Суспільство

Центр Карнегі опублікував дослідження про те, як війна поглибила різницю між регіонами України

1 січ•Foreign Ukraine

Регіональний ландшафт України змінюється через російське вторгнення з точки зору переміщення людей, капіталу та влади. Київ стає домінуючим центром — політично, економічно та демографічно — поряд з такими регіональними центрами, як Львів та Закарпаття. Тим часом багато периферійних регіонів стикаються із прискореним занепадом, спустошені переміщенням населення, депопуляцією та економічним деінвестуванням

Повномасштабне вторгнення Росії змінило Україну не лише у геополітичному плані, але й у її внутрішній структурі. Від змін у мовній ідентичності та переміщенні населення до посилення дисбалансів у місцевих бюджетах, моделях інвестування та управлінських можливостях, війна виявила — а в багатьох випадках і загострила — давні відмінності між регіонами. У дослідженні Марії Левонової, генеральної директорки Центру об’єднаних дій та Балажа Ярабіка, засновника консалтингової компанії Minority Report на сторінках видання Центру Карнегі за міжнародний мир досліджуються багатовимірні наслідки трансформації України воєнного часу, а також простежується, як люди, капітал,

інфраструктура та політичний вплив перерозподіляються по всій країні. Foreign Ukraine пропонує переказ цього матеріалу.

Крах мовного плацдарму Росії

Одним із найглибших і найтриваліших наслідків війни з Росією став крах культурного та мовного впливу Москви на південному сході України. Південні та східні регіони України, які Росія колись вважала серцем «русского мира», зараз переживають тиху, але незворотну трансформацію. Війна не лише делегітимізувала політичні претензії Росії на ці регіони, але й підірвала основи, на яких колись ґрунтувалися ці претензії.

Демографічні та мовні зрушення вражають. Опитування населення на територіях, контрольованих Україною, показують, що частка українців, які ідентифікували себе як етнічних росіян, знизилася з 20,2% у 2000 році до приблизно 1,9% у 2024 році. Більш показово, що частка українців, які ідентифікували російську як мову, якою вони користуються вдома, зменшилася майже вдвічі між 2020 і 2025 роками, знизившись з 25% до 13%.

Цей зсув стосується не лише мови — він сигналізує про глибшу політичну та культурну перебудову.

У квітні 2025 року 58% українців висловилися проти викладання російської мови у школах, порівняно з лише 8% у 2019 році. Навіть на півдні та сході України, де підтримка російськомовного навчання колись була переважною, виникла значна опозиція. Відмова від російської мови сьогодні відображає не лише переоцінку ідентичності, а й заперечення політичного проекту Росії.

Ця переорієнтація супроводжується сплеском громадянської ідентифікації. Вже влітку 2024 року 92% південних українців та 83% східних українців цінували українське громадянство. Серед російськомовних українців 62% вважали Росію ворогом, а понад третина вважала, що воєнні цілі Москви включають знищення українського народу. Це не короткострокові реакції; вони знаменують собою розрив поколінь.

Тим не менш, решта 12% українців досі вважають, що російську мову варто зберегти як культурне надбання через її історичну розповсюдженість. Хоча ця група є меншістю, вона являє потенційний вектор для політичних маніпуляцій під прикриттям мовних прав. Аби запобігти такій експлуатації, Київ має чітко розмежувати політику,

спрямовану на підтримку етнічних меншин, від тієї, що регулює використання мов. Поточний імпульс варто використати для консолідації україномовної освіти, державних ЗМІ, послуг та цивільної інфраструктури, забезпечуючи, аби наступне покоління зростало у згуртованому україномовному публічному просторі.

Місцеві фінанси: Київ та решта України

Війна глибоко змінила фіскальну географію України, загостривши існуючі дисбаланси та створивши нові форми територіальної нерівності. Ніде це не проявляється так очевидно, як у зростанні розриву між столицею та рештою країни. У 2024 році Київ, де проживає лише 8% населення України, генерував 39% усіх доходів міста. Хоча більшість регіонів зазнали різкого фінансового скорочення, Київ зафіксував 14-відсоткове зростання ВВП між 2023 і 2024 роками, зміцнивши своє домінування як фінансового та адміністративного центру України. Це зростання було зумовлене не лише припливом внутрішньо переміщених осіб, але й переміщенням підприємств, фінансових установ та державних операцій з регіонів, постраждалих від війни. Таким чином, Київ поглинув значну частину людського та фінансового капіталу країни,

посилюючи структурну централізацію в той час, коли інші регіони намагаються підтримувати життєздатну економіку.

