За кілька тижнів виповниться рік з моменту теракту в Оленівці. ТЕКСТИ поговорили з Марією Алєксєєвич, дружиною полоненого військовослужбовця полку “Азов” та представницею спільноти родин Оленівки.
Нагадаємо, у ніч з 28 на 29 липня 2022 року російським окупантами в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради було вчинено теракт - масове вбивство українських військовополонених — захисників "Азовсталі". Від вибухів на території колишньої виправної колонії, де утримували українських полонених, загинуло більше п'ятдесяти полонених, понад 130 було поранено.
Без можливості спілкуванняМарія отримала диплом практичного психолога, але працювала в іт-сфері. Хоча зізнається, що після повномасштабного вторгнення не може знайти достатньо сил, аби займатися програмуванням. Чоловік Марії Сергій також вчився на практичного психолога у Хмельницьку, мріяв піти на магістратуру. Сергій є бійцем полку “Азов”, у серпні йому має виповнитися 29 років. Марія не має зв’язку зі своїм чоловіком вже більше року.
Марія Алєксєєвич: Ми одружилися, коли Сергій вже був у Маріуполі, вже в оточенні.
Він мені освідчився і ми дистанційно одружилися 27 квітня минулого року. Звичайно, ми тоді обговорювали якісь плани, але зараз основне - це його повернення. Він уже провів одне своє день народження у полоні, хотілося, щоб, принаймні, цього року він зустрів його вдома.
Сергій Алєксєєвич
З того часу як він потрапив у полон, у нас не було можливості спілкуватися. Все, що я про нього знаю - це з розповідей інших людей. Якщо ми візьмемо Женевську конвенцію поводження з військовополоненими, то полонені мають право писати листи своїм рідним раз на місяць, але і цього не виконується.
Загалом, там було порушено дуже багато норм Женевської конвенції, і те, що там відбулося, мало б кваліфікуватися як воєнний злочин, здійснений російською стороною. Якось я вирішила спробувати, написала чоловікові листа, а раптом дійде, але сьогодні я впевнена, що він так і не отримав цей лист. З спілкування зі звільненими полоненими я знаю, що більшість азовців тримають окремо від усіх інших полонених, умови їх утримання набагато жорсткіші.
Щодо місця утримання чоловіка - у мене є лише здогадки,
але точної інформації немає. Зі слів побратима мого чоловіка, якого звільнили, Сергій опинився в Оленівці одразу після наказу про здачу в полон 16 травня, потім після теракту в Оленівці він був поранений і місяць провів у донецькій лікарні. Це вже друге його поранення, перше поранення він отримав ще у Маріуполі під час боїв. Після лікарні його знову повернули в Оленівку, і він там знаходився до кінця вересня. А вже після того тих, хто залишався в Оленівці, почали вивозити групами в основному в Росію. Тому у мене підозра, що мій чоловік теж у Росії.
На жаль, бійців “Азову” дуже слабо обмінюють, і навіть у тих, кого звільнили, дуже мало інформації про інших, тому що їх переважно утримують в тюремних камерах по кілька людей, і вони не бачать інших утримуваних. До речі, це ще одне порушення норм Женевської конвенції, згідно з якою військовополені мають утримуватися в спеціально створених для них таборах.
Зупинене розслідуванняОдразу після цього злочину ООН, Міжнародний комітет Червоного Хреста, влада України говорили, що цей теракт потрібно розслідувати, винні мають бути покарані,
що міжнародні організації отримають доступ до поранених, нададуть медичну допомогу. Мені особисто це говорили представники Червоного Хреста.
Звичайно, всі родичі постраждалих в Оленівці вірили, що такий кричущий випадок порушення норм тієї ж Женевської конвенції не залишиться без уваги, що про це точно не будуть мовчати. Ми також дуже сподівалися, що усіх постраждалих в результаті теракту повернуть додому в рамках обміну буквально за перший місяць після теракту.
Але все це не пішло далі слів. За місяць вже буде рік з часу теракту, а ми досі не знаємо всіх людей, які були у тому бараці на момент теракту. До речі, це теж пряме порушення норм Женевської конвенції, за якою всі військовополонені мають бути обліковані і офіційно підтверджені, що вони в полоні.
Представники ООН мали б отримати доступ до поранених, усіх хто вижив після теракту в Оленівці, до місця здійснення теракту. Ми зустрічалися і з представниками ООН в Україні, і з Женеви, вони казали, що впродовж кількох місяців намагалися отримати доступ до колонії в Оленівці.
Доступу їм так і не надали і це нібито стало аргументом припинити це розслідування.
У свою чергу, очільник ООН Гутерреш заявив, що їм не надали гарантій безпеки, коли вони планували поїхати на місце злочину. Інших аргументів чому було припинено це розслідування ми чули.
Остання розмова з представниками ООН в Україні відбулася десь три тижні тому, ми запитували, яким чином все ж можна відновити розслідування теракту в Оленівці. Нам сказали, що скоріш за все це може відбуватися вже після деокупації, щоб приїхали експерти на місце злочину, оглянули його. Нам також пообіцяли надати контакти людини, яка була в тій місії, що мала розслідувати злочини, поки чекаємо контакти.
Щодо Червоного Хреста. Після теракту в Оленівці я їм писала, дзвонила кожного дня протягом кількох місяців, аби вони відвідали поранених в теракті. Вони мені телефонували, запевняли, що вони будуть намагатися отримати доступ, нададуть медичну допомогу пораненим, і складуть офіційні списки усіх, хто був у бараці на момент вибуху.
