Суспільство

В Бердичеві провели в останню путь загиблого на Луганщині Віталія Шокота

Віталій народився в Бердичеві 9 березня 1970 року. Родина жила поблизу заводу «Комсомолець» по вулиці Воровського, тож все його дитинство разом із друзями і сусідами пройшло як не на пляжі, то біля річки. Вчився в дев’ятій школі, любив грати в футбол, словом ріс, як усі діти епохи пізнього соціалізму.

Мама працювала в районній лікарні, батько, на жаль, рано помер, але встиг прищепити синові любов до майстрування. Після восьмого класу Віталій Шокот пішов до четвертого «прогресівського» ПТУ та отримав до свого природнього хисту ще й спеціальність слюсаря-інструментальника.

Після училища – строкова військова служба, яку проходив в кінці вісімдесятих в чорнобильській зоні. Тоді тисячі молодих солдатів закопували рештки зараженої техніки, вивозили грунт, ліквідовуючи наслідки наймасштабнішої ядерної аварії світу. Під час служби встиг отримати чималу дозу опромінення та статус учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Після служби – знову на рідний «Прогрес», якому віддав чимало молодих років. З часом Віталій одружився, в сім’ї зростали дві доньки, в рідній домівці все робив своїми руками і допомагав усім,

хто просив. Був доброю і щирою людиною, товаришем, другом, сусідом.

В 2014 році ні грама не вагаючись Віталій Шокот став до лав ЗСУ, мобілізований місцевим військкоматом та майже два роки провів у зоні АТО, виконуючи найскладніші бойові завдання. Командири завжди могли на нього покластись, бо він ніколи не підводив.

Після АТО Віталій працював на м’ясокомбінаті «Інкофуд» на посаді комірника складу сировини аж до того часу, коли країна знову стала потребувати його військових знань та вмінь. Вже 12 березня 2022 року він був мобілізований Бердичівським РТЦК на військову службу, яку проходив на посаді стрільця, помічника гранатометника в одному з підрозділів 107-ї окремої бригади територіальної оборони.

Останній раз зміг вирватись в короткочасну відпустку дев’ять місяців тому, влітку минулого року, буквально на три дні. Він зустрів доньку з роддому і два дні носив на руках онука. Хотів побачити побільше родичів, побачитись з друзями, але що ж можна встигнути за три дні…

У коротких телефонних дзвінках завжди заспокоював рідних словами : «В мене все добре, не хвилюйтесь,

повернусь з перемогою». Останній такий дзвінок прозвучав 15 березня, в суботу: «Йдемо на завдання, повернусь,зателефоную…»

На жаль, з цього завдання у Сватівському районі Луганської області, живим він не повернувся…

В Гарнізонному будинку офіцерів зібрались сьогодні багато рідних і близьких, сусідів і колег. Багато працівників, разом з директором приїхали з м’ясопереробного підприємства, де працював Віталій, з районної лікарні, де працювали мама і сестра загиблого, з міського центру первинної медичної допомоги, де працює дружина Віталія, разом з очільницею, однокласники, друзі, знайомі, і просто небайдужі бердичів’яни.

Міський голова Сергій Орлюк не міг стримати сліз під час своєї скорботної промови, адже загиблий є його ровесником, тож він добре розуміє, як непросто було воїну такого віку на передовій.

Голова бердичівської спілки родичів загиблих військових Володимир Катюшко теж проголосив натхненну промову, яку закінчив словами: «Він загинув за мене” – так потрібно написати на камені, який стоятиме на військовому секторі між могилами загиблих воїнів».

Військовий оркестр, що повернувся зі свого концертного туру, в якому заробляв гроші для ЗСУ, знову грав на кладовищі сумні мелодії та Гімн України, під який тіло загиблого воїна знайшло вічний спочинок у рідній бердичівській землі.

Перемога, футбол, Посад, школа, Тур

Читайте ще