Контраст з рештою міст України разючий. Доходи малих міст у 2024 році скоротилися на цілих 45% порівняно з попереднім 2023 роком. Регіональні (обласні) органи влади зазнали 26-відсоткового падіння власних доходів (тобто доходів з місцевих джерел, таких як податки та збори), що посилювалося 25-відсотковим скороченням державних трансфертів. Ці фінансові втрати підірвали основи реформ децентралізації, запроваджених після 2014 року, реформ, які раніше партнери України схвалювали як один з головних успіхів внутрішнього управління країни.

Війна ще більше змістила фіскальний баланс у бік міст, зокрема Києва. Фінансові трансферти з центру до міст зросли на 48% з 2022 року, тоді як трансферти сільським громадам скоротилися. Цей зсув частково зумовлений необхідністю: переміщення населення під час війни збільшило кількість міського населення та зосередило попит на послуги у великих містах. Однак ця тенденція урбанізації ризикує відсунути на другий план менші громади;

їх зміцнення було суттю реформи децентралізації. Занепад інфраструктури, відтік населення та скорочення податкової бази сільського населення загрожують спустошити сотні міст і сіл, особливо у прифронтових районах. Ця тенденція урбанізації ризикує відсунути на другий план менші громади.

Перенаправлення військового податку до центрального бюджету у 2023 році ще більше послабило фінанси громад. До цих змін муніципалітети отримували частку податку на доходи фізичних осіб, сплаченого військовослужбовцями, розміщеними в їхній юрисдикції. Цей податок тимчасово поповнював місцеві бюджети під час війни. Після того, як центральний уряд перерозподілив цей потік доходів на державний рівень, муніципальна влада втратила критично важливе джерело фіскальної стабільності та інвестиційних можливостей, зокрема для інфраструктури та соціальних послуг. Цей крок був виправданий як захід для оптимізації витрат на оборону, але на практиці він поглибив фінансову залежність місцевих органів влади від трансфертів з центрального уряду.

Освіта традиційно була найбільшою статтею витрат у місцевих бюджетах,

навіть з урахуванням субсидій з центрального уряду. Зараз цей сектор співфінансується місцевими органами влади на 51%, адже центр зменшує свою частку витрат на освіту. Оскільки місцеві доходи скорочуються, а державні трансферти залишаються недостатніми, громади намагаються утримувати школи та дитячі заклади, які колись були опорою місцевого громадського життя. Скорочення цих освітніх мереж підриває не лише доступ до основних послуг, але й соціальну інфраструктуру, яка ретельно будувалася в епоху децентралізації. Якщо цей процес буде продовжено, тоді він може скасувати одне з ключових досягнень України з 2014 року: розширення можливостей громад шляхом надання якісних державних послуг поблизу громадян. Це, у свою чергу, підірве місцевий потенціал та довіру до самоврядування.

Економічне домінування Києва підкріплюється концентрацією великих підприємств: у столиці працює 165 великих компаній, порівняно із 68 у Дніпропетровській області, 38 у Львівській області та 37 у Київській області. Зважаючи на те, що людський та фінансовий капітал тяжіє до Києва та окремих центрів на заході,

інші регіони, особливо на сході та півдні, намагаються залишатися економічно життєздатними.

Одним із ймовірних наслідків цих тенденцій є прискорена урбанізація в усіх регіонах, незалежно від їх довоєнного рівня розвитку. Оскільки можливості працевлаштування у менших поселеннях зменшуються, населення мігруватиме до міських центрів. Цей демографічний зсув загрожує не лише життєздатності місцевої економіки, але й збереженню регіональної культурної спадщини. У багатьох містах і великих селах можливості збирати, зберігати та передавати нематеріальні та матеріальні культурні цінності швидко зменшуються. Економічний спад може просто випереджати час та ресурси, які необхідні для їх збереження.

