Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відкриє новий сезон прем’єрою вистави «Одіссея~Меотида» режисера Івана Уривського, створеною спільно з 1-м корпусом Національної гвардії України «Азов». Постановка поєднує переосмислення епосу Гомера з історіями оборонців Маріуполя, а класичний текст у перекладі Бориса Тена — зі справжніми свідченнями українських військових. Дія розгортається у двох вимірах — побутовому світі Пенелопи та героїчному світі Одіссея, а сценічний простір створюватимуть за допомогою роботизованих механізмів, штучного інтелекту та костюмів від бренду Riot Division.
Напередодні прем’єри ми поговорили з виконавцем ролі Посейдона, актором Віталієм Ажновим про те, чому ця вистава стала одним із найвідповідальніших проєктів у його кар’єрі, як класичний міф набуває нового звучання в українській реальності та чому історія про повернення сьогодні стосується не лише людей, а й української культури. А ще — про багаторічну співпрацю з Іваном Уривським, страх провалу, виклики сучасної акторської професії, реформу театральної освіти,
викладання та про те, як повномасштабна війна змінила його як митця і людину.
Віталію, яким було ваше перше враження від прочитання п’єси «Одіссея~Меотида»?Я вкрай рідко зустрічався в театрі з сучасною драматургією — репертуарна політика Театру Франка здебільшого будується на класиці. Але останнім часом у театрі відчувається новий рух, і сучасних текстів стає більше. «Одіссею~Меотиду» я читав, уже розуміючи контекст: у нас була зустріч із командою, нам розповіли, про що це і для чого. Перше, що мене захопило, — поєднання гомерівського тексту й сучасного. Цікаво, як це все лягло на наші реалії. Мені здається, цей матеріал має дуже відгукуватися українському глядачеві — ментально. І водночас вистава, яку робить Іван Уривський, може дуже органічно інтегруватися в Європу.
Що найбільше зачепило вас як актора?Я працюю в театрі, і в нинішніх реаліях у мене все одно виникають думки про своє місце — певною мірою навіть докори сумління. Тому мене, безумовно, чіпляє тема війни. Я не можу залишатися осторонь. Мене вражає те, що проживає головний герой, — той надскладний,
надлюдський шлях, який він проходить. Він захоплює. І дуже цікава в цьому тексті тема жінки, яка чекає. Це не лише про силу волі, не лише про близькість чи кохання. Це про ту силу, яку важко усвідомити і ще важче висловити словами: що може переживати така жінка — і що може переживати герой, який проходить цей шлях.
Ваш Посейдон, як і в Гомера, негативний персонаж? Чи правда, що акторам цікавіше грати саме негідників?Так, мені цікаво грати негідників. Посейдон — антагоніст, і в нинішніх реаліях ця ситуація дуже загострена: нам гранично зрозуміло, хто ці люди. Ми сприймаємо антагоністів у глобальному розумінні — не шукаємо їх серед оточення чи колег, і це добре. А грати таких персонажів справді цікавіше, бо ти копаєш дуже глибоко. Занурюєшся і думаєш, як втілити це в пластиці, візуально, як передати характер, щоб він був настільки негідним і мерзотним, щоб йому не співчували — щоб увесь глядацький зал хотів його вбити.
Який найбільший виклик для вас у цій роботі? А що, навпаки, приносить найбільше задоволення?Найбільший виклик — текст. Це величезний рівень відповідальності,
саме через співпрацю з «Азовом»: не хочеться схибити. Це дуже делікатна тема — і делікатність тут у тому, що транслює вистава, як вона грається, як побудована. Це важливо для всієї команди.
Я багато працював з Уривським, майже не пропускав його прем’єр. Але вперше зустрічаюся з Уривським, який ставить сучасну драматургію. Здається, що ти вже добре знаєш режисера, його методи й підходи, розумієш його з півпогляду. А тут Іван зустрічається з цим уперше — і ми всі зустрічаємося вперше з Іваном Уривським, який ставить сучасний текст. Це теж виклик. Це пошук, і невідомо, чи можна поставити знак «дорівнює» між пошуком і відповідальністю, бо пошук — не завжди про відповідальність.
