Юрій Квеленков – продюсер, музикант, народний артист України. Працював з Катериною Бужинською, Наталією Бучинською, Миколою Гнатюком та іншими відомими артистами.
В інтерв’ю OBOZ.UA Квеленков розповів про закулісся українського шоу-бізнесу: чому розійшовся з Бужинською, як йому вдалося вмовити Зінкевича на сольний концерт у Києві – і чому вважає цю подію унікальною. А також пояснив, як не дивувався незвичайним вчинкам Гнатюка, а також пролив світло на те, чому його співпраця з Таїсією Повалій та Ігорем Ліхутою закінчилася скандалом.
– Якщо попросити вас одним реченням представити себе: хто такий Юрій Квеленков?
– Якщо одним реченням, то, напевно, людина, яка не заради грошей, а заради покликання та тих талантів, які були закладені з дитинства батьками, все життя намагалася зробити щось хороше для української музики. Не знаю, наскільки у мене це виходило, але, незважаючи на те, що, крім музичної освіти, я маю технічну та юридичну, усі мої думки все одно були лише про це. Завжди намагався працювати в тій сфері, яка приносила найбільше задоволення. І найбільше кайфував,
коли щось виходило. Напевно, так можу себе представити.
Ну, а зараз я насамперед директор свого улюбленого палацу культури в Обухові, який, можна сказати, підняв із руїн. Коли прийшов, це був практично універмаг: там продавали жіночу білизну, шуби, все було здано в оренду. І я у своїй передвиборчій програмі, коли проходив конкурс, написав, що у мене не буде жодного орендаря, який не пов’язаний із культурою чи мистецтвом. І я це виконав Десятий рік уже тут. У нас виступали Алессандро Сафіна, Ірина Білик, Джамала, Микола Гнатюк. Василь Зінкевич виступав три або чотири рази. Немає жодного палацу, де б Зінкевич давав свої концерти стільки разів. І, до речі, у Палаці "Україна" останній і чи не єдиний у його житті сольний концерт теж організував я. Тому що любив і люблю цього виконавця.
– Скрипаль Василь Попадюк розповідав про цей виступнашому виданню "У нас був спільний концерт у Палаці "Україна", який організовував Юрій Квеленков. Він знає, як підійти і що сказати Зінкевичу Є коло людей, яких Василь Іванович чує і до яких прислухається. Якби я все організовував, то, чесно кажучи, хвилювався би – бо Зінкевич людина непередбачувана, рішення та домовленості можуть змінитися в будь-який момент".
– Дійсно,
все було непросто. Я знаю Василя Івановича досить давно, ще до роботи в Обухівському палаці. Пік наших стосунків припав на той час, коли я почав організовувати для нього виїзні концерти в різних містах. Це були збірні програми – корпоративи, ювілеї відомих людей, Дні міста. І ось тоді я вперше по-справжньому побачив цю рису Зінкевича – бути не таким, як усі. Хтось казав, що він людина з космосу. А я вирішив не давати жодних оцінок. Просто спробувати його зрозуміти.
Розповім про один випадок. Мукачево, ювілей відомого бізнесмена. Він просить мене організувати шоу-програму, яку має завершувати Зінкевич. Нам знімають найкращий готель у місті. Звісно, для Василя Івановича готують люкс – ну, адже він мегазірка. Приїжджає Зінкевич, заходить у номер і каже: "Не буду тут жити". Я здивований: "Чому?" "Занадто великий", – відповідає він. Кажу: "Василю Івановичу, це найкращий номер у готелі. Менші, звісно, є, але навіщо вам?" У мене був звичайний номер: "Давайте ви перейдете туди". Йдемо до мене, дивиться: "Теж великий. Не буду тут жити". Кажу: "Чому? Можете пояснити,
щоб я зрозумів?".
Він: "Мені буде холодно. Немає ще меншого?" Я не знаю, що робити. Підходжу до покоївки: "А де ви ночуєте?" Вона показує кімнату розміром з коморку: тапчан, тумбочка – і все. Веду Зінкевича. Він дивиться й каже: "Ось тут буду жити". І в результаті виходить: я сплю в президентському люксі, покоївка – у моєму одномісному номері, а Василь Зінкевич – народний артист, Герой України, лауреат Шевченківської премії – у комірці покоївки. Ну і що мені залишалося робити? Я не розлютився, не став сперечатися. А вранці до мене підходить уже зовсім інша людина – наче шовкова: "Так вдячний вам, що зробили це для мене!"
Головне правило спілкування з Василем Івановичем: будь-яку його промову треба вислухати до кінця. Вона може бути дуже довгою, але перебивати не можна. Треба просто мовчати й слухати. І ось ти мовчиш, а він через якийсь час по телефону: "Ви там? Юрію, ви там?" Я: "Так-так-так, Василю Івановичу". І знову мовчу. Він знову: "Ви мовчите, я злякався". А я йому: "Мовчу, бо уважно вас слухаю. Ви так цікаво розповідаєте, Василю Івановичу". І ось це йому так подобається!
Розумієте? Його не намагаються перебити, переконати чи кудись поквапити. Ось так поступово у нас і складалися стосунки. Я зрозумів, що не треба сперечатися чи намагатися щось йому нав’язати. Треба зрозуміти, чого він хоче, і шукати якийсь вихід.
Коли ми затіяли концерт у Палаці "Україна", він міг зателефонувати в будь-який час доби. Якщо не підняти слухавку – все, наставала образа, і він переставав відповідати на дзвінки. Тому, коли дзвонив Зінкевич, трубку треба було брати обов’язково. А якщо взяв: все, ти влип (сміється Він починав приблизно так: "Шановний пане, шановний метре, ви мій вчитель, я у вас навчаюся… Я хочу, щоб ми разом перегорнули сторінку світової майстерності". І ось цей вступ міг тривати хвилин десять. А потім, коли ми нарешті переходимо до справи, починалася безпосередньо розмова про концерт. Перше, що він мені сказав: йому потрібен екран на всю довжину сцени: "Скільки це у Палаці "Україна"?" – "Десь 36 метрів". "Ми зможемо зробити екран 36 метрів? І аж до самої стелі". Я кажу: "Василю Івановичу, ну, в принципі, такий екран фізично можна зібрати за модульним принципом.
А можна дізнатися, навіщо?"
І далі йде цілий набір термінів із різних галузей – філософії, астрології, нумерології… Усе це перемішувалося між собою. Людина, яка вперше слухала б Зінкевича і не знала його, напевно, подумала б, що розмовляє щонайменше з академіком Сахаровим з фізики. А я ж розумів, з ким спілкуюся. Тому моє завдання полягало в тому, щоб мовчати й на все відповідати: "Звісно, Василю Івановичу".
І ось так, поступово, крок за кроком, ми приходили до якогось плану. У якийсь момент він каже: "Хочу, щоб на останню пісню, "Червону руту", вийшов великий дитячий колектив". Я зробив усе, що міг, і в результаті на сцену вийшло близько ста дітей. І тут Василь Іванович починає показувати, що йому на сцені тісно: співає, намагається рухатися, підходить до дітей, потім повертається до них, немов ударяється грудьми й відлітає назад. Усе це є на відео – у мене збереглося. А після концерту на мене чекає шалений скандал: "Що це було? Навіщо ці люди взагалі на сцені?"
– Концерт, про який ви розповідаєте, судячи з відгуків преси, вийшов досить незвичайним. Спочатку на сцені виступали інші артисти, зокрема Василь Попадюк, а Зінкевич довго не виходив, що викликало невдоволення частини публіки.
– Перші 45 хвилин на сцені виступала Kristina V – українсько-американська співачка.
Її спонсор повністю оплатив оренду Палацу "Україна". Розумієте, Василь Іванович хотів цей концерт, але при цьому розраховував, що хтось заплатить за оренду залу. Я розумів: без Христини цей концерт просто не відбудеться. Вона та її чоловік Міша – американські львів’яни, добрі й порядні люди. Вони вклалися в цей концерт, і фактично завдяки їм він відбувся. Прилетіли до Києва за десять днів до концерту – весь цей час репетирували. А Зінкевич з’явився лише в день виступу – здається, за півгодини або за годину до початку. І ми до останнього боялися, чи приїде він взагалі, чи ні. Бо з Василем Івановичем це завжди був ризик. Таке вже траплялося. Наприклад, його концерт у Палаці "Україна", який мав відбутися за рік чи півтора до мого, організатори почали готувати заздалегідь, практично весь зал розпродали. А за тиждень до концерту він подзвонив і сказав: "Не зможу". Чи тохтось захворів, чи то плани змінилися – вже не пам’ятаю, і концерт скасували. Я теж сильно ризикував. Але пішов на це, бо такий у мене характер. Напевно, це навіть якась закоханість у сам процес:
мені хотілося провести цей концерт будь-що-будь.