Різниця у зростанні доходу на душу населення підкреслює регіональну розбіжність. Між 2021 і 2024 роками регіони з найвищим зростанням були на заході: Закарпатська (19,9%), Івано-Франківська (17,1%) і Тернопільська (15%). Натомість, схід і південь, що постраждали від війни, зазнали різкого зниження доходу на душу населення. За межами Дніпропетровської, Київської та Львівської областей,

які залишаються фіскальними центрами, перспективи збалансованого розвитку виглядають дедалі похмурішими.

Цей розвиток фіскального ландшафту свідчить про те, що реформи, пов’язані з децентралізацією, триватимуть, але під зростаючим фінансовим тиском і з вужчим охопленням. Мережі освітніх, медичних та культурних послуг вже скорочуються, особливо в районах, що постраждали від міграції та економічного спаду. Зниження місцевого інституційного потенціалу посилюється втратою надходжень від податку на доходи фізичних осіб, які в менш спроможних громадах традиційно прив’язані до фонду оплати праці шкіл та коледжів. Оскільки ці установи закриваються або консолідуються, громади втрачають як робочі місця, так і фінансові опори, послаблюючи бюджети у малонаселених районах та посилюючи цикл занепаду.

Міжрегіональні порівняння

Для ілюстрації розвитку економічних дисбалансів у воєнній та повоєнній Україні в цьому розділі порівнюються дві пари регіонів: по-перше, Львівська та Харківська області, що представляють економічно сильні західні та східні області, та, по-друге, Закарпаття та Миколаївська області — два прикордонні регіони з контрастними довоєнними геополітичними орієнтаціями.

Порівняння між Львовом та Харковом підкреслює вирішальну роль географії у формуванні економічних траєкторій у воєнних умовах. У Харківській області приблизно 70% великих підприємств було знищено, переміщено або призупинено їх діяльність. У підсумку, обласні та муніципальні бюджети скоротилися на 40%, тоді як місто Харків стикається зі значним руйнуванням житлового фонду та постійними перебоями в електропостачанні. На сході України підприємства зазнали 70-відсоткового падіння продажів між російським вторгненням та кінцем 2023 року.

На противагу цьому, Львівська область поглинула економічну активність та людський капітал зі сходу. На заході спостерігалося зниження продажів підприємств на 39%, а у Львові кількість вакансій зросла на 23% порівняно із довоєнним рівнем. Він також став магнітом для іноземних інвестицій: наприклад, ірландська група Kingspan оголосила про інвестиції у розмірі 280 мільйонів євро (320 мільйонів доларів) у виробничий кампус будівельних матеріалів поблизу Львова, який вироблятиме передову ізоляцію, інші будівельні матеріали та рішення для централізованого теплопостачання.

Кампус є найбільшою інвестицією у виробництво, обіцяною Україні, і знаменує собою перше велике зобов’язання західного бізнесу з початку повномасштабного вторгнення, при цьому очікується, що кампус створить понад 700 робочих місць. Ключові сектори, такі як логістика, енергетика, будівництво та інформаційні технології, значно розширилися, зі значним припливом переміщених підприємств. З лютого 2022 року кількість виробників оборонної продукції, що працюють в Україні, зросла більш ніж удвічі.

Друге порівняння — Закарпаття та Миколаїв — демонструє, як географія кордонів формує економічну адаптацію в умовах воєнного стресу. Закарпаття, яке межує з чотирма державами-членами ЄС (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією), зазнало швидкої та глибокої трансформації. До кінця лютого 2024 року кількість вакансій у регіоні зросла на 55% — це найвищий темп зростання в країні. Іноземні інвестиції запозичили цей приклад, зокрема інвестиції турецької групи ONUR у розмірі 150 мільйонів доларів у проекти відновлюваної енергетики. Закарпаття успішно диверсифікувало свою довоєнну залежність від туризму та грошових переказів,

віддавшись перевагу виробництву та бізнес-послугам.

