Після масованих атак на енергосистему тисячі українців опинилися в холодних оселях без світла та води. Лише за останній місяць мобільні пункти обігріву ДСНС та Українського Червоного Хреста прийняли понад 200 тисяч відвідувачів. Генеральний директор УЧХ Максим Доценко розповідає, як працюють ці автономні хаби, скільки часу потрібно на розгортання пункту незламності просто у дворі багатоповерхівки та як 560 європейських генераторів забезпечують критичну інфраструктуру України в умовах війни.
Тепло як стратегічний ресурс
— Почнемо з цифри, яка вражає: 200 тисяч людей звернулися по допомогу до ваших пунктів обігріву ДСНС, які ви підтримуєте, а також ваших теплопунктів. лише за останній період. Хто ці люди та з якими запитами вони приходять найчастіше?
— Коли ми говоримо про ці 200 тисяч, ми маємо на увазі період найгострішої кризи, що почалася 9 січня. Це був момент, коли атаки на теплогенеруючі потужності призвели до колапсу в Києві та області. Понад 7 тисяч будинків одночасно залишилися без опалення під час екстремально низьких температур.
У тандемі з ДСНС та місцевою владою у столиці було розгорнуто 211 пунктів обігріву.
Важливо розуміти: навіть коли на вулиці нуль, проблема не зникає. Станом на середину лютого вчора понад 3.700 будинків все ще залишалися без тепла. Ми не ділимо людей на категорії, проте наш пріоритет — найбільш вразливі: люди похилого віку, сім'ї з дітьми, маломобільні громадяни.
— Що саме людина отримує в такому пункті? Це просто місце, щоб зігрітися, чи щось більше?
—Сьогодні це комплексний гуманітарний хаб. Крім банального обігріву, це зарядка гаджетів (що критично для зв’язку), гаряче харчування та напої. У критичних випадках люди можуть залишитися на ніч. Але є й невидима частина: психологічна та домедична допомога. Наші волонтери живуть у тих самих районах, де зникло світло. Вони реагують там, де живуть. Це створює рівень довіри, який я б назвав родинним.
Ефект «останньої милі»: допомога під вікном
— Зараз ми бачимо зміну формату. Пункти незламності з’являються безпосередньо у дворах житлових масивів. На вашу думку, така децентралізація ефективніша за великі опорні хаби?
— Наша місія бути поруч, а в умовах енергетичного колапсу головне — надати сервіс «тут і зараз».
Життя в українських містах не зупинилося: люди ходять на роботу, повертаються ввечері до холодних осель. Бути в них під вікнами — це елементарна економія їхнього часу та ресурсу залишків сил.
Проте це не виключає існування великих об'єктів. Наприклад, у Деснянському районі Києва після атак наприкінці січня ми допомагали облаштовувати опорні школи, де можна було повноцінно заночувати. Ми забезпечували їх усім необхідним: від ковдр до енергообладнання.
— Чи є у такого формату психологічний підтекст?
—Безумовно. Намет у дворі — це потужний ментальний стимул. Коли людина бачить допомогу з вікна своєї квартири, вона розуміє: про неї не забули. Можливість спуститися за окропом чи зарядити телефон без довгої подорожі містом рятує від відчуття безвиході. Це фізична присутність гуманітарної системи в житті кожної конкретної людини.
Психосоціальна підтримка — це «червона нитка» нашої роботи. Іноді це взагалі першочергова причина, чому люди приходять. Просто вийти з холодної квартири та дві години провести в теплій атмосфері — це вже терапія. У нас є постійні гості, які приходять просто відчути,
що вони не самі.
— Якщо вибудувати ієрархію: генератор, ковдра чи тепла розмова — що сьогодні в дефіциті?
—Це складне питання. Розмова при мінус 20 зазвичай дуже коротка, тож без генератора вона не відбудеться. Але й генератор без людського ставлення — це просто залізо. Ми не хочемо бути організацією, яка «приїхала і забула». Коли задоволені базові потреби у теплі, людина нарешті може «перемкнутися» і почати думати про майбутнє. Стійкість — це не лише про потужність електромереж, а й про ментальний стан.