З готелем була окрема історія. Василь Іванович попросив мене оплатити йому "Україну", де він завжди зупинявся. У нього там свій особистий номер. Я приходжу до готелю, підходжу до адміністратора, кажу, що від Зінкевича, потрібно оплатити його номер. А вона мені: "Ви знаєте, я не можу з вами це обговорювати. Давайте покличемо директора". Приходить директор і каже приблизно те саме: "Давайте покличемо власника". У підсумку ми збираємося разом, і мені розповідають, що цей номер уже багато років фактично закритий для інших гостей. Наскільки я зрозумів, Зінкевич встановив там навіть свої замки. При цьому за номером значився борг – близько 100 тисяч гривень. Мені кажуть: про жодне продовження не може бути й мови, спочатку потрібно погасити заборгованість. У мене досі на роботі лежать квитанції. Ці витрати знову ж таки оплатив Міша, чоловік Христини.
Мені в готелі розповіли таку історію: ще в ті часи, коли готель був міською власністю, Зінкевич звернувся до тодішнього мера Києва Олександра Омельченка. Номер закріпили за ним безкоштовно. Коли приїжджав до Києва на концерти,
Дні Незалежності України та інші заходи, зупинявся там. Потім готель перейшов у приватні руки, і колишня система, наскільки я розумію, перестала працювати. Номер залишився, але вже постало питання оплати. Мабуть, ці витрати якимось чином покривали організатори заходів, на яких виступав Зінкевич. А мені не пощастило: коли я звернувся до готелю у 2021 році, накопичився великий борг. Що відбувається з цим номером зараз, інформації у мене немає.
– Після всього, що сталося, ви не шкодували, що вплуталися в цю історію?
– Звісно, не шкодував! Я, навпаки, у захваті від того, що мені казали: "Як тобі вдалося провести концерт Зінкевича?" Ось Дмитро Гершензон, з яким Василь Іванович разом працював у "Світязі", зателефонував мені першим: "Чуваче, знімаю капелюха. Це неймовірно! Це неможливо!"
Мені взагалі подобається йти наперекір. Знаєте, за що мене в юності вигнали з музичної школи? Я прийшов на академічний концерт – чи на іспит, уже не пам’ятаю, – з фортепіано. Сів, розгорнув ноти й почав грати пісню The Beatles – "Yesterday". Мені кажуть: "Стоп! Що ви граєте? Ви повинні виконувати Баха чи Моцарта".
А я відповідаю: "Мені цей твір подобається більше. І він не менш складний, ніж той, який змушуєте вивчати". За це мене й вигнали з музичної школи. А років через двадцять я зустрів директора цієї школи на Печерську. На той час я вже був відомим продюсером, здається, навіть отримав звання заслуженого. Він мене побачив і каже: "Квеленков, я вас впізнав! Ви – гордість нашої школи!" Я кажу: "Справді? А ви пам’ятаєте, як мене вигнали з п’ятого класу?"
– Ви також працювали з іншим відомим виконавцем – Миколою Гнатюком і, мабуть, знаєте його краще за інших Той самий Дмитро Гершензон розповідав нам в інтерв’ю "Микола Васильович – неординарна людина. Він міг під час концерту побачити лише йому видиму "чорну діру" на сцені, у яку не можна ступати. А ось там, мовляв, можна. Він досить забобонний. У цьому дуже схожий на свого земляка – Василя Івановича Зінкевича".
– Це абсолютно різні люди. Щодо забобонності – так, але забобонність у них абсолютно різна. Зінкевич, наприклад, може ходити в одній шапці десятки років. І чомусь саме в ній йому обов’язково потрібно репетирувати перед усіма концертами.
Я йому кажу: "Василю Івановичу, ви в шапці на сцену виходитимете?" Він: "Ні, не виходитиму". Але шапку все одно не знімає. Просто ось така в нього фішка. І піджак у нього є – йому вже теж пів століття. Він сам його колись придумав і досі носить. Там такі плечі… Зліва й справа ніби по два батони підклали. Ще є цей знаменитий ремінь із шести тоненьких ремінців. Він сам його колись придумав, і цей ремінь супроводжує його все життя.
