У 2014 році Христині було 7 років. Російська окупація Криму для неї, тоді дитини, не закарбувалася чіткими спогадами. Водночас, згадує, навіть дитиною розуміла, що щось відбувається. Смачні пиріжки за дві гривні в шкільній їдальні стали коштувати 15 рублів. Дитині, згадує дівчина, тоді було незрозуміло, що змінилася не ціна, а валюта. Пиріжки стали менш смачними, а в усіх шкільних класах вивісили портрети Путіна і російські триколори. Нині дівчина виїхала з Криму і поділилася своїми дитячими спогадами про окупацію півострова у 14-му. Далі наводимо монолог Христини.Я пішла до школи ще при Україні. Пам’ятаю, як 1 вересня на лінійці нам подарували "стрьомні" зошити й лінійки від "Партії регіонів". Для мене це було дивним подарунком, бо діти зазвичай хочуть чогось яскравого, зображень персонажів з мультфільмів, а не фото Януковича.
Я не можу згадати, чи висіли взагалі десь у школі українські прапори. Взагалі чітких спогадів з того періоду у мене дуже мало. Моменту "переходу" з України в Росію моя свідомість не зафіксувала. Не пам’ятаю, що тоді відбувалося і що казали люди.
У моїй пам’яті це мало вигляд так, ніби все сталося раптово: учора ми жили так, а сьогодні вже інакше.
У шкільній їдальні ми щодня купували пиріжки. Пам’ятаю, що вони коштували 2–4 гривні. Потім ціна різко піднялася до, здається, 15-ти. Я, як дитина, не розуміла, що змінилася не ціна, а валюта. Потім батьки пояснили. Якщо перевести гривні в рублі, пиріжки стали дорожчими. І, до речі, вони вже не були настільки смачними. Не знаю, з чим це було пов’язано: можливо, змінився кухар, а може, продукти стали гіршої якості.
У школі нам нічого не казали, тобто на самому початку пропаганди не було. Можливо, через те, що в мене була дуже добра вчителька. Але моєму знайомому з іншого класу сказали прибрати гімн України з щоденника. Коли його мама запитала, що в цьому такого — ми ж "тільки вчора" його ще співали, їй аргументували це тим, що щоденники можуть взяти на перевірку люди "згори".
У деяких класах дуже швидко з’явилися триколори, текст російського гімну і портрети Путіна над дошкою. Я думала, що так і має бути. Коли подорослішала, зрозуміла, що портрет президента над дошкою в кожному класі — це не норма,
а щось дивне.
На початку літніх канікул у нас при школі зазвичай організовували табір після завершення навчального року. Зо два тижні червня ми ходили до школи, і нам вигадували різні заняття. У червні 2014-го до нас прийшла вчителька танців ставити флешмоб: танок під пісню Газманова "Росія — в цьому слові вогонь і сила", а одягнутися ми мали в сині, білі та червоні футболки й стати по рядах (у кольорах російського прапора). Тоді для мене це був просто веселий день, коли я танцюю з друзями. Зараз я розумію: вже тоді почалася пропаганда.
Вдома у нас почали вимикати світло. Згадую, як приходила зі школи і намагалася швидше зробити домашні завдання, бо ввечері буде темно й уроки доведеться робити при свічці. Увечері вдома не було чим зайнятися: ні світла, ні інтернету. Тому всі йшли гуляти на вулицю й поверталися додому вже спати.
Згодом я помітила, що з магазинів почали зникати мої улюблені ласощі. Морозиво з’явилося російське, і воно вже не було таким смачним, як раніше. Та сама історія з соками.
Але діти швидко адаптуються, бо коли тобі сім років, ти не думаєш про політику,
не аналізуєш новини і не знаєш, що таке окупація. Ти з часом звикаєш і приймаєш нові правила, нову валюту, новий прапор… Отак через пиріжки і зошити, морозиво і прапори над дошкою втрачається країна у дитинстві: швидко і тихо, наче так і має бути.
Вже у підлітковому віці я почала розуміти, що щось не так. Почала ставити питання. Наприклад, чому не змінюється президент Путін? Несприйняття реалій у Криму до мене прийшло після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тоді я почала більше читати новини, аналітику, дивитися розслідування. Паралельно бачила на прикладі молодшої сестри, як у школі шаленими темпами посилили російську пропаганду. Мені було неприємно і огидно. Хотілося втекти. Тоді я всерйоз задумалася про переїзд: збирала гроші, інформацію, спілкувалася з людьми, писала в українські посольства в інших країнах щодо документів.
Страху не було. Я знала, що головне для мене — перейти кордон з Білоруссю. Українці пропустять. Досі пам’ятаю цей видих, коли білоруські прикордонники дозволили йти, і я пішла в бік України. Відчуття — усе найгірше позаду. Я впоралася.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube