Наука

Таємниця Стоунгенджа стала ще заплутанішою: вчені не знають, звідки взявся шеститонний камінь

Науковці знову не змогли встановити походження одного з найбільших і найзагадковіших каменів Стоунгенджа, який важить близько шести тонн. Нове геологічне дослідження поставило під сумнів версію про те, що стародавні будівельники привезли величезну брилу з північного сходу Шотландії, подолавши приблизно 700 кілометрів.

Про це пише Journal of the Geological Society.

Учені продовжують шукати відповідь на одну з найдавніших загадок Стоунгенджа — звідки походить так званий Вівтарний камінь. Ця масивна пісковикова плита лежить у центральній частині знаменитої мегалітичної споруди на Солсберійській рівнині в Англії.

Довжина Вівтарного каменя становить приблизно 4,9 метра, а його вага сягає шести тонн. Нині значна частина моноліту прихована під двома великими сарсенськими каменями, які впали на нього.

Понад сто років науковці вважали, що величезну плиту доставили до Стоунгенджа із західного Уельсу. Проте сучасні методи аналізу гірських порід змусили дослідників переглянути цю версію.

У 2024 році з'явилася нова гіпотеза, яка привернула особливу увагу археологів і геологів.

За нею, Вівтарний камінь міг походити з північного сходу Шотландії, розташованого приблизно за 700 кілометрів від Стоунгенджа.

Таке припущення породило нові запитання щодо можливостей людей кам'яної доби. Адже перевезення шеститонного моноліту на сотні кілометрів потребувало б складної організації та величезних фізичних зусиль.

Однак результати нового міжнародного дослідження, оприлюднені 5 листопада 2026 року, знову змінили уявлення про походження каменя. Геологи не змогли знайти в північно-східній Шотландії гірських порід, характеристики яких повністю відповідали б Вівтарному каменю.

Для перевірки попередньої гіпотези науковці детально вивчили структуру пісковику, його мінеральний і хімічний склад. Окрему увагу приділили ізотопним характеристикам, які допомагають визначати геологічне походження порід.

Отримані результати порівняли зі зразками каміння з регіонів, які раніше розглядали як можливе місце походження моноліту. Для аналізу також використали фрагменти Вівтарного каменя, що зберігаються в музейних колекціях.

Дослідники встановили, що наразі серед вивчених порід північно-східної Шотландії немає точного геологічного відповідника знаменитої плити.

Це не дозволяє підтвердити попередню версію про її шотландське походження.

Почесний професор геохімії Аберістуїтського університету Нік Пірс пояснив, що пошук батьківщини каменя потребує не лише нових відкриттів. Не менш важливо поступово відкидати регіони, геологічні характеристики яких не відповідають досліджуваному моноліту.

«У такій геологічній детективній історії виключення можливих місць походження так само важливе, як і виявлення нових», — зазначив науковець.

За словами Пірса, встановлення справжнього походження Вівтарного каменя дозволить краще зрозуміти його незвичайний шлях до Солсберійської рівнини. Одним із можливих напрямів подальших пошуків залишається північна Англія.

Ще одну версію переміщення моноліту науковці запропонували в червні 2026 року. Дослідники з університетів Шеффілда та Кертіна в Австралії припустили, що частину відстані камінь міг подолати завдяки природним процесам.

Зокрема, йдеться про рух льодовиків під час останнього льодовикового періоду. Комп'ютерне моделювання показало, що льодовик міг переносити уламки гірських порід із північного сходу Шотландії до району Доггер-банки.

Доггер-банка — це підводна мілина в Північному морі, розташована приблизно за 400 кілометрів від Стоунгенджа. У минулому ця територія була частиною суходолу, але згодом опинилася під водою.

Теоретично переміщення каміння льодовиком могло скоротити шлях, який довелося б долати стародавнім будівельникам. Проте така модель не доводить, що саме Вівтарний камінь потрапив до Стоунгенджа цим способом.

Крім того, гіпотеза має суттєву хронологічну проблему. Доггер-банка опинилася під водою внаслідок підвищення рівня моря задовго до ймовірного встановлення Вівтарного каменя.

Навіть якби льодовик справді переніс відповідну породу до цього району, людям усе одно довелося б організувати її подальше транспортування. Йшлося б про переміщення багатотонної плити на сотні кілометрів.

Сам Стоунгендж будували протягом тривалого часу — приблизно між 3000 і 1600 роками до нашої ери. Перші споруди на цьому місці складалися із земляних валів, ровів та круглої огорожі.

Усередині давнього комплексу розташовувалися 56 дерев'яних або кам'яних стовпів. Згодом будівельники почали встановлювати величезні кам'яні конструкції,

які стали найвідомішою частиною пам'ятки.

Приблизно 2500 року до нашої ери розпочалося спорудження центральних мегалітичних конструкцій. Для цього використовували великі пісковикові брили та менші камені, відомі як блакитне каміння.

За даними британської організації English Heritage, будівельники працювали ще до появи металевих інструментів і використання колеса. Для переміщення та встановлення важких брил вони застосовували деревину, мотузки, прості знаряддя й роги тварин.

Будівництво вимагало участі сотень людей та ретельної організації роботи. Крім транспортування каменів, необхідно було забезпечувати працівників їжею, матеріалами та інструментами.

Попри нові геологічні дослідження, точне місце походження Вівтарного каменя досі не встановлене. Науковці продовжують порівнювати його характеристики з породами інших регіонів, щоб з'ясувати, звідки до Стоунгенджа потрапив шеститонний моноліт.

Червень, банк

Читайте ще