Сашко — житель одного з містечок на Донеччині. У свої десять він пережив окупацію, ракетні обстріли та втрату зв’язку з рідними, був вивезений до рф. А ще — ледь не опинився у чужій родині.
Автор тексту — Костянтин Катишев
Імена героїв історії змінені з міркувань безпеки інших членів родини.
Відрізали шлях додому, а потім — і мобільний зв’язок
Марія з дітьми, а також її мама — усі родом з маленького містечка на Донеччині, яке було окуповане в 2014-му, коли розпочалася війна на сході України, й звільнене того ж року. Кілька років тому Марія познайомилася з чоловіком із заходу України. Після укладення шлюбу переїхала до нього. Через обстріли з Донбасу до сусідньої області виїхала і мати жінки, Людмила. Та на Донеччині залишалися дідусь і бабуся Марії. З ними — і син Марії, Сашко. У перші дні повномасштабної війни в кінці лютого 2022 року, коли містечко знов було окуповане, мости у бік вільної України знищили — виїхати звідти можливо було лише в напрямку росії. Хлопчику на той момент було десять років.
Ось як згадує той час Сашко: «Коли почалася війна, до нас дійшла не відразу,
а десь за тиждень або два. Під нашим домом — дорога, там відступали українці, тому що не встигли закріпитися на позиціях. Росіяни напали швиденько: захопили спершу одне село, потім інше, та відібрали містечко, де ми жили. Коли наші відходили, то відстрілювалися, збивали дрони і бомбили техніку — я бачив все. І вертоліт, і російські винищувачі, як наші по них гатили».
До кінця березня 2022-го розбомбили вежі українського мобільного зв’язку. Для Марії почався дуже важкий період — вона не знала, чи живі її син, бабуся та дідусь.
«Я не могла додзвонитися до рідних протягом майже двох місяців, — ділиться Марія спогадами. — Вийшла на місцевих людей через групи у соцмережах, які з'їздили подивитися, як там мої. Так дізналася, що вони — живі. І лише ближче до літа дідусь зміг вилізти на дах, зловив український зв’язок. І так він десь раз на тиждень, у перервах між обстрілами, ловив мережу та старався тримати мене в курсі всього».
«Прийде Україна з байрактарами і вас усіх вб’ють!»
Окупанти одразу ж замінили владу. Змінилися і деякі підручники у місцевих школах. Сашко не хотів йти до зросійщеної школи,
але соціальні служби погрожували, що інакше заберуть його до інтернату.
«Саша казав, що сильних змін у навчанні вони не відчули, бо вчителі були місцеві. У них була навіть зарубіжна література, де викладали українську мову та літературу. Ввели російську мову та літературу. Звісно, нашу історію замінили на російський варіант, привезли підручники з так званої історії «днр», — розповідає Марія.

Згодом вона почала отримувати дзвінки від дідуся: той просив «якось вплинути на сина»: «Він бігав коридорами і кричав: „Ось прийде Україна зі своїми байрактарами, вашої школи не буде, і вас усіх вб’ють“. Тож довелося мені приборкати малого, бо такі слова дійсно були небезпечними».
Сашко заперечує мамі. Каже: не говорив такого. Під час інтерв'ю він сидить неподалік і час від часу втручається:
«Хоча, може, і говорив, я багато чого не пам’ятаю. Взагалі у школі так собі було, але нас не ображали».
Марія пояснює, що після повернення додому у хлопчика часто спостерігаються провали в пам’яті. Також буває, коли він все добре пам’ятає, але каже, що ні. Його мама вважає, що це — через спогади про страшні події,
які довелося пережити Сашкові. Він не хоче діставати їх з себе та знову ворушити.
«Він хоче забути багато чого з того часу. Мені так шкода, що моїй дитині дісталося все це», — говорить Марія.
Ракета влучила прямо в будинок
Коли у їхньому місті почалася війна, події навколо Сашка і справді вирували. Діти навчалися у підвалах, адже з кожним днем обстріли посилювалися. Про те, що можна було евакуюватися вглиб так званої ДНР, трохи далі від лінії вогню, дідусь і бабуся дізналися надто пізно. До того ж вони чекали, що Україна їх відвоює, як у 2014-му. Але там ставало з кожним днем страшніше. Фактично, родина жила у підвалі, наверх піднімалися лише між обстрілами. Такі обставини тільки забирали здоров’я у дідуся та бабусі, а ще — знищували дах над головою.
«У нашу хату влучила ракета, — продовжує Марія. — Розбомбила, та не всю. На щастя, підвал витримав, і мої рідні вціліли. У бабусі через те влучання стався мікроінсульт, вона довго не могла вставати. Коли обстріли більш-менш вщухли, мій дядько, що живе в іншому місті ТОТ, привозив і ліки, і продукти, і генератор.
Так у будинку з’явилася електроенергія».
Сашко, як міг, старався допомагати дорослим. Згадує: бабуся лежала в підвалі, коли їй було погано, вони ж з дідом піднімалися нагору, в хату. Дід готував їсти, а хлопчик носив їй чай та картоплю.
Коли у дідуся стався серцевий напад, він на певний час зліг. Тоді, щоб підтримати зв’язок із мамою, на дах вийшов Сашко, хоча це і було дуже небезпечно. Пізніше, коли хлопець бігав по городу, туди прилетів снаряд.
«Як мені описували, малого струснуло, кинуло на землю і, схоже, контузило. Бо після цього в нього почало косити око, стали боліти голова і тіло, темніло в очах. Провали в пам’яті також після цього», — розповідає Марія.
У лікарню, контрольовану росіянами, звертатися не хотіли — боялися, раптом окупанти дізнаються, що вітчим Сашка воює в українській армії.
