Андрій Сербин — майор, старший інструктор. З військовою справою стикнувся вперше у 2015 році. До того — звичайний шлях: військова кафедра, спеціальність — мотопіхота, молодший лейтенант. З початком війни лейтенантом пішов до бригади імені Лицарів Зимового походу, прийняв роту… Бої під Павлополем, Мар’їнкою, потім — поблизу Станиці Луганської.
У 2016 році демобілізувався. Але цивільне життя було обірвано 24 лютого 2022 року. Далі служба у київському батальйоні ТрО.
Про ті дні розповідає коротко:
— З початком нової фази війни став командиром взводу розвідки. Ми були в аеропорту «Жуляни», потім — бої в Ірпені. За них і отримав орден «За мужність». Далі наш батальйон брав активну участь у звільненні Харківщини, де я дістав важке поранення, і після шпиталю та реабілітації перевівся на посаду старшого інструктора навчального центру. Я вирішив так: якщо з фізо вже не тягну, то буду ділитися знаннями й досвідом. Практика комунікацій на керівних посадах, що я обіймав у цивільному житті, надавала впевненості, що зможу донести свої думки до курсантів. Перспектива викладацької діяльності не лякала,
та й хотілося поділитися своїми знаннями, досвідом, здобутими в боях.
— Де ви проходили підготовку як інструктор?
— Ми пройшли методологічні навчання в Україні та курс підготовки й Латвії, що тривав 8 тижнів, і, врахувавши здобуті знання, скорегували програму навчального курсу, що тоді вже готувався до впровадження в Україні.
З товаришем тримали в таємниці від інших курсантів, що ми офіцери, тому проходили курс як сержанти — щоб побачити все зсередини. Перше, що впадає в око — набагато краща матеріальна база: холостих набоїв, димових шашок, імітаційних гранат — майже без обмежень для виконання навчальних завдань.
Щодо уніформи — то нам видали буквально все. Два комплекти польової форми, гортекс, дві пари берців, шапку, термуху, куртку, ліхтарики, спальник, рюкзаки, шоломи — словом, усе необхідне. І все це люб’язно залишили нам після завершення курсу. Латвійські інструктори, коли ставили нам завдання, були впевнені, що всі курсанти забезпечені «снарягою» для виконання будь-якого завдання.
— Як проходили навчання?
— Вчили нас максимально наближено до бойових умов — якщо за легендою було мінне поле,
то там відпрацьовував аналог УРу (установка для розмінування. — Авт.), якщо міномети — то працювали реальні міномети. Нам було досить цікаво, як латвійці, наприклад, знаходять баланс між фізо і тактикою. Як вони проводять тактичні заняття та яка у них організаційна структура у військах.
Так, вони розбивають відділення на дві бойові групи. Командир відділення командує першою групою, а так званий групник командує другою. Також цей групник відповідає за забезпечення — по суті, це головний сержант на рівні відділення. Він знає, скільки чого брати, хто що буде нести — БК, їжу, воду… А командир займається безпосередньо плануванням бою та виконанням бойового завдання.
Це делегування повноважень мені дуже сподобалось і за вісім тижнів я до цього звик.
— Яким був баланс між практикою, теорією, фізпідготовкою?
— Взагалі, на курсах теорії було не так багато, більше практики. Ми почали навчання в лютому й займались до квітня. Багато фізухи, за день ми в середньому проходили 16–20 км по снігу, потім по багнюці, по лісах. Багато уваги приділяли орієнтуванню, використовуючи компаси та карти.
Також акцент був на боях в «урбані» (урбанізованій місцевості. — Авт.) — ми проводили навчання і з оборони, і з захоплення будинків, цілих районів. Вивчали дії малих груп, зокрема CQB (Close Quarters Battle) — бої на короткій дистанції до 100 метрів, дії груп прикриття, правила переносу вогню. Для запобігання «дружньому вогню» вчили, як позначати себе та противника.
Цікаво було, коли ми проходили навчання з висадкою з бойових машин, з вертольотів, рейдові дії.
— Хто командував навчальними групами?
— Це дуже важливий момент. В групах під час навчань змінювався командний склад — сьогодні один з курсантів командир, завтра інший. Інструктори не командують, вони оцінюють дії курсанта: як він здатен утримувати групу, який він лідер, які його організаторські якості. Таку ротацію проходять усі курсанти по колу — відбираються ті, хто може стати командиром, і група не втрачає керованість.
— Щодо керованості — як це відбувалось?
— У процесі навчання був ще один важливий момент — відпрацювання підготовки бойових наказів. Це було, прямо скажу, важкувато.
Пройшли вдень 18–20 км, повернулись, вечеря, чекаєш на відпочинок… Ага, той випадок. Зібрали командний склад, довели завдання й на шосту ранку — будь готовий здати бойовий наказ, а хто буде командиром — дізнаєтесь о шостій ранку. І сидиш, пишеш той наказ до третьої ночі. А потім — рейд, ночівля просто неба, атака, відхід — три доби нон-стоп.
У цілому латиський досвід був цікавим, корисним і ми в нашому навчальному центрі наразі його активно застосовуємо.