Колишні бойові медики-госпітальєри Ігор Ткачов та Поліна Мельник, зіштовхнувшись із браком підготовлених автівок для евакуації, вирішили цю проблему не лише для себе. Вже два роки їхня майстерня перетворює звичайний транспорт на професійні еваки.
Історія Frame почалася на фронті, у складі евакуаційного екіпажу «Госпітальєрів». Засновники проєкту, Ігор Ткачов та Поліна Мельник, на власному досвіді відчули, наскільки незручно надавати медичну допомогу в непідготовлених автівках. Поштовхом до змін став випадок, коли друг на декілька місяців надав своє авто, яке було одним із перших в Україні переобладнаних для евакуації поранених. Попрацювавши на ньому, екіпаж відчув колосальну різницю.
Згодом машину довелося повернути і постало питання створення власного спецтранспорту. Поліна Мельник та Ігор Ткачов власними силами переобладнали автівку, передану другом зі Швеції. Так народився проєкт Frame.
Перші сім-вісім місяців засновники продовжували виїзди як Госпітальєри та паралельно розбудовували майстерню. На старті команда складалася з двох людей та кількох друзів,
які допомагали час від часу. Не було ані професійного інструменту, ані досвіду, ані бази постачальників. Перший евак переобладнувався цілих два місяці.
Спочатку все трималося на волонтерських засадах та донатах із YouTube. Згодом, коли до проєкту почали долучатися великі компанії та з’явилися успішні публічні збори, діяльність стала системною. Поступово Frame перетворився з невеликої ініціативи на стабільне неприбуткове виробництво.
Зараз Frame — це команда з 26 людей, дві власні майстерні та фарбувальна камера. Якщо на початку шляху робота над однією машиною займала місяці, то сьогодні цех стабільно видає від семи до десяти автівок щомісяця. Ігор Ткачов повністю зосереджений на технічній частині та виробничих процесах, а Поліна Мельник керує напрямами маркетингу та фандрайзингу. Попри активне масштабування, в основі проєкту залишається бойовий досвід і бажання максимально підсилити медиків на передовій.
Сьогодні проєкт функціонує, як неприбуткове виробництво: усі отримані кошти не розподіляються, а спрямовуються на розвиток проєкту. Зокрема у модернізацію та підсилення виробничих потужностей для того,
аби мати змогу забезпечити достатню кількість авто для фронту.
Як перетворити ініціативу на неприбуткове виробництво, знайти кадри серед ветеранів і вижити в умовах блекаутів, не втрачаючи темпів розповіли в інтерв'ю NV Бізнес засновники майстерні Frame Поліна Мельник та Ігор Ткачов.
Як змінилися ролі засновників у звʼязку з масштабуванням бізнесу?
Поліна Мельник: Вони радше змінювалися з появою нових людей. Коли нас було двоє, ми закривали всі питання самостійно.
Ігор Ткачов: Перші пів року ми з Поліною власноруч переобладнували машини, зробили не один десяток авто. Потім почали навчати майстрів, шукати виконавчого директора, закупівельника, вибудовували систему постачання. Ми доволі універсальні, бо колектив невеликий.
З часом розділили завдання, щоб покращити якість роботи — наприклад, у маркетингу чи піарі. Поки не з’явилися фахівці з фандрайзингу, ми цим так щільно не займалися.
Поліна Мельник: Ігор завжди відповідав за технічну частину, він продумував усе з інженерної точки зору і продовжує розвивати виробництво. На Поліні залишається пошук партнерів та зовнішня комунікація.
Ігор Ткачов: Загалом у нас зараз 26 людей: близько 13 майстрів, троє мають часткову зайнятість, а решта — адміністративна команда. Для такого обсягу роботи це небагато, тому всі комбінують ролі: і шукають фінансування, і займаються менеджментом.
Що підштовхнуло вас відійти від моделі суто волонтерського фандрайзингу та почати впроваджувати елементи класичного бізнесу у роботу Frame?
Ігор Ткачов: У 2024−2025 роках наш фандрайзинг був досить успішним, і ми зробили на нього основну ставку. Ми починали працювати як неприбуткове виробництво, де фандрайзинг покриває всі витрати. Це дозволяло випускати 4−5 машин на місяць. Але запит на авто був суттєво більшим і команда готова була робити десять і більше. Для такого масштабу потрібно орієнтовно 25 мільйонів гривень на рік.
Зібрати таку суму зараз — завдання надзвичайно складне. Економічна ситуація змінилася, блекаути, люди виснажені, компанії економлять. Тож масштабуватися лише за рахунок донатів не вийде. Тому ми вирішили спробувати диверсифікуватися у найближчій перспективі. І наразі тестуємо як саме це може працювати.
Наприклад, іноді до нас звертаються медики чи бригади, які готові оплачувати переобладнання власним коштом або через окремі власні збори. Це вже формат прямої співпраці армії та підприємства. Раніше ми працювали за собівартістю, але зрозуміли: без посилення потужностей майстерні розвиватися не вийде. Нам потрібно докуповувати обладнання, обслуговувати його, робити регулярне ТО та розширювати майстерню.