З міста зробили примару
Для самого Сашка найстрашніші спогади — не те, що сталося безпосередньо з ним. А те, що ставалося з іншими людьми, які були йому не байдужі, у нього на очах.
«У мене були друзі і подружки, ми до школи разом ходили. Коли я ходив до школи, там могли грати на вулиці,
коли не стріляли. На задньому дворі школи є гірки, тренажери, на яких ми лазили. А ще я до друзів ходив у гості, коли можна було, грали у комп’ютерні ігри — якщо світла не було, але був генератор. Коли не було інтернету, дивилися фільми з дисків чи ще щось», — розповідає Сашко про те, як проводив час у містечку під час його окупації. Та під час цих спогадів його голос починає зриватися на плач.
Марія пояснює: у їхньому районі постійно бомбили мирні будівлі, коли там могли бути сім'ї з друзями з Сашка. Ці діти поступово припиняли з’являтися у школі та в його житті, про деяких з них досі невідомо, чи загинули вони, а чи просто втратився зв’язок з ними.
Через рік такого життя містечко стали ледь не щодня крити авіабомбами. Людей майже не залишилося, як і умов для проживання.

«Зараз у нашому місті нічого немає, розбомбили все. Місто-примара. З нього майже всі люди повиїжджали. Залишилися одні тільки російські військові. Вони хати позаймали і окопів багато вирили, укріпилися», — говорить Сашко.
Бабуся з дідом подзвонили синові, який жив у іншому місті, на окупованій території Донеччини і давно пропонував забрати їх.
Але коли надумали виїздити, небезпечно стало вже і там. Так пожили у сина менш як тиждень, й тоді бабуся стала проситися виїхати у безпечніше місце. Тоді вирішили виїхати до другого сина, в росію — навіть попри конфронтацію на тлі різних політичних уподобань.
«Не приїдеш за сином за місяць — заберуть до дитбудинку»
Один син посадив батьків з Сашком на прямий автобус і відправив з тимчасово окупованої території до іншого свого брата — до рф. І ще на кордоні, після перевірки дорослих попередили: якщо батьки не заберуть його протягом місяця, то Сашка оформлять у дитбудинок, а потім — замінять прізвище та віддадуть на усиновлення в російську сім'ю.
«Мій чоловік воює. За ці півтора року я дізнавалася інформацію, як мені забрати сина. То вже знала, що на окуповану територію не пропустять. У росію заїхати було простіше, але як дружина військового я могла звідти не виїхати», — пояснює Марія.
На місці ж виявилося, що родичі Сашка — не в захваті від гостей, та «зомбовані» російською пропагандою. Вони погрожували хлопцеві дитячим будинком, тому що розуміли — ймовірно,
мати Сашка не зможе приїхати і забрати його назад звідти.
«Мій дядько давно одружений з місцевою жінкою. Вони розуміли, що я, ймовірно, не зможу приїхати, тож вирішили забрати мого Сашка в свою сім'ю. Але не з великої любові, а щоб отримувати гроші, які платять за нього опікунам. Я тоді не знала про ці плани, дізналася пізніше. Та вони не очікували, що ми знайдемо вихід, і замість мене за малим поїде моя мама, Люда».
Суворі реалії росії
Поки бабуся Людмила оформлювала всі необхідні для виїзду документи, Марія зв’язалася з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України та повідомила про необхідність повернути хлопчика додому. До операції приєдналися і фахівці проєкту Шлях додому Української мережі за права дитини. Разом вони розробили план дій та склали маршрути.
«Зі мною весь час були на зв’язку фахівці організації. Одна з фахівчинь, Настя, така людяна, повністю всім керувала, про все домовлялася, вела маму, поки та була в поїздці. Ми збирали всім світом гроші, бо поїздка ця недешева. З грошима нам теж допомогли, — ділиться спогадами Марія.
— Ми не знали, як оформити нотаріальну довіреність, щоби моїй мамі віддали онука і дозволили виїхати додому, але нас проконсультували. Вдячні, що були не одні».
Завдяки добре спланованій операції бабусі Людмилі без проблем вдалося виїхати до росії через країни Європи, та дістатися пункту призначення. На узгодженій локації у домовлений час перевізник мав чекати на неї разом із Сашком, щоб відразу поїхати назад. Але на місці почалися проблеми — російські родичі не чекали на Людмилу.
«Поки дядько був на роботі, його дружина не пустила маму навіть на поріг. Вона не хотіла віддавати Сашка. Та коли повернувся дядько, вони разом з бабусею та дідусем віддали дитину з документами».
«За мамою я скучав, тому що там було сумно. Мама подзвонила і сказала дідусю, що моя бабуся Люда вже їде. Коли я дізнався, не сумнівався, що вона мене забере, — так згадує сам Сашко про повернення додому. — Як я зустрів бабу Люду? Ні, я до неї не біг: підійшов і обійняв. Я навчився бути суворим». Про себе говорить, що після пережитого досвіду став більш жорстким, почав менше посміхатися,
навіть якщо говорять щось веселе — робив так «спеціально».
Повернення «їжачка»
Марія каже: після всього пережитого дитина сильно змінилася. Раніше Сашко був «усміхненим, відкритим, ласкавим хлопчиком». Тепер же замкнувся у собі й дуже глибоко переживає усі ті події знову:
«Він намагається бути суворим, бо хоче помститися росіянам за все, що ті зробили».
З Сашком працює психологиня проєкту Шлях додому. Спершу хлопчик не хотів ходити до школи на новому місці, але в результаті все ж пішов туди. Та навіть знайшов там нових друзів. Попри те, що має по сім уроків на день, він уже звикає до нового життя.
* * *
Матеріал підготовлено у межах проєкту«ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених в РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує«Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами Мережі у проєкті єМіністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.