Доки Україна забезпечує росіян-військовополонених максимально комфортними умовами тримання в таборах, країна-агресор продовжує знущатися з наших військових та цивільних, що потрапили до ворожих застінків. До вкрай поганого харчування та жахливих побутових умов для українців додаються катування та психологічний тиск. В такому "пеклі" перебувають не тільки українські вояки, захоплені вже після початку повномасштабної війни, а й так звані "політичні" в’язні – українці з Донбасу, Криму, що потрапили до рук росіян, задовго до 24-го лютого. Серед них і Людмила Гусейнова, яка три роки провела в Донецькому СІЗО."Заґратовано настільки щільно, що неба та сонця майже не видно"Днями офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, у відповідь на закиди Моніторингової місії ООН щодо ймовірних порушень прав військовополонених з боку України, розповсюдив фото з табору, де утримують росіян.На світлинах видно, що люди, котрі принесли в нашу країну руйнування та смерть, живуть у світлих кімнатах з ліжками, застеленими чистою білизною, мають простору їдальню з кухнею, медичний кабінет,
а на подвір’ї є навіть футбольне поле. Російські полонені мають можливість працювати та періодично телефонувати родинам. І в цьому неодноразово пересвідчувались іноземні журналісти та представники міжнародних організацій.А от з утриманням українських полонени та в’язнів на окупованих територіях чи в росії — все з точністю до навпаки. Але про весь жах, в якому опиняються як українські військові, так і цивільні, стає відомо лише після їх звільнення.На разючу відмінність в умовах утримання наголосила під дописом у соцмережах 60-річна мешканка Новоазовську Донецької області Людмила Гусейнова, яка провела в полоні понад три роки.Після окупації її рідного міста у 2014-му вона налагодила допомогу вихованцям сиротинця у сусідньому Приморському та опікувалась ними до 16 жовтня 2019-го року. Саме в цей день її арештували прямо на роботі. Потім було 50 днів у сумнозвісній в’язниці "Ізоляція", переведення до Донецького слідчого ізолятора, де жінка пробула аж до моменту звільнення 17 жовтня 2022-го року.Як дізналась згодом Людмила, її затриманню "допомогли" колишні колеги з птахоферми,
де вона працювала інженеркою з техніки безпеки. Доноси від них вона побачила під час ознайомлення з обвинувальним актом, перед передачею його до суду."Засідання так званого верховного суду проходило без мене і без адвоката, я про це дізналась, отримавши постанову, – згадує Людмила. – В ній повідомлялось, що оскільки в "ДНР" діє мораторій на смертну кару для жінок (а таке покарання передбачено за шпіонаж), вони не можуть розглядати мою справу. Її передали до міжрайонного суду. І якось до СІЗО прибув прокурор, суддя та секретарка, мене викликали, але не попередили, що буде засідання. Поставили кілька питань і більше я їх не бачила"."Телеграф" попросив колишню бранку порівняти умови тримання у в’язницях на окупованих росіянами територіях з табором для військовополонених в Україні."Побачила на фото з табору дерев’яні окремі ліжка, достатньо просторо розставлені. В СІЗО Донецька, де перебувала я, були спарені двоповерхові нари, зварені криво. Відстань між ними – 40 сантиметрів, тобто простору пересуватися не було взагалі. Спати ти змушений обличчям до обличчя з іншою жінкою,
яка може бути хворою чим завгодно. І ти нічого з цим не можеш зробити. На 20 ув’язнених одна "дірка" у підлозі впритул до спальних місць, відділена лише ганчіркою — такий вигляд має "туалет". Поруч – раковина, тут і посуд миють, і гігієнічні процедури роблять, і голяться, вибачте за інтимні подробиці", — розповідає Людмила.Жінка підкреслює, що у камері була відсутня вентиляція, а два віконечка, що не зачинялись за будь-якої пори доби і погоди, не могли впоратися з димом від цигарок."Ти не маєш чим дихати і часом навіть не бачиш нічого навколо, бо стоїть завіса з тютюнового диму, – згадує Людмила. – На прогулянки нас час від часу виводили, але про свіже повітря не йшлося. Це відбувалось на даху в такому собі бетонному мішку. Зверху все заґратовано настільки щільно, що неба та сонця майже не видно. До того ж на цей майданчик виведені якісь труби, з яких дуже смерділо каналізацією. Особливо з цим було погано останній рік, коли виникли проблеми з водою. Тоді нестерпний запах став докучати й у камері. І на прогулянках кілька разів сморід ставав таким, що ми починали гупати у двері,
щоб нас звідти вивели, але відгукувались тюремники не завжди. Вони могли навмисно це робити"."З тобою поруч у замкненому просторі перебувають люди з туберкульозом"Забути на три роки Людмила мала і про нормальне харчування. Все, чим годували ув’язнених було не те, що просто несмачним та некорисним, а часом навіть небезпечним для вживання."О 5-й годині ранку приносили таку "страву" – розбавлене водою сухе молоко і замішана туди якась каша, – наводить приклад співрозмовниця. – На обід – "борщ" – тобто рідина з різаною на чотири частини картоплею (вона попадала не всім) та рубленою великими шматками капустою, звичайно, без засмажки та томата. Інколи давали кисіль, розбавлений сирою водою. А ще перлову кашу з напівсирими курячими гузками або крилами, майже не общипаними. Ввечері – риба, дуже смердюча, прямо в брудній рідині, в якій її варили".Жахлива ситуація у підконтрольних росіянам в’язницях і з доступом до медичних послуг. Огляду лікаря ще треба добитися, та й не факт, що ти отримаєш адекватну допомогу."Пишеш заяву, передаєш її під час вечірньої перевірки та чекаєш,
