родина з п’ятьма малятами».
Загалом у селі залишається близько 400 людей, із них — 78 дітей.
Місцева влада попереджає: ситуація загострюється, ворог регулярно обстрілює прифронтові населені пункти. Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов розповів NV, що найбільше окупанти завдають шкоди та тероризують Чугуївський і Куп’янський райони. Добровільна евакуація триває, окрім Куп’янської територіальної громади, виїжджають також із Дворічанської та Вовчанської. Із вересня евакуйовано 20 тис. осіб.
"Живемо на тривожних валізках, речі зібрані. Та ніхто з наших нікуди поки не збирається"
Марина ж має власний орієнтир для ухвалення остаточного рішення як діяти.
«У сусіда навпроти син — військовий. Я кожного вечора зазираю до нього у вікна, світиться щось чи ні. Якщо світиться, значить, вдома. Значить, син йому поки нічого не сказав. Значить, і нам можна лишатися». За її словами, в Подолах жителі почувають себе безпечніше, ніж у сусідніх селах. «От ви у Петропавлівку поїдьте, їм постійно прилітає».
Ми саме туди і рушаємо далі.
«Коли це все закінчиться»
Петропавлівка опинилася ще ближче до лінії розмежування. Якщо в Подолах намагаються відновити електромережі та подати світло (поки вдалося лише на тиждень), то тут — навіть не обіцяють. Після деокупації в селі нічого з комунальних послуг не повернули. Та це не головна проблема тих, хто продовжує тут жити.
«Зранку, як за будильником, близько сьомої — розпочинається. Гуп-гуп. І до полудня — дуже гаряче. Потім у них наче обід і до другої години трохи спокійніше. А далі - знову гуп-гуп. І так весь день. Але поки світло — ще нічого. А от вночі — дуже гучно. Кожного разу здається, що в город прилетіло», — розповідає 44-річна Наталя. Вони із чоловіком кілька тижнів тому повернулися додому,
щоб накрити чимось дах у будинку. Після одного з влучань пішли тріщини й покриття стало протікати. Наталя показує дім по вулиці трохи далі, його легко впізнати — на сонці, яке щойно прорізалося з-за хмар, гордовито блищить дах, покритий брезентом яскраво синього кольору.
«Вночі — дуже гучно. Кожного разу здається, що в город прилетіло»
На запитання, чи планують залишатися вдома, чи приїхали тимчасово, Наталя замислюється та шукає очима підтримки у чоловіка, але він відійшов. «Наш 16-річний син із дідусем зараз в Харкові. А щодо нас — не знаю. Якби ж хтось пообіцяв, що до кінця лютого треба десь пересидіти, а потім можна повертатися. А так, як подумаєш, труси хватати і кудись їхати — а що далі? Далі — панічна атака. За що зачепитися? Коли все закінчиться? Опускаються руки».
«Тут немає ні зв’язку, ні інтернету, про наступ розповідають лише ті, хто нам телефонує, коли вдається спіймати мережу на городі. Більше ніхто ні про що не попереджає. Тому будемо орієнтуватися по гучності та близькості. Жити знову в окупації точно не хочеться. Коли припече, думаю, обов’язково виїдемо»,
— більш впевнено продовжує вона.
«Я цієї ночі вже сама думала — все, збираємося та їдемо, — до нас підходить свекруха Наталі. — Але ж батьки вперті, не хочуть. Вони глухі. Нічого не чують. Їм не так страшно. Тобі ж пепсі передали?». Останнє запитання до Наталі. На мій здивований погляд, вона щиро посміхається і відповідає: «Так, знаю, мороз. Але це мій смаколик і розкіш. Вже три місяці не пила, зараз дуже захотілося. Може сьогодні спатиму краще».
Хворі родичі, батьки похилого віку, нерозуміння, за що зачепитися та як будувати життя в іншому місці, невпевненість у тому, що буде безпечніше деінде, ніж у власному домі - найпоширеніші причини, чому люди залишаються в прифронтових місцях, які потрапляють під постійні обстріли росіян. Та за цим усім стоять ще й втома та звиклість. Коли життя перетворюється на суцільне питання виживання, думаєш лише про сьогодні. Така вона — пастка небезпеки з «перервою на обід».
«Куди мені їхати? — зненацька перепитує у мене бабуся Зіна, вона теж зостається в Петропавлівці. В її хаті дуже холодно, але чисто та затишно. — Чоловік із сином після інсульту.
Донька з зятем загинули, підірвавшись на міні. Поверталися дорогою з магазину. Куди мені зараз їхати?»
Олег Синєгубов запевняє NV, що кожна заявка на евакуацію опрацьовується в індивідуальному порядку, залежно від потреб людини. Якщо є запит на житло — пропонуються місця в безпечніших районах Харківської області або у Харкові.
Евакуаційні команди складаються із декількох авто, одним із яких є карета швидкої допомоги з парамедиком. Волонтери доправляють мешканців Харківщини до пунктів тимчасового перебування переселенців. Там їх забезпечують гуманітарною допомогою, харчуванням та медичною підтримкою. Також допомагають оформити довідки ВПО й відповідні заявки щодо отримання грошової допомоги від держави й міжнародних організацій.