Миколаївська область, навпаки, має стратегічне розташування на Чорному морі; у підсумку, вона продовжує нести основний тягар близькості до лінії фронту. Регіон зазнав значних втрат населення, значної шкоди портовій інфраструктурі та промисловим активам, а також фактичної блокади традиційних морських судноплавних шляхів. Ця розбіжність підкреслює картину воєнного часу: близькість до кордону ЄС створює безпечні торгівельні канали та довіру інвесторів, тоді як колишні стратегічні морські вузли стали економічними зобов’язаннями. Ці зрушення фундаментально змінюють просторову логіку післявоєнної економіки України.

Ринок праці: дефіцит як стратегія

Україна стикається зі значним дефіцитом робочої сили, який загрожує післявоєнному економічному відновленню країни. Для досягнення урядових цілей зростання валового внутрішнього продукту до 2034 року, оціночна потреба у додаткових працівниках коливається від 4,5 до 8,6 мільйона. Тиск на ринок праці посилюється: у 2024 році 60% роботодавців визначили неможливість знайти кваліфікованих працівників як свою основну проблему.

Цей дефіцит пояснювався головним чином мобілізацією під час війни (67%) та зовнішньою міграцією (54%). До кінця 2024 року 74% роботодавців повідомили про постійний дефіцит робочої сили, особливо в секторах, які вимагають високої спеціалізації та володіння іноземними мовами.

Деякі з найбільш постраждалих секторів включають сільське господарство та сільськогосподарську техніку, де дороге обладнання залишається невикористаним через дефіцит кваліфікованих операторів. У гірничодобувному та енергетичному секторах вугільні шахти постійно повідомляють про дефіцит щонайменше 100 працівників у кожній. Традиційно чоловічі сектори, такі як будівництво, транспорт та металургія, дедалі частіше залучають жінок для заповнення прогалин у робочій силі. Водночас спостерігається зростаюча невідповідність між кваліфікацією робочої сили та потребами бізнесу: 25% роботодавців назвали дефіцит кваліфікованих кадрів основною проблемою. Прикметно, що 63% шукачів роботи висловили готовність пройти перепідготовку, що підкреслює великий попит на доступні шляхи перекваліфікації. Водночас 64% компаній почали наймати жінок на традиційно чоловічі посади.

Необхідність також змінює практику найму. Частка компаній, які наймають людей з інвалідністю, зросла із 36% у 2023 році до 50% у 2024 році. Частка роботодавців, які наймають внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зросла з 35% до 47%, а частка компаній, які наймають військовослужбовців на цивільні посади, майже подвоїлася, з 24% до 43%. Дефіцит робочої сили також змушує роботодавців оскаржувати норми найму, пов’язані з віком. До 2024 року 77% підприємств наймали працівників старше 50 років, що сприяло зниженню кількості скарг на дискримінацію за віком з 23% до 12%.

Довгострокові демографічні тенденції ще більше ускладнюють перспективи ринку праці. До 2050 року населення України може скоротитися з 41,2 мільйона у 2021 році до 32 мільйонів на територіях, контрольованих Україною, а до 2070 року кількість людей похилого віку (тих, кому за 60 років) може перевищити чисельність населення працездатного віку (віком від 18 до 59 років) – 11,1 мільйона проти 10,9 мільйона. Навіть якби війна закінчилася у 2025 році, ветерани та їхні сім’ї становили б до 15% населення, тобто від 4 до 6 мільйонів,

і понад 60% з них – молодші 40 років. Ще однією зростаючою групою є люди з інвалідністю, які складають близько 9% населення (приблизно 3,4 мільйона в середині 2025 року), порівняно з 6,6% або 2,7 мільйонами у 2021 році. Хоча 40% цієї групи не потребують адаптації робочого місця, лише 16% наразі беруть участь у робочій силі.

В Україні зареєстровано 3,7 мільйона переселенців, зосереджених переважно у Дніпропетровській (498 000), Харківській (494 000) та Київській (304 000) областях, а також у місті Київ (374 000). Серед них рівень безробіття становить 15%, порівняно із середнім показником по країні в 11%, а 61% безробітних переселенців активно шукають роботу. З особливими труднощами стикаються переселенці віком від 55 до 59 років, які стикаються із віковими бар’єрами у працевлаштуванні, а також жінки віком від 25 до 35 років, яким часто доводиться поєднувати пошук роботи з обов’язками по догляду за дітьми.

