Теоретичний фізик Карло Ровеллі досліджує можливість існування білих дір, використовуючи підходи квантової механіки та загальної теорії відносності, які змінюють наше уявлення про простір, час і гравітацію.
Білі діри — це гіпотетичні об’єкти, які, на відміну від чорних дір, не поглинають, а викидають матерію. "Я пам’ятаю, як у 70-х чорні діри вважалися математичною фантазією, а тепер ми їх фотографуємо", — зауважує Ровеллі, наголошуючи на важливості дослідження подібних концепцій. Він пояснює, що чорні діри можуть перетворюватися на білі завдяки квантовому тунелюванню — механізму, коли система "перестрибує" між двома станами, не проходячи проміжний етап.
Один із ключових викликів теорії білих дір — їхня стабільність. Це нагадує подорож Данте через пекло, де лише поєднання двох підходів дає повну картину. У своїх розрахунках Ровеллі використовує петльову квантову гравітацію, яка враховує дискретну природу простору-часу й дозволяє обчислити ймовірність квантового переходу.
Найбільш дискусійною залишається поведінка білих дір наприкінці випаровування. У цьому сенсі, білі діри можуть бути своєрідними "квантовими реліктами", які пережили гравітаційний колапс.
Фізик також наголошує, що реальність не складається з окремих об’єктів, а формується через взаємодії. "Сучасна фізика вчить нас, що багато речей існують лише у відношенні до інших речей", — каже він, підкреслюючи реляційний підхід до квантової механіки. Це означає, що об’єкти не мають абсолютних властивостей — вони залежать від контексту.
Ровеллі не вважає математичні моделі абсолютною реальністю, а лише інструментом для її опису. Він нагадує, що колись рівняння передбачили існування чорних дір задовго до їхнього спостереження, і можливо, така сама доля чекає й на білі діри.