У самому Куп’янську, який є найбільшим містом цієї громади і де проживало близько 27 000 людей до вторгнення РФ, на вулицях майже нікого. Зараз тут залишаються 10% населення. Черги збираються хіба що біля пошти, коли видають пенсії, або на базарі вдень.
«Куди нам їхати?»
За даними Генштабу, російська армія продовжує зосереджувати основні зусилля для ведення наступальних дій на Куп’янському,
Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Шахтарському напрямках. Місцеві військові кажуть: в останні дні ворог зірвав і відправив на передову всіх, хто був, навіть з найвіддаленіших районів Луганської області. Найнебезпечніші ділянки — Бахмут, Кремінна, Лиман та Куп’янськ. Мета — замкнути фронт, взявши під контроль всю Луганську та Донецьку області.
«Не втомлююся повторювати, що найкращий вихід для цивільних — евакуація. В області мають залишитися лише ті, хто забезпечує її обороноздатність», — наголошує голова Донецької ОВА Павло Кириленко.
Наче на підтвердження його слів на в'їзді до Лиману, що на Донеччині, зі сторони Слов’янська висить один-єдиний новесенький білборд з написом «Евакуація» і номером телефону спеціального підрозділу поліції.
Та перше, що чує NV тут: «Нам просто нікуди їхати, куди нам їхати? Ви гарантуєте, що там, в іншому місці буде безпечно? Що туди не прилетить? От куди нам їхати? Просто нікуди». 50-річна Наталя 30 років пропрацювала у вагонному депо «Лиман». 20 років збирала з чоловіком гроші на будинок, який спалахнув «як сірник» і згорів за лічені години у травні 2022 року.
Пожежа здійнялася через уламки снаряду. Тоді ж востаннє жінка отримала зарплатню. Зараз, за її словами, всі «на простої».
На подвір'ї приватного будинку в північній частині міста зібралася майже вся родина Наталі. Сестра Світлана, 27-річний син Сергій, його дружина Юля і «Ася» у трохи завеликій білій шапці - 1,4-річна онука Анастасія. А ще п’ять пекінесів. «Я їх не кину, бо це мої діти», — друга вагома причина не евакуюватися з Лиману.
«Соромно про таке говорити, але живемо тепер на пенсію батьків, виплати за дитину та завдяки гуманітарці, — розповідає Наталя. — Грошову допомогу, яку обіцяли після деокупації, ми поки так і не отримали». Її 27-річна невістка Юля теж каже, мовляв, так, пропонують виїхати, але грошей платити за орендоване житло в іншому місті у них просто немає.
Та все ж до важкого етапу у разі ескалації лиманчани готуються. «Наш основний план — сидіти у підвалі, так само, як ми це робили з весни до осені. Виписали туди буржуйку, дрова, потихеньку облаштували, все, що можна зберігати з гуманітарної допомоги та продуктів — склали туди. Картоплю економимо,
щоб у скрутні часи можна було хоча б суп зварити чи ще щось», — детально описує Наталя.
Облаштували свої підвали і в південній частині Лиману — де здебільшого розташовані багатоповерхівки. На відміну від приватного сектора тут з листопада на багатьох вулицях є електроенергія.
«Тепер більшу частину дня проводимо в квартирах, у кого вони вціліли, — розповідає 68-річна Лідія Іванівна. — Їх легше нагріти. Та ховатися збираємося у підвалах. Хоча не всі пристосовані до укриття, але ми розподілилися по тих, що придатні, встановили буржуйки з виводом диму на вулицю. Там же накопичуємо запаси. А тим, хто виїхав з міста, і зараз запитує, чи варто повертатися, радимо залишитися, де вони є. Люди хочуть додому, але поки це все ще небезпечно».
«Що буде вже, то буде. Стільки всього тут пережили. Немає нам куди їхати», — наголошує її сусідка, 55-річна Любов.
Ще кілька місяців тому на звільненій від російської окупації частині Донеччини та Харківщини попри всі перенесені страждання, панував піднесений настрій тут будували великі плани на весну — це давало надію пережити важку холодну зиму.
Та ось зима добігає кінця. І наступний етап знову несе в собі невизначеність.
«Звичайно, ми боїмося, нам дуже страшно. Ви що думаєте, ми тут всі безстрашні? Ні, ми нормальні люди, ми дуже боїмося і дуже хочемо вижити», — зізнається Лідія Іванівна.
Чим далі ми від'їжджали від звуків вибухів та артилерії, тим голосніше в голові звучало запитання майже кожного, з ким довелося поспілкуватися: «А що б ви нам порадили? Що нам робити?». І єдине, що спадало на думку — це розповідь Наталі з Петропавлівки, яка в пошуках відповідей, запитала про це у військових на найближчому до села блокпості. Ті дуже чесно сказали: «Ми, на жаль, не можемо вам рекомендувати. Але знайте — зробимо усе від нас залежне, щоб вам більше не довелося покидати свій рідний дім».
Київ-Куп'янськ-Лиман-Київ. Матеріал створено завдяки поїздці до Харківської та Донецької областей з волонтерською командою Катерини Загорій
