12 березня стало відомо про загибель кам'янчанина, учасника команди «Наш Формат» «Ліги сміху» Романа Іваненка.
Роман був добровольцем, входив до бригади імені Чорних Запорожців. Потрапивши в оточення, на Вугледарському напрямку. Бився до останнього поруч із своїми побратимами. Отримав важке поранення, був взятий в полон. Тримався з 24.01. по 28.02. Але від терористів гідної медичної допомоги не отримав! Вчора, завдяки штурму, ворог з позицій був вибитий. Романа евакуювали «на щиті»!
Його мати Наталія Іваненко опублікувала пост у Facebook, в якому розповіла про сина. Ми впевнені, цю історію має почути кожен! Адже такою є ціна нашої боротьби. «Головне, щоб не марно»!
«Мій Сину, мій Ромчику, мій Небесний Янголе!
47 днів пошуку, надії, очікувань, переживань, страждань…
Так, смерть безжальна, але 35 днів пораненому, закритому у підвалі без їжі і води? Ти жив, вірив, що тебе звільнять, тримався до останнього подиху.
Це не просто полон, з якого є надія повернутись, це - мученицька смерть у катівні до такої степені, що тіло твоє опізнали лише за ДНК і татуюванням. Так,
кляті рαшиcτи не жалують дронщиків найпершими, але ж не до такої степені!
Ти ніколи і в думках не припускав бути військовим, навіть не служив в армії. Але висока порядність, відчуття обов’язку, гідність повернули тебе із-за кордону в Україну.
Ти ходив, оббивав пороги військкомату у проханнях відправити на фронт, попри те, що мав певні проблеми зі здоровя’м.
На численні відмовляння усіх, ти ображався і, навіть, переставав спілкуватись з тими, хто просив тебе не йти!
Ти казав, що твій святий обов’язок бути з Україною, захищати її, зробити так, щоб твій племінник Богданчик, як ти сказав, не довойовував за тебе!
Ти кожній справі, яку робив, віддавався сповна. І на війні ти став достойним солдатом.
За 7 місяців на нулі ( спочатку в окопах, потім в аеророзвідці) ти став керівником відділення аеророзвідки, отримав медаль «Незламним героям російсько-української війни», і при цьому і далі не планував бути військовим. Твій позивний « Артист» був з тобою і на війні, а між собою командири називали тебе «Пів Америка» за вільне володіння англійською мовою.
…Ти любив життя, любив усіх, хто був навколо тебе, ти був ангелом миру і в мирному житті і на війні. Твій спокій - мій вічний біль і смуток…
Щиро вірю, що твоя загибель не марна.
На мої слова: «Сину, це ж війна! Це ж може бути і смерть!» ти сказав:«То що ж робити, мам?Думаєш я не боюсь?Думаєш мані не страшно?Страшно!Страшно всім!А якщо всі злякаються?Хто захистись Україну?Смерть то смерть!Головне, щоб не марно!»