Яскравий приклад — блекаути. Нам терміново знадобилися генератори. Знайти компанію, яка виділить 80 тисяч гривень на генератор для полтавського виробництва, значно важче, ніж на генератор для фронту. Бізнесу важливо, щоб допомога звучала — наприклад, Покровський напрямок. А нам генератор потрібен був «на вчора», щоб робота не зупинялася. Чекати місяцями на погодження бюджетів ми не могли.
У підсумку ми дослідили ринок і збільшили бюджети на ремонт авто. Це дозволяє нам рости та модернізуватися. Це було вимушене рішення: масштабуватися у цих умовах, не переглядаючи початкову систему роботи стало занадто складно. Ми докладаємо багато зусиль, щоб продовжувати підтримувати стабільність майстерні й вкладаємо всі ресурси у зростання,
щоб робити більше кейсеваків.

Як зараз розділена структура Frame? Чи є у вас чіткий поділ на благодійну частину, що залучає донати, та «бізнесову», яка працює із замовленнями?
Ігор Ткачов: Переважну кількість авто маємо можливість робити для військових безкоштовно, бо ці бюджети перекривають наші партнери. Але також є частини та підрозділи, які мають власний бюджет. Як правило, з боку замовника все виглядає досить просто: він приходить до нас або з власним бюджетом, або без нього. Якщо кошти є — чи то фінансування від бригади, чи особисті гроші військових — ми працюємо за класичною схемою «замовник — виконавець». Це і є наша умовно бізнесова складова.
Якщо ж ресурсу немає, підключається наш фандрайзинговий департамент. Медики описують ситуацію, а ми з’ясовуємо, що за підрозділ, які завдання виконує та перевіряємо наявність вільних фінансів від наших партнерів або з публічних зборів. Якщо ресурси є, ми погоджуємо фінансування, якщо ні — ставимо в чергу.
У нас величезна кількість запитів. Пріоритет завжди у медиків, які працюють безпосередньо на «нулі». Бували випадки,
коли доводилося відмовляти — наприклад, структурам ДСНС із тилових міст.
Поліна Мельник: Ми не беремо цивільні проєкти. До нас також зверталися щодо машин супроводу, але наш фокус — виключно війна.
Ігор Ткачов: Щодо добровольчих підрозділів, то на початку роботи майстерні ми зробили кілька автівок безкоштовно, зокрема для ММ Rescue. Проте часто у іноземних добровольчих організацій є власний бюджет, тож після перших місяців роботи ми перейшли з ними на платну основу.
Поліна Мельник: Хіба що знайдеться партнер, готовий цілеспрямовано профінансувати проєкт для конкретного добровольчого підрозділу — тоді ми беремося за роботу. Але це не масова історія.
Чи виникли у вас труднощі, коли ви вирішили додати до Frame комерційну складову? З якими основними проблемами довелося зіткнутися?
Ігор Ткачов: Насправді я б не назвав це болісною трансформацією. Усе відбувалося досить органічно. Тут важливо розуміти, що саме ми вкладаємо в поняття комерційної складової. Навіть на самому початку, коли ми лише прораховували бюджет перших автівок, у вартість кожної вже були закладені операційні витрати й адміністративна складова.
Ми відразу усвідомлювали, що для масштабування потрібні фахівці. Одним із перших ми найняли закупівельника. Чим більше ми розширювалися, тим більше виникало супутніх витрат. Коли з’явилося бажання розвиватися швидше, наприклад купувати професійний інструмент, облаштовувати опалення чи вентиляцію в цеху, то ці інвестиції також почали закладатися у фінальну ціну виробу.
Паралельно ми проаналізували ринок і виявили, що наші послуги були чи не найдешевшими в Україні. Тож ми почали шукати золоту середину: як збалансувати реальну ринкову ціну та ресурс, необхідний для швидкого розвитку майстерні. Не було якогось різкого переходу. Просто на початку року ми заклали у виріб трохи вищу собівартість, щоб мати можливість модернізувати виробництво та рухатися далі.
Що зараз найбільше вас обмежує у масштабуванні?
Ігор Ткачов: Люди. Це насамперед люди, навіть не гроші. Ми готові робити більше, і запити на це є. Ми вже трохи диверсифікували роботу: почали збирати командні пункти та робити різні види переобладнання. Зараз евакуаційні авто це 85% нашої діяльності, решта 15% — інші проєкти.
Ми хочемо рости, але не вистачає рук. Бракує і самих майстрів, і сильних лідерів, які могли б стратегічно штовхати майстерню та виробництво вперед. Це ще й проблема маленького міста — у Полтаві з кадрами непросто.
Читайте також:
Міноборони допустило до використання в ЗСУ український евакуаційний бронеавтомобіль Джура-ЕВАК — фото Як побудувати виробництво в умовах блекаутів, перебоїв із постачанням і кадрового дефіциту?
