На австралійському острові Леді-Елліот розташовані два маяки. Перший побудували ще у 1873 році, а в 1995-му його вивели з експлуатації, передавши функції сучасному наступнику.
Читайте також:
Прірва, що кишить життям. Науковці виявили тисячі невідомих вірусів на дні Тихого океану Попри це, відвідувачі острова регулярно повідомляють про дивний оптичний феномен. У темряві далеко на горизонті з’являються промені світла від «третього», неіснуючого маяка.
Ця ілюзія настільки відома, що про неї згадують навіть у туристичних гідах острова. Науковці провели дослідження на острові Леді-Елліот та відтворили умови феномену у віртуальній реальності, щоб з’ясувати його природу.
Як йдеться у дослідженні журналу Open Mind, ефект виникає за чіткого алгоритму дій. Спершу людина стає вночі на відстані від 70 метрів між маяком та морем. Повернувшись обличчям до маяка, спостерігач бачить звичайний світловий промінь, що обертається над головою. Коли людина повертається спиною до джерела світла й дивиться в бік моря, виникає чітке відчуття, що воно розташоване прямо перед нею на самій лінії горизонту.
Навіть усвідомлення того, що реальний маяк стоїть позаду, не руйнує ілюзію. Під час кожного погляду на море промінь фантомного маяка з’являється знову.
Дослідження довело, що фантомний маяк — це результат роботи зорового аналізатора в умовах нестачі інформації. У темряві очі втрачають орієнтири для точного визначення відстані, тому мозок починає добудовувати картину світу на основі власних очікувань.
У реальності дальній кінець світлового променя розташований дуже далеко та рухається з величезною швидкістю. Проте зорова система сприймає цю ділянку як ближчу й повільнішу.
Якщо дальній край променя здається повільнішим за ближній, мозок робить природний висновок — джерело світла знаходиться попереду спостерігача, а не за його спиною.
Людський мозок постійно комбінує поточні сенсорні дані з попереднім досвідом. Коли дані невиразні, очікування стають вирішальним фактором інтерпретації зображення.
Подібний механізм працює і в інших оптичних ілюзіях. Наприклад, під час спостереження місячних чи марсіанських кратерів людське оцінювання рельєфу залежить від очікування, що світло завжди падає зверху. Якщо перевернути фотографію кратера, мозок автоматично сприйме його як пагорб або купол.
Читайте також:
