Все почалося ще у далекому 1951 році. Археолог Отто Гейст, блукаючи просторами Аляски на північ від Фербенкса, натрапив на масивні кістки.
Читайте також:
Головний біль Дарвіна. Вчені запропонували нове пояснення раптової появи тварин на Землі Це були частини хребта, і, враховуючи їхній розмір та геолокацію, висновок напрошувався сам собою: перед нами рештки волохатого мамонта. Адже Берингія (так називають цей доісторичний регіон) буквально всіяна кістками велетнів Льодовикового періоду.
Знахідку дбайливо запакували і відправили до Музею Півночі Університету Аляски, де вона благополучно пролежала в архівах понад сімдесят років. І лежала б вона там і далі, якби не музейна програма «Усинови мамонта», яка дозволила знайти кошти на радіовуглецевий аналіз експонатів. Саме тут історія зробила крутий поворот, пише Science Alert.
Коли прийшли результати датування, у вчених, м’яко кажучи, відвисла щелепа. Прилади показали, що цим кісткам усього від двох до трьох тисяч років. Для мамонта це просто неможливо юний вік. Вважається, що волохаті гіганти зникли з материкової частини Аляски близько 13 тисяч років тому.
Якби ці кістки справді належали мамонту, це стало б науковою бомбою — доказом того, що вони жили тут мало не до часів Римської імперії.
Але перш ніж переписувати підручники історії, дослідники вирішили перевірити: а чи мамонт це взагалі? Аналіз стабільних ізотопів показав дивну картину. Кістки були перенасичені азотом-15 та вуглецем-13. Для сухопутної тварини, яка жує травичку, такі показники — нонсенс. Натомість вони ідеально підходять для істоти, яка все життя харчувалася морепродуктами. Проблема була лише в тому, що знахідку виявили глибоко в центрі Аляски, де до найближчого моря — як до місяця пішки.
Остаточну крапку в ідентифікації поставив ДНК-аналіз. Оскільки давня ДНК у ядрі клітин вже зруйнувалася, вчені виділили мітохондріальну ДНК. Результат не залишив сумнівів: це не мамонт. Це кити. Один зразок належав японському киту, а інший — малому смугачу.
Здавалося б, загадку вирішено, але вона породила ще більше запитань. Головне з них: що роблять рештки двох океанських китів у глибині материка, за 400 кілометрів від узбережжя?
Версія про те, що кити запливли туди самі через річки, виглядає фантастично. Місцеві річки занадто мілкі та вузькі для таких гігантів, та й їсти їм там було б нічого. Залишаються два реалістичніші варіанти. Перший — людський фактор. Стародавні люди могли транспортувати китові кістки на великі відстані, використовуючи їх як сировину для знарядь праці чи будівництва. Таке траплялося в інших регіонах, хоча в центрі Аляски подібне зафіксували вперше.
Другий варіант прозаїчніший — помилка самого Отто Гейста. Археолог збирав експонати по всій Алясці, і цілком можливо, що у 50-х роках сталася плутанина з маркуванням коробок. Хтось просто поклав кістки з узбережжя в ящик із написом «Фербенкс».
Читайте також:
Час переписувати підручники. Македонське царство виявилося молодшим на 75 років
