Давньоримські споруди змогли простояти майже дві тисячі років не лише завдяки вдалому складу бетону. Дослідники з’ясували, що матеріал міг частково самостійно «лікувати» тріщини завдяки особливій технології приготування та реакціям із водою.
Про це пише Libertatea.
Римський бетон, відомий як opus caementicium, виготовляли із вапна та пуццолану — вулканічного матеріалу. Вчені дійшли висновку, що вирішальне значення мав не тільки склад суміші, а й спосіб її приготування.
У стародавніх зразках дослідники виявили білі вапняні включення. Раніше їх могли сприймати як наслідок неякісного перемішування, однак тепер вважають, що вони могли бути частиною технології так званого гарячого змішування.
Під час такого процесу використовували негашене вапно, яке при контакті з водою виділяє значну кількість тепла. У бетоні залишалися багаті на кальцій ділянки, які згодом могли допомагати матеріалу відновлюватися після появи пошкоджень.
Коли в бетоні виникала невелика тріщина, всередину могла потрапити вода. Вона розчиняла сполуки кальцію, після чого в пошкодженій ділянці починали утворюватися нові мінерали.
Серед них — карбонат кальцію, який поступово заповнював тріщини. Таким чином матеріал частково відновлював свою цілісність без будь-якого зовнішнього ремонту.
Особливо добре така властивість проявлялася у спорудах, що постійно контактували з морською водою. Йдеться, зокрема, про давньоримські порти та інші об’єкти на узбережжі.
У таких умовах між пуццоланом і мінералами відбувалися додаткові реакції. З часом утворювалися сполуки на кшталт тобермориту та філіпситу, які могли ще більше зміцнювати структуру бетону.
Саме тому морська вода в окремих випадках не лише не руйнувала римський бетон, а й сприяла його подальшому зміцненню. Це допомагало спорудам краще протистояти ерозії та впливу солей.
У підсумку секрет довговічності римського бетону, ймовірно, полягає одразу в кількох чинниках. Це вулканічна сировина, гаряче змішування та здатність матеріалу частково самостійно заповнювати тріщини.
