Щомісяця Заборона публікує гайди новинками кіно і серіалів, і, якщо ви уважно їх читаєте, певно, помічали: в них стабільно трапляються горори. Страшні історії — парафія редакторки відділу «Культура» Марії Педоренко. Торік вона зрозуміла, що горори, як не парадоксально, перейшли для неї в категорію comfort movies — стрічок, які дивишся для заспокоєння душі. В редакторській колонці вона пояснює, як горори допомогли їй пережити рік повномасштабної війни та смерть матері.
Лютий 2022 року. З різницею в тиждень кишеньковий диктатор сусідньої держави оголошує війну моїй батьківщині, а лікар ставить смертельний діагноз моїй матері. Всі ці новини застають мене в окупованому Криму (як так сталося, читайте в коміксі Заборони тут, тут і тут).
Що з цією ситуацією роблю я?
Спочатку, звісно, реву. Багато. Потім панікую. Далі — намагаюся знайти в голові хоч одну раціональну думку та беру її в оборот. Треба якось навчитися з цим жити. Заспокійливе не завжди ефективне. Антидепресанти вже і так входять у мій щоденний раціон. Щось міцніше? Ні, деструктиву навколо вдосталь.
Одного дня я,
зрештою, забираю в мами пульт від ТБ і урочисто виголошую: «Зара дивитимемось те, що хочу я!»
На екрані зʼявляються дві школярки. Білосніжні блузи, плісировані спіднички, розмови про секс минулого вікенду… У заміському котеджному комплексі, крім підліткових утіх, була ще дивна касета — усього кілька хвилин відео, але емоцій на тиждень уперед. Зокрема й тому, що, коли картинку на екрані змінив білий шум, в котеджі задзвонив телефон, і зі слухавки долетіло: «Сім днів». Сьогодні, до речі, сьомий.
Далі, думаю, ви й самі знаєте: одну з дівчат знайдуть у шафі мертвою зі спотвореним від жаху обличчям, іншу — відправлять до психлікарні. Це завʼязка фільму «Дзвінок» (2001) Гора Вербінскі, і вперше я почула про нього девʼятирічною — в переказі однокласниці на шкільній перерві. Вже наступного дня мій VHS-програвач прокручував касету з «Дзвінком», і хоча однокласниця виклала всі сюжетні повороти, я протягом двох годин не могла поворухнутися від переляку.
Колаж: Марія Петрова / Заборона
в мене дві мами, вони сестри і вже померли, але це окрема історія) брала мене на руки, вмикала телевізор і під колективне обурення своїх батьків дивилася жахи по нічному ТБ. Вже більш свідомою дитиною, яка ревіла над смертю Муфаси і реготала від «Шоу Бенні Гіла», я побачила обличчя Фредді Крюгера на вагончику кімнати жахів в мій перший похід в луна-парк. За родинною легендою, це закінчилося криком і слізьми.
Тож тоді, 2001-го, «Дзвінок» став першим горором, який я від початку й до кінця подивилася за власним бажанням, щоби потім захоплено переказувати батькам побачене.
«Що це за дурня?» — спитала мама, коли звичайний американський заводчик коней з обличчям Браяна Кокса прийняв ванну з увімкненими електроприладами.
Я тільки всміхнулася, але відповідь була проста: це мій старий знайомий, він робить так кожної зустрічі. З кожним переглядом стрічки він вмирає й оживає в цьому кінематографічному колесі сансари. Стабільність.
За кілька днів після «Дзвінка» я увімкнула «Крик» (1996) Веса Крейвена. Коли звозила маму до онкодиспансеру — «Королевську битву» з Такесі Кітано.
Між передачками до лікарні я дивилася всі пʼять частин «Пункту призначення». Поки мама галюцинувала від наркотичних знеболювальних, писала емоційні відгуки на «Ноу» Джордана Піла. А в момент, коли хірург подзвонив сказати, що мама не пережила операцію, на мене з екрана дивилася роззявлена паща білої акули зі «Щелеп» Стівена Спілберга.
Колаж: Марія Петрова / Заборона
До горорів, страшно зізнатися, були російські канали.
Постійні чвари та бійки в реаліті-ТБ, жбурляння посуду в кулінарних шоу — все це працювало як заспокійливе, але водночас викликало відразу. Чого не скажеш про пошматовані тіла в «Кубі» Вінченцо Наталі чи нескінченні потоки блювоти в «Екзорцисті» Вільяма Фрідкіна.
Ескапізм — важливий захисний механізм психіки, що дозволяє втекти від стресу чи травматичної ситуації хоча б на якийсь час. Однак постійно бігти неможливо і шкідливо — біль, від якого ми хочемо сховатися, наздоганяє та ще сильніше вкорінюється у нашій свідомості. Тож — непрохана порада — якщо нереальний світ затягує все сильніше, бо в реальному перебувати нестерпно, звертайтесь до спеціаліста (як підібрати собі психотерапевта, Заборона писала тут
Зрештою я так і зробила, але після появи в житті терапевтичних сесій горори з мого повсякдення нікуди не зникли. Натомість парадокс заспокоєння від зовсім не спокійного контенту знайшов пояснення у психофізіології глядачів горору.
Під час перегляду фільмів жахів одні люди відчувають тривогу й страх, інші ж — задоволення. На біохімічному рівні глядацький переляк може викликати викид адреналіну,
що тільки посилює почуття та призводить до сплеску енергії.
На психологічному рівні горори працюють одразу на три фронти:
- вони дають нам відчуття безпеки, адже події на екрані нереальні;
- з тієї ж причини вони допомагають нам відсторонитися від жахливих подій;
- і зрештою — дають контроль над ситуацією, адже за будь-яких некомфортних обставин фільм можна вимкнути чи вийти з кінозали.
Колаж: Марія Петрова / Заборона
Моралі не буде. Кожен знаходить втіху в чомусь своєму. І моя — на дні глибокого колодязя, звідки періодично зʼявляється стара знайома з нерозчесаним волоссям та вічно мокрою сукнею.