А Коля Гнатюк – зовсім інша людина. Він італійський мачо: піджачок, як у Рамазотті, сорочка, штани, туфлі – все гарно Але при цьому може в останній момент вирішити, що сьогодні матиме зовсім інакший вигляд. Наприклад, був концерт у Палаці "Україна". Коля запізнюється на свій вихід і раптом вигадує історію, що в нього в Борисполі вкрали валізу з усіма речами. І ось він виходить на сцену в джинсах, у якомусь светрі з розтягнутим горлом і починає співати. Я йому потім кажу: "Колю, ну як же так?" А він: "Юрко, а публіка мене любить! Яка різниця, в чому вийшов?" Він дуже залежить від настрою. А у Зінкевича інакше: усе продумано, усе має бути саме так,
як він придумав.
У Колі – інші фішки. Ось приїжджаємо ми з ним до Мінська на урядовий концерт. Поїзд прибуває приблизно о шостій вечора, а вихід на сцену о 19:30. Зима, січень, треба ще доїхати до місця виступу. Нас зустрічає машина. І тут Коля каже: "Юрко, ми зараз маємо заїхати до кількох храмів". Я кажу: "Колю, ми не встигнемо!" А він: "Нічого, почекають". Ну що поробиш: їдемо. Коля оббігає весь храм, цілує кожну ікону, з кимось розмовляє – їдемо до іншого храму. А коли концерт уже давно триває, ми нарешті приїжджаємо. Нас зустрічають біля входу організатори з тремтячими руками: "Через десять хвилин ваш вихід!" Нас заводять у гримерку. І Коля замість того, щоб швидко переодягнутися й бігти на сцену, починає розкладати на підвіконні свої ікони, читає молитву. А я смиренно стою поруч і чекаю, коли вся ця історія закінчиться. Але публіка його дуже любить. Він вміє тримати зал, буквально підкорює його з перших хвилин. Це неймовірний артист. Дійсно – унікальний.
Ми вже давно не спілкувалися. Я навіть якось намагався зв’язатися з ним через молодшого брата брата (народний артист України Анатолій Гнатюк,
актор столичного Театру Франко. – Ред.), але теж не вийшло. У мене є всі його номери телефонів – і німецький, і український, – але він не відповідає. У мене було кілька пропозицій щодо нього, причому за великі гроші. І мені передавали його відповідь: "Поки війна, не співаю". Кількаразів він виступав у мене в Обухові. Знову ж таки, мені було непросто його вмовити, але я якимось чином, як і Зінкевича, примудрявся це робити.
І ось одного разу ми їдемо на концерт. Запізнюємося, бо по дорозі він заїжджає до церков, прикладається до всіх ікон. У підсумку часу вже практично не залишається. Приїжджаємо в Обухів, до концерту хвилин тридцять. І тут він мені каже: "Юрко, а у вас тут є озеро?" Кажу: "Є. А навіщо тобі?" А він: "Мені Святий Миколай сказав, що я маю рибок погодувати". Озеро, слава Богу, неподалік від палацу. Приїжджаємо. Він дістає зі своєї сумки заздалегідь приготований корм – і починає годувати рибок. Я стою у нього за спиною. Він дивиться на озеро, мене не бачить. Дістаю телефон і починаю знімати. І тут він, навіть не повертаючись до мене: "Юрко, не треба мене знімати. Я знаю, що ти зараз це робиш". Я ледь не впустив телефон. Ось такий Микола Гнатюк.
– Найвідоміший етап у вашій продюсерській кар’єрі – це, звісно, робота з Катериною Бужинською. Ви побачили зовсім юну Катю (у деяких джерелах зазначається, що їй було 14 років) на сцені. Дівчина з Чернівців залишає звичне життя і їде до столиці назустріч невідомому майбутньому. Як ви переконали батьків відпустити її?
– Ну, їй було не 14, а 16 років. Вона вже закінчила школу. А 14 років було Лорак, коли з нею почав працювати Юрій Фальоса – це зовсім інша історія. І батьків я не переконував. Катя вже тоді була дуже гордою і сама вирішувала свої питання. Батьки були розлучені. Батько жив з іншою сім’єю, а мати з вітчимом торгували на базарі господарськими речами. Я потім навіть домовлявся з мером Чернівців Федоруком, щоб їм дали на ринку більш-менш пристойне місце. У підсумку вони його отримали. Тому, коли Катя поїхала, мені здається, мама була тільки рада всій цій історії. Ось, я відповів на ваше запитання.