Але, на жаль, цього всього не сталося. У нас з ними була зустріч кілька місяців тому, вони повідомили, що намагаються отримати доступ, але доступа їм не дають і все.
А зараз, таке враження, вони і не намагаються його отримати.
На жаль у перший день виходу наших бійців з “Азовсталі” їхні особи не були підтверджені Червоним Хрестом. Нагадаю, Червоний Хрест мав бути присутній у всі дні, коли наші бійці виходили з “Азовсталі”, зібрати їхні особисті дані та скласти повні списки полонених. 16 травня почали виходити перші бійці, вийшло, здається, 211 людей. Але Міжнародний комітет Червоного Хреста приїхав лише 17 травня, тобто один день їх не було.
Я це питання уточнювала у наших представників влади, зокрема в Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Головного управління розвідки, і мені відповіли, що про дату цього виходу домовлялися російська та українська сторони. У самому Червоному Хресті нам казали, що їх ніхто не запросив першого дня.
Кілька місяців тому Червоний Хрест оприлюднили інформацію, що отримали доступ до деяких колоній та військовополонених. Але цю інформацію вони не розголошують на загал, вони працюють конфіденційно. Якби, наприклад, вони відвідали мого чоловіка, і він би заповнив їхню анкету,
то лише особисто мене сповістили що вони його бачили і де вони його бачили.
Щодо української сторони - ми намагалися і намагаємося далі зрозуміти, яким чином проводиться розслідування теракту саме в Україні. Ми знаємо, що цим займається Генеральна прокуратура, також займаються слідчі СБУ. Хто ще задіяний - не знаємо.
Але на сьогодні цей теракт не визнаний в Україні терактом, тобто немає такого офіційного заключення. Хоча тіла загиблих ще повернули в Україну у жовтні минулого року. А це 54 тіла. У полоні залишаються ще приблизно 130 уцілілих у цьому теракті.
Рідні загиблих, чиї тіла були повернуті, очікували аналізи ДНК-експертизи ще з осені минулого року. Відповідно, тіла загиблих не ховали. І лише нещодавно більшість таки отримали результати аналізів. Прямо зараз відбуваються поховання загиблих.
Списки загиблих у Оленівці, які можна знайти у відкритих джерелах, опубліковані міністерством оборони Росії. Тобто це не списки якоїсь міжнародної організації чи української сторони. І у цих списках є неточності.
Я спілкуюся з дуже багатьма рідними, і я знаю, що в списку загиблих є двоє людей,
які поранені, але живі. Так само у оприлюдненому Росією списку поранених, мабуть, п’ять людей загинуло. Як розповідав один зі звільнених, деякі з полонених просто стікли кров’ю, тому що росіяни не надавали їм медичної допомоги після теракту, вони ще п’ять - cім години очікували, щоб їх відвезли до лікарні, а росіяни просто цього не робили.
Полонені українські лікарі намагалися надати якусь допомогу, але у не мали чим це зробити. Тому, на жаль, кількість загиблих може бути більшою, ніж у оприлюдненому Росією списку. Але остаточної цифри скільки загинуло у цьому теракті ми не маємо.
Сплановане вбивствоЄдине, що ми знаємо - за день до теракту 193 людини відвели в барак. Це навіть був не барак, а ангар, що був перероблений за кілька днів під житловий барак. Всіх завели за списками.
Що це за списки - не зрозуміло, списки доносилися кілька разів, і кілька разів хлопців дозабирали і відводили у цей барак. Все це робилося за день до вибуху.
Те, що це сплановане вбивство, ми впевнені на сто відсотків. Також Генеральна прокуратура України заявляла, що з огляду на фото та відео була використана якась термобарична зброя,
це точно не український обстріл Хаймарсами, як стверджують росіяни.
Плюс після теракту ГУР опублікувало запис розмови росіян, які говорили про планування цього теракту. Тобто в принципі докази у нас є для того, щоб розслідувати цей теракт.
Марія Алєксєєвич
Треба також говорити і про те, що люди помирають у полоні. Проходила інформація про смерть бійця КОРДУ у Донецькому СІЗО, росіяни заявили, що він помер нібито від менінгіту. Ще один морпіх помер по незрозумілій причині у січні. Це відбувається через те, що їх або закатовують, або там немає належних умов утримання, медичної допомоги.
Треба усвідомити, що всім, хто був у цьому бараці далі загрожує небезпека. Їх треба обміняти якнайскоріше. Тому що у росіян незрозуміло що в голові, незрозуміло чому саме цих людей перевели у цей барак, і що з ними планують робити далі.
З моменту теракту повернули лише 15 людей, які вижили в ньому. Одразу після події був дуже широкий розголос, всі казали, що необхідно знайти і притягнути до відповідальності організаторів і виконавців цього злочину, але десь через два місяці це все закінчилося.
Більше ніж півроку не було взагалі ніякої інформації. Про це не говорив ніхто - ні міжнародні організації, ні українські дипломати. Тому ми почали цю тему далі підіймати. Необхідно продовжити розслідування як на українському, так і міжнародному рівні, треба постійно говорити на всіх рівнях про повернення українських бійців постраждалих під час цього теракту. Ми не маємо права про них забути.