Підприємства стають першими, хто реагує на цю демографічну кризу, часто діючи швидше, ніж держава. Багато з них є лідерами в інтеграції ветеранів, працевлаштуванні людей з інвалідністю та працівників старшого віку,

а також у перерозподілі гендерних ролей у командах. Ці практики, які колись вважалися винятковими, можуть пророкувати майбутню структуру ринку праці України.

Прозорість: країна двох обличь

За умов воєнного стану Україна стала країною двох обличь, коли йдеться про прозорість. На папері вона посідає третє місце в Європі з реформи відкритих даних, посівши третє місце у Звіті ЄС про зрілість відкритих даних. Однак на практиці управління воєнним часом започаткувало нову еру непрозорості. Розрив між національними зобов’язаннями та місцевими практиками збільшився, що виявило критичну лінію розлому у демократичній стійкості України.

По-перше, Україна не має актуальних, перевірених даних про населення. Останній офіційний перепис було проведено у 2001 році. Хоча державний Інститут демографії оцінює поточну чисельність населення в 31,5 мільйона, регіональний та віковий розподіл залишаються невідомими. Останній звіт Державної служби статистики про населення датується початком 2022 року. Навіть Інститут демографії не має доступу до оновлених внутрішніх даних. Цей вакуум даних ускладнює не лише управління воєнним часом,

але й планування та оцінку політики післявоєнного відновлення — від освіти та охорони здоров’я до регіональних інвестицій.

Одна з резолюцій воєнного часу дозволила органам влади приховувати критично важливу публічну інформацію задля національної безпеки. До травня 2025 року 80% українських муніципалітетів ігнорували національні правила щодо відкритих даних. Transparency International виявила, що 72% міст і селищ не відповідали навіть мінімальним стандартам відкритості муніципалітетів, а місцеві ради, особливо поблизу лінії фронту, часто проводять засідання таємно або переходять виключно на онлайн-формати, що блокує громадський контроль.

У відповідь на зростаючу стурбованість місцевих та міжнародних наглядових органів, парламент України у травні 2024 року ухвалив поправки щодо посилення прозорості на місцевому рівні. Ці зміни до Закону про місцеве самоврядування передбачають онлайн-трансляції та архівування пленарних засідань місцевих рад та засідань постійних комітетів; публікацію порядку денного, протоколів та поіменних голосувань; а також публікацію у форматі відкритих даних майнових активів територіальних громад та результатів обов’язкових інвентаризацій,

проведених для їх управління. Хоча правова база покращилася, її впровадження залишається дуже нерівномірним.

Західні муніципалітети продемонстрували вищий рівень дотримання вимог, тоді як багато міст на сході та півдні продовжують посилатися на воєнні умови для виправдання нерозкриття інформації. Результатом є спотворений ландшафт підзвітності: висока формальна прозорість на національному рівні контрастує із обмеженим доступом до інформації на місцевому рівні. Розрив настільки виражений, що навіть народні депутати України повідомляли про неможливість доступу до бюджетних даних від власних муніципалітетів.

Зменшення доступу до інформації не обмежується лише місцевими органами влади. Постанова Кабінету Міністрів про публікацію відкритих даних, вперше ухвалена у 2015 році, була змінена 22 рази з 2022 року, часто таким чином, що ускладнює, а не уточнює зобов’язання. Галузеві неурядові організації зараз опинилися у парадоксальному становищі, коли їм доводиться лобіювати державу, аби вона підтримувала власні стандарти відкритих даних, стверджуючи, що основні набори даних повинні залишатися публічними навіть за умов воєнного часу.

Ця подвійна реальність — високо оцінена система прозорості у поєднанні із поширеною місцевою непрозорістю — створює стратегічний ризик. Міжнародна репутація України як демократії, орієнтованої на реформи, залежить не лише від дотримання критеріїв ЄС; вона спирається на щоденну підзвітність місцевих установ громадянам. У процесі того, як Україна рухається до вступу до ЄС та післявоєнної відбудови, відновлення доступу громадськості до інформації, особливо на місцевому рівні, матиме важливе значення для відновлення довіри, покращення надання послуг та забезпечення демократичного контролю у найбільш постраждалих регіонах.

Поправка, Дія, Джерело, Перебудова, фонд

Читайте ще