А найбільше задоволення приносить процес. Колег, яких ти давно знаєш, пізнаєш по-новому: нова комунікація, нове фантазування, нові стосунки. Шлях, який ми проходимо як актори — з режисером, драматургом, усією командою, — це найцікавіше. І коли процес крутий, не хочеться його відпускати. Хочеться залишатися в процесі.
Однією з головних тем вистави є повернення. Що сьогодні означає повернення особисто для вас?Можливо,
це непопулярна думка, але для мене — свого часу й зараз — це повернення до українських митців, які творили історію та культуру цієї країни, але були репресовані, розстріляні, втрачені. Для мене це повернення виражене в літературі, найбільше — у поезії. Я відкривав для себе нове і досі повертаюся до окремих поетів. Але справжнім відкриттям став епістолярій — Першої світової, Другої світової. І зараз цей епістолярій, на жаль, теж існує. Листи відомих українських діячів вражають, особливо в такі періоди. Усе настільки циклічне історично, що коли читаєш ці листи, нинішні реалії лякають менше. Але тебе страшно курвить від цієї циклічності: людство нічому не вчиться. Можливо, саме цей період в історії світу дасть людству якийсь урок. Тож для мене це було повернення в українську культурну спадщину — літературну. І поруч із театром я намагаюся працювати так, щоб це проповідувати.
Ви багато працюєте з Іваном Уривським. Часто можна почути вислів «актор Уривського». На вашу думку, таке явище справді існує? Якщо так, то чим ці актори відрізняються?Безумовно, існує. Думаю,
це питання смаку — і це нормально. Так само, як хтось любить один бренд, а хтось інший. Так і з режисерами: хтось любить Ажнова, а хтось — Шарана. Можна помітити, що Іван Шаран більше задіяний у виставах Петросяна, а я, Сашко Рудинський і багато інших акторів — у Івана Уривського.
Чому так трапляється? Думаю, це такий нейронний зв’язок режисера. Колись стався перший контакт, спільно пережитий — і успішно пережитий — досвід. Він відкладається в емоційній пам’яті, і далі режисерові просто приємно працювати з тими самими акторами.
Ви прийшли до Театру Франка у 2018 році. Якщо озирнутися назад, чим найбільше відрізняється той Віталій Ажнов від сьогоднішнього?Я дуже боявся. Дуже хотів виправдати чиїсь очікування. А з початком повномасштабного вторгнення з’явилося відчуття, що завтра може не настати. Прямо свідоме. І це, до речі, цікаво — розуміти, що завтра може не настати, але продовжувати планувати, мріяти, вибудовувати щось у далеке майбутнє.
Зараз страху комусь сподобатися немає. Колись мені було панічно страшно, їдучи в транспорті, запізнитися на репетицію — не тому,
що насварять чи принизять, а тому, що хотілося виправдати очікування: що ти суперпрофесійний, суперпідготовлений актор. Цей страх зник. Це не означає, що я запізнююся, — просто змінилося моє ставлення до того, що я транслюю в суспільство.
З початком вторгнення я певним чином став популярним — не прагнучи того. Хоча, може, це й неправда. І це теж стає відповідальністю: коли в тебе є аудиторія, важливо, що ти їй транслюєш, яку думку намагаєшся донести. Зараз для мене дуже важливі власний імідж і репутація. Про це я намагаюся дбати.
Ваш навчальний курс уже переріс у власну школу. Яку проблему української акторської освіти вам хочеться вирішити?Гарне питання. Думаю, систему освіти треба міняти докорінно — і не лише акторську, а й шкільну. Бо коли студенти-актори приходять на перший курс, вони перелякані. Педагог для них — щось страшне, і це тягнеться ще зі школи. Страх породжує параліч, він не додає внутрішньої свободи. А для актора це принципово — творче волевиявлення.
