На могильній плиті за колишнього раба Анкаренуса Нота залишилася епітафія, яку дослідники прозвали «Жалобою орендаря». На ній написано: «Моє тіло більше не знає голоду… тепер воно вже не вносить застави за оренду, а безкоштовно користується вічним помешканням». Для міських мешканців сучасних мегаполісів ці рядки звучать знайомо.
Інсула, острів у містіФорма інсул різнилася, але базова схема знайома і сьогодні. На перших поверхах будинків розташовувалися крамниці. Над ними були квартири, що винаймали. І чим вище піднімався мешканець, тим дешевше і гірше зазвичай було житло.
Більшість орендарів жили в крихітних одноосібних кімнатах, званих cellae, що можна перекласти як «маленька кімната» або «комірка». Ці простори часто ділили цілі родини. Водночас у деяких інсулах, особливо, траплялися просторі й світлі квартири з кількома кімнатами, внутрішніми двориками, місцями для прийому гостей і мозаїками.
Рим мав і нетрі, і елітну нерухомість. Масштаб дивував: у пізній античності каталоги налічували понад 44 000 інсул у Римі, тоді як приватних домів становило менше ніж 2 000.
Вілла домінує в уяві про римське життя, але масове багатоповерхове житло було домівкою для звичайних римлян, яких у II столітті н. е. могло бути до мільйона.
Будувати вгору без сучасних технологійРим зіткнувся з проблемою, знайомою й сучасним містам: людей ставало все більше.
Мігранти приїжджали заради роботи, їжі, торгівлі і близькісті до влади. Стабільна щомісячна роздача зерна в часи Августа зробила місто ще привабливішим. Розміри Риму не мали аналогів у Європі аж до Лондона XIX століття.
Стикнувшись із припливом населення з усіх кутків імперії, вони логічно почали будувати вгору. Архітектор і міський планувальник Стен Ал у книзі «Життя на Землі: минуле і майбутнє місць, які ми звемо домом» цитує Вітрувія: «З огляду на теперішнє значення міста та безмежну чисельність його населення, необхідно безкінечно збільшувати кількість житлових місць». Ця необхідність змусила шукати полегшення шляхом підняття будівель у висоту.
Потріскані стіни, дим і сходиРимські письменники не романтизували життя в інсулах. Ювенал, поет, який змальовував міський огиду, уявляв Рим майже на межі розвалу:
«Ми живемо в місті, підпертом тимчасовими бляхами і підпорами, і так наші орендодавці зупиняють обвал своєї власності, заклеюючи великі тріщини в похмурій тканині, утішаючи мешканців, що вони можуть спати спокійно, коли споруда насправді нагадує будинок з карт».
Небезпека обвалу була не єдиною. Пожежі переслідували місто з моменту його заснування в VIII столітті до н. е. Печі, масляні лампи, деревʼяні балки, тіснота і вузькі вулиці робили кожен квартал вразливим. Вітрувій відкидав плетені стіни з глини та прутів, бо вони легко займалися.
Август створив римську пожежну стражу, частково тому, що пожежі в інсулах стали суспільною проблемою. Після Великої пожежі 64 року н. е. Нерон запровадив реформи: ширші вулиці, матеріали, стійкі до вогню, ґанки, з яких можна було гасити займистість, і обмеження висоти. Наступні імператори посилювали норми.
Археологія часто зберігає міцніші конструкції, тоді як найнезручніші споруди зникли першими, тому з Остії може вимальовуватися дещо оптимістичніша картина.
Тіснота й бруд – життя в інсуліЖиття в інсулах рідко означало приватність.
Вікна були, але не такі, як ми уявляємо. Скло було дорогим, тому більшість вікон були незаскленими отворами зі шторами або деревʼяними заслінками. Квартири на верхніх поверхах не мали проточної води. Оскільки механічні помпи для підняття води не використовувалися, вода залишалася на рівні вулиці. Мешканці тягали воду з громадських фонтанів або платили носіям, якщо могли собі це дозволити.
Готувати їжу вдома було складно й іноді небезпечно, тому багато римлян купували готові страви в термополіях, римських закусочних, що подавали гарячу їжу. Прання і ванни часто відбувалися поза домом. Крамниці, таверни, святилища, терми й квартири утворювали єдину міську екосистему.
Щільність робила вулиці жвавими і одночасно брудними. Орендарі користувалися горщиками. Дехто заносив вміст у низ, інші викидали назовні з вікна. Римське право визнало проблему і дозволяло потерпілим вимагати компенсацію, якщо падіння відходів заподіяло шкоду. Справу, відому як actio de deiectis vel effusis , «позов за предмети, кинуті або вилиті», створили спеціально, щоб захистити перехожих.
Не потрібно було доводити,
хто саме кинув відходи. Оскільки важко було впізнати з вулиці, з якого вікна витекла рідина, закон автоматично покладав відповідальність на господаря помешкання, навіть якщо річ кинули гість або раб.
Громадські туалети пропонували спільну альтернативу, але не приватну. Сиділи поруч без перегородок. Вода відводила відходи під сидіння. Для очищення використовували спільну губку на палиці. Попри видатні акведуки і каналізацію, римська санітарія іноді була далеко від приємної.
До всього долучався шум. Ковалі били метал, пекарі кричали, вози гуркотіли вночі через денні обмеження руху, діти гралися.
Проблема, що лишається знайомоюРимляни винайшли масове житло, бо не мали іншого виходу. Працівники мусили жити поруч з роботою, крамниці потребували клієнтів, держава мусила годувати і контролювати велику міську спільноту.
Вертикальне вирішення виявилося вигідним, небезпечним і, можливо, випередило свій час. Римляни не розв’язали до кінця проблему міського житла. Ніхто ще її повністю не вирішив. Вони помітили значно раніше за інших, що велике місто не може існувати лише на індивідуальних будинках.
За матеріалами ZME Science
50Plus