– зазначає Людмила. – Я один раз прощалась з життям, бо не могла навіть встати, в мене дуже знизився тиск, напевно, були з судинами проблеми. На третю добу співкамерниці підняли шум, в решті решт прийшов фельдшер, щось мені вколов, що я ще кілька днів після того просто спала. Якщо потрібно зробити якісь аналізи, то це тільки рідні можуть домовлятися. Знову ж таки писати заяву, отримувати погодження. Після цього в тебе беруть на місці кров і те через двері – руку просовуєш у відкриту "кормушку", фельдшер набирає шприц, віддає його потім родичам, а ті вже здають "на волі" в лабораторію". "З профілактики – кожні пів року флюорографія, але між "пацієнтами" нічого не дезінфікується. І найгірше – з тобою поруч у замкненому просторі перебувають люди з туберкульозом. Точно знаю, за весь час у нас в камері таких було троє. Тільки згодом їх перевели на поверх вище, де тримали всіх з таким захворюванням", — додає жінка.Людмила додає, що полікувати зуби — фактично нереальна процедура. Стоматолог приймає один день на тиждень і своєї черги можна чекати тижнями. Та й з урахуванням наявності серед ув’язнених хворих на ВІЛ/СНІД та фактично відсутніми заходами убезпечення,
візит приніс би більше шкоди, ніж користі."Тебе заводять, зачиняють двері, і ти стоїш, бо сісти немає де"Головна відмінність тих в’язниць у тому, що "політичних", принаймні донедавна, тримали разом з тими, хто скоїв тяжкі злочини – вбивства, шахрайства, торгівлю наркотиками."Серед них було багато жінок, які воювали на боці так званої "Донецької народної республіки". А в кримінальній тюрмі є правило – заходиш в камеру, маєш назвати статтю, за якою затриманий. В мене їх було чотири, в тому числі екстремізм, шпигунство. Коли це почули, то відразу почалось: "укропка", "дітей підривала", "маячки розкидала". Тобто вся та нісенітниця, яку розповсюджувала пропаганда. Дуже-дуже було важко, особливо спочатку, бо мало того, що непрості побутові умови, а ще й страшенний психологічний тиск", – наголошує Людмила.Вона додає, що і в "Ізоляції", і в СІЗО були системними каральні заходи до тих, хто не хотів коритися, чи якимось чином порушував місцеві порядки."В "Ізоляції" били, також могли посади до підвалу, де немає геть нічого. Тобі дають з собою півтора літра води, відро і ти там "сидиш".
– говорить Людмила. – Це може бути тиждень чи два, все залежить від правопорушення. А так живеш в камері. В Донецькому СІЗО був карцер та "стакан" – це таке приміщення десь метр на метр. Коли тебе привозили з допитів, охоронець міг залишити у "стакані", бо йому здалось, що ти нечемно з ним поводишся. Тебе заводять, зачиняють двері і ти стоїш, тому що немає де сісти. Тебе не випускають, чекаючи, поки почнеш проситися, якщо мовчиш, то залишав до зміни чергових. Одного разу я так провела 8 чи 9 годин. Отакий був вид покарання"."Мене весь час підтримувало те, що за мене тут, на волі, боролися"Невідомо Людмилі про будь-які візити до Донецького ізолятору представників правозахисних організацій, до яких принаймні напряму можна було б донести інформацію про жахливі умови перебування. Єдиний натяк на їх участь в долі полонених – одноразова гуманітарна допомога від Міжнародного комітету Червоного Хреста."Мабуть, ще у 2020-му році ми отримали картонні коробки, в яких був пральний порошок, мило, зубна щітка і паста, туалетний папір та шампунь, – перераховує Людмила.
– Все це було українського виробництва і вистачило не на всіх, тож ділили між собою. До того ж побутова хімія і засоби гігієни видавались не тільки "політичним", а й вже згаданим "ополченцям".І ще один момент, на якому наголошують всі звільнені з полону українці, відсутня можливість спілкуватися з сім’ями."Легального зв’язку – жодного", — зазначає Людмила і додає, що невдалими виявились і її спроби домогтися побачення з сестрою, яка лишалась на окупованій території."Мене весь час підтримувало те, що за мене тут, на волі, боролися, – зазначає Людмила. – У мене був адвокат, я знала, що мене подали на обмін. Але минав рік, другий і бувало таке, що надія полишала. Та я дуже хотіла побачити рідних і просто вижити, щоб розказати не тільки про те, що коїлось зі мною й іншими ув’язненими. В Донецькому СІЗО й досі залишається багато жінок, чоловіків з окупованих територій, які сидять там не місяць і не рік, а два, три, чотири, п’ять років! Їхня провина лише в тому, що сказали щось на підтримку України, або "лайкнули" в соцмережі щось не те на думку днрівців. Ну або просто не відмовились від того, що вони українці. Вже після повномасштабного вторгнення до ізолятора продовжували потрапляти цивільні і їх так само утримують в скотських умовах. І це необхідно припинити та робити все, щоб ці люди, так само як і українські військові, були на свободі".Людмила додає, що після звільнення її підтримала організація SEMA-Україна на чолі з колишньої полоненою Іриною Довгань. Зараз вона долучилась до активісток, які допомагають адаптуватися жінкам після ув’язнення, перебування в окупації чи перенесення насильства.Як повідомляв "Телеграф", рідні бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ добиваються їх звільнення з полону. Цей підрозділ брав участь у обороні Маріуполя.