Якщо говорити лише про акторську школу, страждає багато чого: підхід, методика, середній вік викладачів.
Локальність майстерні, безальтернативність викладачів, які працюють з акторами впродовж чотирьох років. Було б класно, якби викладачі мігрували — щоб студент міг отримати досвід іншого спеціаліста. Велика проблема з кіно: у дипломі пишуть «актор драматичного театру і кіно», але з кіно насправді не працюють. І часто у творчих професіях присутні булінг, аб’юз — і самоствердження за їхній рахунок.
Що викладацька робота дає вам як акторові? Чи змінює вона ваше існування на сцені?Навчання, новий досвід. Коли в кінці пари студенти складають докупи вказівний і великий пальці, ти йдеш і думаєш: а що вони тобі показали? Можливо, ідіотський приклад, але потім виявляється, що це сердечко. Або стукають вказівним пальцем об великий — і це, виявляється, оплески. Або шурхотять долонькою об долоньку — і це акція підтримки.
Я викладаю одинадцятий рік, і все це дає розуміння, що ти вже інше покоління, що ти старієш. Але завдяки новим поколінням є шанс залишатися сучасним і актуальним — іти в ногу з часом. У них зовсім інші ідеї, інша фантазія, інший рівень креативу. Те, що вони приносять і як грають,
— це по-новому, по-свіжому.
В одному з інтерв’ю ви говорили, що мрієте писати наукові статті зі сценічного мовлення. Ця ідея досі жива?Так, жива. У мене складено два кандидатські мінімуми — з філософії та іноземної мови. Не знаю, чи є в них термін придатності, але, по суті, я можу сідати й писати дисертацію. З кожним роком, з кожним новим викладацьким досвідом я розумію, як багато є тем, про які можна було б писати. Але на це потрібен час. Думаю, це станеться тоді, коли я буду не так потрібен суспільству — коли зникне потреба бачити Віталія в нових виставах. Тоді можна буде сісти й писати.
Наскільки сьогодні вам вистачає роботи в кіно? Чи є нові проєкти, про які вже можете розповісти?Кіно займає дуже мало часу. Не всі сценарії й пропозиції мені подобаються.
Поки ще тривають репетиції «Одіссеї» — про що хвилюєтеся найбільше?Я завжди страшенно невдоволений собою — і навіть прем’єра не дасть мені відчуття вдоволеності. Тому я завжди переживаю про вихід до глядача. Коли ти певний час варишся в одних і тих самих обставинах, репетируєш виставу, твоя мильна бульбашка настільки зменшується,
що ти перестаєш помічати якісь речі й не можеш вийти за її межі — навіть коли даєш інтерв’ю чи зустрічаєшся з людьми зі свого оточення. Бо щодня одне й те саме: приходиш, переодягаєшся, готуєшся, текст, світло, колеги, режисер.
І є страх: чи в правильному напрямку ти рухаєшся, як це сприйме глядач. Страх провалу присутній у мене завжди — можливо, через синдром відмінника. Я ще жодного разу не зазнавав хейту, але чомусь почав його очікувати. Постійно думаю: напевно, він ось-ось має статися. Тому — страх провалу і страх хейту.
Чи додає відповідальності те, що серед глядачів будуть реальні оборонці Маріуполя?Звісно. Це тремор у голосі, спітнілі долоні й затиск у тілі. Я не знаю, як передати цей рівень відповідальності, бо його майже неможливо з чимось порівняти. Люди, які захищають країну, свідомо йдучи на величезний ризик для власного життя, — і люди, які переодягаються на сцені, гримуються і грають ролі. Дистанція між нами, мені здається, величезна.
Фото: Соня Плакидюк, КМБШ
Слідкуйте за новинами в
Marie Claire Ukraine
