Суспільство

"Коли бачу бугаїв по барах, що не в армії - це демотивує", - боєць рівненської ТрО

1 січ•Rivne Media

Ще кілька років тому Геннадій мав власну справу: керував проєктами, укладав угоди, щовечора повертався додому до дітей.

Але у 2022-му усе перевернулось. Він зібрав родину та вивіз за кордон — а сам добровільно прийшов до ТЦК. Вступив до Рівненської тероборони. Його позивний — «Харлам».

Про це повідомляють у 104 бригадій тероборони ЗСУ "Горинь".

«Якщо не я, то хто? Спочатку я зробив усе, щоб захистити свою родину — але залишалася мама, залишався мій дім. І заради них, заради майбутнього синів, я мусив іти. Бо ми не маємо права тікати. Ми маємо гнати ворога з нашої землі».

Спочатку служив на півночі, поблизу білоруського кордону — тоді існувала реальна загроза прориву. Неподалік — атомна електростанція, і ворог міг спробувати її захопити. Але коли ситуація змінилась і основні бої змістилися на Схід, батальйон вирушив туди — туди, де справді пекло.

Бої у Бахмуті. Евакуації поранених. Куп’янськ. Розбиті дороги. Колони, що потрапляли під вогонь. Робота без сну — і жодної скарги.

«Після одного виходу з Бахмута заглохла наша машина. Я підняв капот, поправив клему. За цей час попереду нас пролетів інший пікап.

А через 150 метрів — по ньому влупив ПТУР. 200-й. 200-й. 300-й. Якби не заглохли — це були б ми. Хтось там зверху нас тоді прикрив».

Геннадій — головний сержант батальйону, відповідає за бойову підготовку. Під його керівництвом проводяться навчання навіть у найважчих умовах — у лісі, на замінованих полях, під звуки ворожої артилерії.

«Сьогодні війна — це не взводні злагодження. Це малими групами, швидко, без права на помилку. Або ти готовий — або тебе нема. І тому ми вчимо, готуємо, ганяємо наших пацанів так, як треба. Бо неготовий — це вже поранений».

У батальйоні "Харлама" панує особлива атмосфера — це не просто підрозділ, а сім’я. Разом пройшли вогонь і воду. Разом долають усі труднощі.

«Найгірше — це не коли стріляють. Найгірше — коли чуєш по рації: “300-й… 200-й…”. А ти знаєш, хто це Це не позивний — це твій друг. Побратим. Той, з ким хліб ділив».

Тричі за два роки бачив родину. Зв’язок тримає, але війна — то не напівробота. Серце — на фронті.

«Так, я втомився. І фізично, і морально. Але кожен день підтверджує, що я правильно зробив, коли пішов. Мене тримає віра в Перемогу. І те, що я ще побачу, як мої діти живуть у мирній Україні. Що ми з дружиною ще повернемось додому. Я ще й бізнес відновлю. Але спершу — тиждень святкування з побратимами. Бо ми це заслужили».

Але є й інша сторона війни, яка болить не менше за втрати — байдужість здорових чоловіків у тилу.

«Я за молодь. Вони мають жити, закохуватись, гуляти. Ми для того й тримаємось. Але коли бачу “бугаїв” по барах, що не в армії — це демотивує Бо ми не безсмертні. А тягнемо війну всією спиною. Не можна тікати, коли хата горить».

фронт, тероборона, Колона, Перемога, Бугай

Читайте ще