Ігор Ткачов: У блекаути працювати дуже важко. Це постійний стрес і залежність від генератора. Наші постачальники так само зав’язані на електриці, тому терміни зміщуються, а черга росте. Це б'є і по грошах: прибуток зменшується, бо все затягується в часі. До того ж генератор не дає тієї потужності, яка потрібна для повноцінного виробництва. Це реально болюче питання, але ми все одно працюємо.
З кадрами теж непросто: за весь час уже п’ятеро наших майстрів пішли на війну. Знайти кваліфікованих зварювальників чи електриків зараз — той ще квест. Тому ми зробили ставку на дві категорії: ветерани та молодь до 25 років.
Ми спеціально ходили у ветеран-центр,
розповідали про себе і запрошували людей. Ветеранам максимально відгукується те, що ми робимо, бо евакуаційні авто для них — зрозуміла і близька історія. Зараз у нас працює четверо ветеранів, і з ними немає питань щодо мобілізації.
Також круто себе показують хлопці до 25. Це амбітні люди, які хочуть бути корисними для армії й водночас «голодні» до заробітку. Вони готові вчитися, працювати на вихідних і горять ідеєю. Їм подобаються нетипові проєкти, робота з бронею та інструментами. Оскільки наша майстерня в Україні майже унікальна, для них це драйв.
Всі інші в команді — це люди, які не підлягають мобілізації через вік, здоров’я чи з інших причин. Здається, у нас у майстерні зараз просто не залишилося тих, хто міг би бути мобілізований — усі вже або там, або мають на це підстави.
Чи є у вас можливість бронювати людей?
Ігор Ткачов: Поки немає, ми над цим працюємо.
Як збираєтеся залучати додаткові кошти для масштабування?
Ігор Ткачов: У нас непогано працює фандрайзинг-відділ, ми вирішили сфокусуватися на грантах. Минулого року стали учасниками ваучерної програми від Полтавської міськради для покращення умов роботи майстерні.
За отримані кошти облаштували в майстерні вентиляцію, якої нам дуже бракувало.
У цьому році хочемо зайти в грантову історію системніше. Нам цікава класична схема, коли такі кошти допомагають нарощувати саме виробничі потужності. Оскільки вже є розуміння, як це працює, і перший успіх, плануємо рухатися цим шляхом, а не через кредити.
Чи був реальний ризик, що майстерня не витримає і просто закриється?
Поліна Мельник: Були моменти, коли бракувало фінансування або йшли люди, але до критичної межі ми ніколи не доходили. Ми плануємо все на місяць-два вперед. Намагаємося балансувати бюджети і, кількість замовлень і склад команди так, щоб у майстрів не було простоїв, а черги не ставали нескінченними. Бували періоди без запитів від медиків чи без коштів від партнерів, але це тривало кілька днів або максимум тиждень.
Ігор Ткачов: Найважче зазвичай взимку, коли немає світла й тепла. Але навіть тоді ми не думали про закриття — це просто час, коли треба перечекати, пояснити все команді та працювати далі. Так, це стрес, але ми в цьому не унікальні — так зараз живе вся країна.
У нашій майстерні робоча атмосфера була і буде за будь-яких умов.
Ви інвестуєте у власні інженерні рішення. Це відповідь на запити фронту чи шлях до створення технологічної компанії?
Ігор Ткачов: Радше друге. Наші інженерні підходи допомагають скорочувати час і вартість виробництва, що критично для масштабування. Зараз ми робимо на це величезну ставку: шукаємо технічного директора та розвиваємо всередині команду інженерів. Вони малюють концепти у 3D, працюють із лазерною різкою та листогинами.
Багато елементів в евакуаційних авто вже виготовляються за нашими проєктами, і це суттєво пришвидшує процес. Ми розуміємо, що це шлях до стандартизації. Так ми одразу закриваємо питання якості, уніфікації деталей та можливості розширювати виробництво. Останні пів року це наш основний фокус.
Яким ви бачите розвиток у повоєнний час? Frame залишиться майстернею воєнного періоду чи плануєте побудувати велику компанію, що працюватиме, наприклад, на експорт?
Ігор Ткачов: Оскільки наш продукт специфічний, а евакуаційний транспорт буде потрібен завжди, ми бачимо для себе великий потенціал.
Дивлячись на світових конкурентів, я відчуваю, що ми маємо перевагу. Багато закордонних рішень не пристосовані до реалій сучасної війни: вони виглядають круто і коштують дорого, але через банальні побутові дрібниці їх просто неможливо використовувати на практиці.
Ми бачимо майбутнє на міжнародних ринках, це нам цікаво. Проте поки триває війна, фокусуємося виключно на потребах України. Майстерня стовідсотково існуватиме і після перемоги, хоча й видозміниться. Ми точно збережемо наші розробки по еваках, адже маємо досвід та аналітику, які є одними з найкращих у світі щодо розуміння потреб сучасної евакуації.
Скоріш за все, після війни нам буде цікаво займатися соціально значущими проєктами — для цього у нас залишаться і потужності, і команда. Але зараз ми не фокусуємося на мирних планах, бо не віримо у швидке закінчення бойових дій. Ми будуємо стратегію на роки вперед саме у військовій концепції.