29-річний військовослужбовець Владислав Кемський з Коростеня, що на Житомирщині, восени 2022 року отримав надважке поранення поблизу села Курдюмівка, на Донеччині. Чоловік втратив очі, ніс, йому роздробило щелепу та череп. Нині він знаходиться у клініці у Франції, де з ним працюють кращі європейські лікарі, проте ніхто достеменно сказати не може – коли закінчиться період лікування і реабілітації для Владислава. "Інформатор" зв’язався з чоловіком та розпитав його про життя без обличчя.
Пішов добровольцемЧоловік розповів, що років з 13 років мріяв бути військовим. Хотів піти в десантні війська, їздив у 25-ту Дніпропетровську бригаду, проте не пройшов медкомісію в десантники. Потім почався 2014 рік, війна на Донбасі, і його родичі видихнули з полегшенням, що він не пішов у десант.
До великої війни Влад був будівельником та збірником меблів.
"Якось робили ремонт у клубі в селі, там познайомився з завклубом Лесею, за рік побрались, маємо сина Даню, якому 4 роки. Загалом моє життя до повномасштабної війни – було як у всіх. Дім, робота, родина… ", - зітхає боєць
Владислав до війни був "як усі"
Перші дні війни він зустрів у рідному Коростені. Відправив дружину з дитиною у село, оскільки дуже переживав. Пояснює, що добре розумів: війна йшла з 2014 року, проте свідомість відмовлялась визнавати, що почалось повномасштабне вторгнення.
"Тоді ж вирішив, що маю піти добровольцем. Дружина з мамою відмовляли. Але я бачив, що відбувається в Бучі, Ірпені, Гостомелі, і не міг просто сидіти й дивитися. Мене вистачило десь до травня, потім терпіння лопнуло. Сказав мамі: "Ти мене вибач, але я піду". Дружині правди не сказав, обманув, що отримав повістку. Вона до останнього не знала, що я пішов добровольцем. Зв’язався з своїм кумом – він свого часу відслужив "срочку", потім пішов на контракт, був в АТО. Виявилось, що в нього теж терпіння луснуло і він вирішив іти втретє в армію. В військомат пішли разом", - згадує Кемський.
На війну вирушив добровольцем Добровольців відразу направили в 30-ту бригаду. За кумом Владислава слідом пішов його батько, а за самим пораненим бійцем - його власний дядько. Рідні заявили, що таких молодих самих на війну не пустять, тому на фронт вирушили родинами.
"Мій дядько служив при СРСР, кум мав військове звання, його батько теж – їх взяли в окремий батальйон. А мене в учебку. Не буду казати, якими шляхами випросив, щоб мене направили разом з ними. Навчання в мене по суті не було. 10 травня був у військоматі, а 19 травня виїхали на позиції", - каже Влад.
За його словами, на війні не вистачає приємних емоцій вражень чи відчуттів. Недарма наші діди та батьки казали: аби не було війни. Війна це завжди жах, смерть, біль, муки, голод і холод.
"Найприємнішим моментом за весь час війни для мене було знайомство з хлопцями. Нашими звичайними хлопцями, які стали на захист країни. Кого там тільки не зустрінеш в окопах. Контингент дуже різний – від дідів, що життя прожили, до артистів. І всі чудові люди. "Цвіт нації", як кажуть", - розказує свою історію боєць.
Таким Влад памятає сам себе Владислав пригадує, як в пам'ять врізалась фраза: на війні не буває невіруючих.
"Звісно, що вірував в Бога, ходив до церкви на свята. Проте на війні кожен приходить до Бога самостійно. То щира віра, від душі. Якогось разу ми потрапили в оточення під Зайцевим.
Всі тоді зрозуміли, що до ранку не доживемо, бо росіян було дуже багато. У нас не було ніякого виходу. Добре пам’ятаю, як всі почали молитися. Молилися, як в останнє. Через невеликий час знялась сильна злива. Тепловізори ворожі нас не бачили, дрони не літали, нас не було чутно і ми вийшли без втрат. Оце і є сила молитви", - каже він.
Битва за КурдюмівкуДо свого поранення у листопаді 2022 року Кемський встиг побувати у Нью-Йорку на Донеччині, штурмував Ізюм, що на Харківщині. Був в піхоті. Першочергово завдання бійців було тримати оборону, але піхотинці – це і тримати оборону, і штурмувати, коли потрібно. Останнє де був іотримав своє поранення Владислав – це Курдюмівка на Донеччині.
Чоловік отримав надважке поранення на Донеччині "Вийшло так, що я відповідав за кулемет. Мені доводилось постійно міняти точку відстрілу. Тобто, смальнув і бігом переміщайся, аби в тебе не прилетіло, бо вогнева позиція вже "засвічена". Над нами працював ворожий дрон і я просто не встиг змінити точку обстрілу. Прилетів снаряд СПГ. Перший "ліг" близько від мене. Напевне, на адреналіні,
мені виявилось мало першої "плюхи" і я вирішив підскочити до кулемета ще раз. Тоді снаряд СПГ ліг за метр чи два від мене. Цього виявилось достатньо. Болі я тоді не відчув. Напевне, був зависокий адреналін. Єдине, що відчув – повна дезорієнтація, я не розумів у який бік мені рухатися. До мене дійшло, що я поранений. Я ще намагався вибратися з окопу подалі від цієї точки, проте не зміг. Тоді один з побратимів мене підхопив під руку. Я був у шоці, він мене виводив і командував, коли падати", - згадує момент жахливого поранення солдат.
Кемському роздробило череп Евакуації медичної не було і з такими травмами не виживають. Та хлопцеві пощастило, що поруч проїздила евакуаційна машина, котра просто… заблукала.
"Я на той момент ще трохи бачив, хоч і розпливчато. Все заливало кров’ю, а каску зняти не можна було, щоб хоча б кров витерти. З евакуаційної машини нас покликали і товариш повів мене туди. За пару метрі від тієї "машини життя" я втратив свідомість", - згадав він.
Тижні зо два Владислав був у медикаментозному сні - медики ввели його в кому, аби не помер.
Коли отямився, почали колоти сильні знеболювальні та психотропні.
На той момент він ще не міг осягнути всю складність ситуації. Кемському здавалось, що ось-ось його "підлатається" та він повернеться на фронт. Родичі та лікарі мовчали, все було забинтоване. Першу допомогу йому надали в Краматорську, потім був у Дніпрі в лікарні Мечнікова, опісля - оперували пластичні хірурги у Києві.
Владислав Кемський з родиною "Десь місяців через 3 після поранення я почав приходити до тями. Довго не знав, що став сліпим. До мене у госпіталь приїхав дядько, рідні плакали, я обіцяв, що повернуся у стрій. Після візиту дядька до мене прийшов лікар, почав заглядати в зіниці, що залишились без очей і сказав, що я більше бачити не зможу. Для мене це було потрясіння, у мене почалась істерика. Дружина була поруч, просто плакала і мовчала. Того ж вечора у мене стався приступ епілепсії. Більше доби був у реанімації. А далі почав потроху змирятися з тим, що житиму без зору", - розповідає Влад.
Незважаючи ні на що, він зумів взяти себе в руки, зрозумів, що має триматися, жити далі заради родини,
дитини.
Поранений пораненого зрозумієДякуючи волонтерам, родина Кемських змогла виїхати до Франції на лікування. В Україні за такі поранення просто не беруться. Зараз він у Європі вже майже рік.
Владислав вірить в Бога "11 місяців тому мені зробили першу операцію – у мене не було нижньої щелепи. Лікарі взяли частину кістки з ноги, сформували щелепу, піднебіння. Зараз чекаю наступну операцію – реконструкцію черепа. Череп мій у важкому стані – лобова кістка розбита, з боків тріснуті кістки, зубів немає. Лікарі поки не знають коли наступна процедура, кажуть: чекайте. Зараз у мене немає очей та носа, розбитий череп. Я не бачу, важко говорити. Навіть дихати тяжко, бо все спухле. Інколи думаю, раз я вижив, значить моя місія тут не закінчена, для чогось я потрібен. Коли одужаю, хочу бути військовим психологом, підтримувати хлопців, які отримали поранення. Мені здається, якщо я пройшов через це сам – зможу більше зрозуміти пораненого", - каже боєць.
А ще чоловік дуже мріє про донечку - проте це вже згодом, після лікування.
Після реабілітації Владислав має мрію стати військовим психологом
У Франції він перебуває з дружиною та сином. Ними опікуються місцеві соціальні служби. Допомагають з житлом, з паперами, з допомогою та виплатами, але французька допомога не покриває всі потреби. Доводиться витрачати власні гроші, яких обмаль лишилося.
"Дуже вразило мене, коли після травми побачився з сином. Малий мене злякався. Згодом він звик до мене такого, обіймає, цілує. Я ж його тато, він це відчуває. А найбільше, що гнітить, це відношення чиновників до поранених бійців. Коли був у Коростені після поранення, мене запросили на місцевий чемпіонат. Були й місцеві чиновники. Ніхто з них не підійшов. А коли фотографувались зі спортсменами, став зробити фото, ті ж чиновники підійшли, стали збоку і далі робили вигляд, що мене не існує. Було гидко й образливо, я нічого в них не прохав, але потиснути руку можна було б. Але що я вдію?", - каже Влад.
До сліпоти зараз він звикає важко. Адже треба вчитися все робити в темряві, орієнтуватися, заново робити звичайні речі. Найбільше чоловікові дошкуляють задишка, через яку навіть не може вийти на вулицю, та постійні болі.
Владислав пішов на війну разом з дядьком "У нашій родині була схожа історія під час другої світової. Родича поранило в 10 років – лишився без очей, відірвало руку. Але прожив усе життя, працював при місцевому УТОСі. Мав родину. Казав, що якби був вибір – позбутися очей чи руки, то вибрав би лишити руку. Це трішки мотивує мене", - підбадьорюється під час розмови Владислав.
Незважаючи ні на що, він вірить в Україну та її перемогу. Каже, що бачив на війні найсильнішу та найвідважнішу націю у світі, яка не може програти...
Підписуйтесь на наш Telegram-канал щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live Підписатися на канал у Viber можна тут