– Композитор Олександр Злотник розповідав нам, що, коли приїхав до вас у гості й побачив ваш будинок, ви сказали йому:"Половина всього цього – завдяки вашій із Юрієм Рибчинським пісні "Лід". Наскільки вона змінила кар’єру Катерини Бужинської?
– Ну,
я цю історію Олександру Йосиповичу, звичайно, розповів трохи з посмішкою. Мені треба було його потішити, ви ж розумієте. Не варто сприймати буквально, що половина мого будинку зароблена на одній пісні. Хоча певна частка правди в цьому є. У Бужинської було три пісні, які зробили їй ім’я та дали творче життя як співачці. І всі три вибирав я. Перша – "Лід", друга – "Романсера" на вірші Юрія Рибчинського, і третя – "Як у нас на Україні" Олега Харитонова та Валерія Сєрова.
А з "Льодом" взагалі окрема історія. Я отримав цю пісню у вигляді нот: була записана мелодія та вказані акорди. Але це була ще фактично заготовка – сама по собі нотна запис не робить пісню готовою для сцени чи запису. Близько двох місяців ми працювали над нею з Юрієм Шепетою, видатним аранжувальником, я взагалі вважаю його одним із найкращих у нашій естрадній музиці. Коли він побачив "Лід", сказав: "Настільки все просто, навіть не знаю, що тут робити". І ось, мабуть, у цій простоті й полягала геніальність Злотника. Бувають мелодії, які нікуди не розвиваються – як не аранжуй, а тут усе склалося.
Тому я б сказав, що "Лід" – це результат одразу кількох речей: моєї наполегливості, таланту Олександра Йосиповича, величезної праці Юрія Шепети та, звісно, приголомшливого тексту Юрія Рибчинського. У нього був вірш "Балада про фігурне катання". На його основі Злотник написав мелодію для Любові та Віктора Анісімових. Але у них пісня не пішла. А потім Шепета аранжував мелодію для оркестру – і вона зазвучала по-іншому. Вийшла пісня, від якої справді мурашки по шкірі. З нею ми виступили на "Людині року" у Палаці "Україна". І після цього Катю почали запрошувати на різні концерти, заходи, корпоративи. А там уже були зовсім інші гонорари.
– Ви були продюсером Каті Бужинської понад 10 років, а певний час – ще й її чоловіком. Чому врешті-решт ви розійшлися? Катя розповідала, що ви не хотіли дітей.
– Ну, я не хотів. Бо в мене вже була дитина, яку я любив. І я знаю, що після виходу цього матеріалу від Бужинської знову отримаю купу якихось гидот і вигадок. Тому не хочу це все піднімати.
– А зараз ви спілкуєтеся?
– Боже збережи! Коли бачу її десь на концертах, намагаюся пройти іншим коридором.
Тому краще не будемо зачіпати цю тему. Я не хочу її дратувати, щоб вона потім не дратувала мене. У неї непоганий піар-директор, він потім усе це роздуває, я ігнорую, але ж люди читають цей негатив і думають: "Боже, який негідник, який лиходій. Бив, жорстко контролював, обманював заради грошей". Я зараз чудово почуваюся, чудово, розумієте? У мене є улюблена родина, улюблена робота. І я не хочу це псувати.
– Ви знали Таїсію Повалій ще в 90-ті, коли працювали з нею як звукорежисер, і бачили весь її шлях – від співачки-початківця до однієї з головних українських зірок. Свого часу тут у неї було все: кар’єра, публіка, визнання, але вона зробила ставку на країну-агресора. Що з нею сталося?
– Нічого особливого: гроші, гроші й ще раз – гроші. Розумієте, це страшна річ: залежність від грошей. Я вважаю, що представники Партії регіонів багато чого зробили для них. І вони брали від них дуже великі гроші.
– Продюсерка Анжела Норбоєва розповідала нам в інтерв’ю, що за вступ доПартії регіонів їй заплатили мільйон доларів. Мовляв, їм потрібна була у списку така улюблениця публіки, щоб прикрити непопулярні імена.
– Ну так,
ось розумієте. Вони поставили гроші вище за честь, совість і все інше. Як вони живуть зараз, я не знаю. Ми посварилися давно через Бужинську. Хто не знає, з 1994 по 2000 рік я дійсно працював із Повалій. У мене була перша в Україні американська акустика JBL. І ось до мене в офіс на Березняках прийшов Ліхута: "У тебе є звук, у мене – Тая. Давай працювати". Я погодився, ми об’єдналися.
А потім Катя Бужинська почала давати вже свої концерти, стала досить добре заробляти. І Повалій почала її ревнувати. Ми випустили дебютний альбом "Музика, яку я люблю". А на звороті я придумав написати: "Молодий золотий голос України". Я знав, що Повалій називають "Золотим голосом України". Але з ніким із них не радився – не вважав за потрібне. Я ніколи не сприймав їх як роботодавців, які можуть розпоряджатися моєю думкою чи інтелектом. Я вирішив так назвати диск – і все. А Повалій образилася. Каже: "Це що означає? Я старий голос, якщо вона молодий?"
– Про Повалій кажуть, що вона завжди була досить безвольною: власної думки нібито не мала й робила те, що казав її чоловік і продюсер Ігор Ліхута.
– Мені здається,
це не зовсім так: вона вирішувала дуже багато чого. Ліхута на людях, звісно, виставляв себе головним. Але я бачив їхні стосунки зсередини. Наприклад, якийсь виступ на виїзді, ми живемо в одному готелі. Стоїмо, куримо на сходовій клітці, і раптом вона вистрибує й починає його лайкою обсипати: "І де ти лазиш? Я на тебе до другої години ночі чекаю!" А він – як миша, на напівзігнутих ногах – пірнає в номер.
– У свій час ви продюсували іншу відому співачку – Наталію Бучинську.
– Чудова співачка, така, знаєте, українська інтелігентка. Чому розійшлися? Просто у мене з’явилися інші інтереси, у неї – свої. Не хочу розкривати всіх подробиць, бо не тримаю ніяких образ. І стосунки у нас чудові. Більше того, Наташа дуже мені допомагає і підтримує мою Ілону (Ілона Савіцька – співачка, з якою Квеленков зараз працює як продюсер. – Ред.).
Вона починала з пісень Бучинської. Наташа віддала їй усі свої аранжування. Якщо мені потрібно, щоб на концерті Ілони був якийсь важливий гість, дзвоню Наташі: "Допоможи". А вона відповідає: "Юро, немає проблем. Ви просите – буду". Я навіть перепитую:
"А якщо в цей день буде платний концерт?" – "Неважливо. Ви ж мене не щодня просите". Ось це головне – вона людина. Розумієте?
А про Бужинську можу розповісти інший епізод. Якось Іван Попович організував концерт у Києві, де вона була запрошеною зіркою. Я приїхав за нею, а вона не вийшла. Не відчинила двері, не відповіла на дзвінки – нічого. Мені дзвонить Попович: "Ти мене підвів!" Я ледь не згорів від сорому. Наступного дня питаю у Каті: "А що сталося? Чому ти не відчинила двері?" А вона абсолютно спокійно: "Я хотіла, щоб ти зрозумів, хто тут головний. Не захотіла співати – і не буду співати. А ти хочеш – іди сам і співай".
– Ми багато говоримо про ваші стосунки з артистами яких ви продюсували. Але за всією цією професійною історією було й ваше особисте життя. У вас склалася дуже цікава історія з дружиною Наталією: ви одружилися, потім розлучилися, Наталія поїхала до Німеччини, у вас був шлюб із Катею Бужинською, а через десять років ви знову зійшлися з Наталією Вона вам пробачила шлюб з іншою?
– Чому вона мені пробачила, чому не я їй пробачив? Ви не знаєте всіх подробиць,
а я не хочу зараз про це говорити. Ми просто одружилися, потім розійшлися, а рівно через десять років знову зійшлися й живемо досі. Наша донька Таїсія – у Німеччині. Вона свідомо не приймає громадянство, бо, як і я, любить Україну й збирається повернутися сюди, щойно закінчиться війна. Має дозвіл на проживання в Німеччині. Вона там закінчила школу, заклад вищої освіти, вільно розмовляє німецькою, знає англійську. Але все одно вважає Україну своїм домом. У неї тут, у Києві, є квартира. Вона б уже жила з нами, але через війну знову поїхала до Німеччини. Там у неї теж є житло.
– Ваша Наталя – талановита дизайнерка. Я читала, що серед її клієнтів була Штеффі Граф – легендарна німецька тенісистка, колишня перша ракетка світу.
– Ну, не тільки вона. Були й більш відомі клієнти.
– А я саме хотіла запитати про таке: нещодавно її ім’я несподівано з’явилося в матеріалах справи про будівництво котеджного містечка "Династія" в Козині. За версією слідства, вона займалася питаннями будівництва резиденції Андрія Єрмака.
– Скажу так: я не знав подробиць цієї історії, яка прогриміла на всю Україну.
Ніколи не втручаюся в роботу дружини, як і вона – у мої справи. І не хотів би це коментувати, бо історія ще не закінчена. Тривають слідчі дії та все інше. Але я знаю, що моя дружина пройшла всі необхідні перевірки і, наскільки мені відомо, була визнана непричетною до будь-яких махінацій. Вона виконувала роботу як дизайнерка: консультувала, давала поради.
– Ваш будинок під Києвом – теж справа рук Наталії. Прочитала, що серед сусідів були Анатолій Гриценко – колишній міністр оборони України, і композитор Костянтин Меладзе.
– Будинок Меладзе – прямо навпроти нашого. Але він, наскільки я знаю, продав його ще перед війною й виїхав. Зараз там інші люди. А раніше туди постійно приїжджав той самий Юрій Шепета – він багато років працював у команді Меладзе, зокрема над проєктами та записами "ВІА Гри". Солістки цього колективу, Настя Приходько – загалом, приїжджали всі, з ким працював Меладзе. Усі записувалися тут.
– А з Меладзе у вас були якісь товариські стосунки?
– Меладзе дуже закритий, мало з ким контактував. І взагалі, ми не любимо заводити з сусідами близькі стосунки.
Знаєте, як то кажуть: хочеш хороших стосунків із сусідами – постав високий паркан. Ми дотримуємося цього принципу. Є, звичайно, друзі, з якими дружимо десятки років – три-чотири сім’ї. Вони бувають у нас, ми у них. А далі – все. Сусіди – це люди, які просто живуть поруч. І це не привід робити їх близькими.
– Цікаво, чи спілкуєтеся ви з продюсерами вашого покоління? Наприклад, з тим самим Юрієм Фальосою. Чи знаєте, де він зараз?
– Я й тоді з ним особливо не підтримував стосунків. Мені взагалі не дуже подобалася вся ця історія з Фальосою та Лорак. Мені більше імпонував Юрій Нікітін. У той час нас було не так багато: Нікітін, Ліхута, я, Фальоса – мабуть, і все. Я Фальосу не розумів. Технар, без музичної освіти – і раптом називає себе продюсером. Мені здається, йому просто щастило з красивими дівчатами: Ані Лорак, Міка Ньютон, Маша Гойя. Якимось чином він примудрявся переконувати їх працювати разом. Юрій Нікітін – інша справа. Дуже досвідчений, грамотний. Я вважаю, що саме він першим створив в Україні справжню індустрію шоу-бізнесу. Вивів на сцену величезну кількість артистів.
Вважаю, що саме з Нікітіна у нас усе й почалося. І досі він, на мій погляд, один із головних фахівців у питанні того, як створювати індустрію розваг. Як заробляти самому й водночас давати можливість заробляти артистам. А не так, як деякі продюсери: взяли артиста, заробили на ньому, а потім просто кинули проєкт і пішли далі.
– Як вам здається, чому Ані Лорак, як і Таїсія Повалій, підтримала російську агресію? При цьому ще до повномасштабної війни вона, судячи з усього, намагалася повернутися в Україну: у 2021 році виступила в Одесі, а на початку 2022 року анонсувала тур українськими містами. Ходили чутки, що поверненню Лорак могла перешкоджати Тіна Кароль яка бачила в ній конкурентку.
– Яка конкуренція з Тіною Кароль? Ні, це все вигадки. Про що ви говорите? Ані Лорак там, у Росії, жила й зараз живе в шоколаді. А для неї головне – популярність і достаток. Ось і все. А розмови про почуття обов’язку, любов до батьківщини… Знаєте, я близько знайомий з дуже багатьма артистами і скажу вам: у деяких це взагалі відсутнє. Я бачив, як одна й та сама людина вранці могла виступати на підтримку Януковича, а ввечері – Ющенка. Але треба визнати: не всі такі.
Також читайте на OBOZ.UA розмову з легендарною телеведучою Тетяною Цимбал – про сучасне телебачення, часи шаленої популярності та життя після слави:"Може, я піду з цього інтерв’ю?"