Енергонезалежність: 15 тисяч генераторів за чотири роки
— Ще один напрям вашої допомоги складається з 560 генераторів, переданих після 9 січня. Як ви визначаєте пріоритетність: кому дати обладнання негайно, а хто може зачекати?
—Загалом за чотири роки ми розподілили понад 15 тисяч генераторів по всій країні. Ми сподівалися, що така гостра потреба залишиться в минулому, але інтенсивність нинішніх ударів змусила знову нарощувати темпи. Ми працюємо лише на запит місцевої влади і фокусуємося на критичній інфраструктурі: лікарні, геріатричні пансіонати, дитячі будинки.
Тобто об'єкти, де відсутність світла є питанням виживання.
Географічно ми тримаємо у фокусі так званий півмісяць: від Чернігівської до Одеської областей. Саме там між 200 громадами були розподілені 447 генераторів від системи цивільного захисту ЄС (UCPM). Ще 52 одиниці ми оперативно релокували до Києва, коли ситуація в січні стала критичною.
— Як вам вдалося переконати європейських партнерів передати ці генератори саме вам, а не безпосередньо державним структурам?
—Нам не потрібно нікого переконувати, бо ми маємо історію довіри. Європейські партнери бачать наші системи внутрішнього контролю, комплаєнсу та аудиту. Але тут немає конкуренції з державою. Ми виступили логістичним посередником між ЄС та Міністерством розвитку громад. Ми зібрали реальні потреби «з полів», верифікували їх, погодили з Міністерством і передали запит до Єврокомісії. Кінцевий отримувач — громада, а не Червоний Хрест. Ми просто беремо на себе складну роботу: аналіз даних та фізичну доставку.
— Як ви взаємодієте з ДСНС та іншими фондами? Як визначаєте, де стоятиме намет Українського Червоного Хреста, а де державних рятувальників?
— Усі рішення погоджуються в оперативно-координаційному центрі ДСНС.
Ми не змагаємося, хто поставить більше пунктів. Ресурс УЧХ менший за державний, тому ми закриваємо прогалини, де не встигає ДСНС, або беремо на себе менш складні ділянки, щоб звільнити професійних рятувальників для термінових викликів.
Координація — це ключ. Наприклад, спільно з People in need (PIN) ми забезпечили пункти обігріву 120 тисячами літрів води, тепловими гарматами. Співпрацюємо з іншими організаціями: якщо ми забезпечуємо гаряче харчування в одній локації, World Central Kitchen бере на себе іншу. Так ми уникаємо дублювання та покриваємо більше територій.
Люди й техніка: що стоїть за швидким розгортанням пунктів
— Робота пунктів 24/7 протягом місяця — це колосальне навантаження. Чи вистачає вам людей?
— Реагування на надзвичайну ситуацію зазвичай заточене на коротку фазу: 3−5 днів. Але зараз ми маємо справу з марафоном. Це більше місяця безперервної роботи. Волонтери — це не штатні працівники, у них є сім'ї та основна робота. Працювати вночі при мінус 20 фізично важко.
Тому ми використовуємо систему ротації. Наразі задіяно понад 100 волонтерів. Наші загони швидкого реагування приїжджають з інших областей,
з Миколаєва, із Хмельницького, на тиждень, відпрацьовують і повертаються. Ми частіше залучаємо західні регіони, щоб не знекровлювати прифронтові Харків чи Херсон, де ситуація не менш критична.
— Наскільки мобільною є система? Скільки часу потрібно вашій команді, щоб розгорнути пункт обігріву з нуля у новому місці?
- Усе залежить від локації та навичок команди, але в середньому на монтаж самого пункту йде від 30 до 60 хвилин. Це швидкомонтовані тенти та обладнання, яке вже скомплектоване. Фактично кожен пункт обігріву — це окремий автомобіль, готовий до виїзду одразу після отримання завдання.
Якщо говорити про масштаби, то в перші 24 години ми можемо забезпечити до 10 теплопунктів у конкретному регіоні. А завдяки тому, що такі резерви є в кожній області, ми маємо змогу релокувати ресурси в будь-яку точку України. За 72 години ми здатні розгорнути повноцінну мережу там, де виникла гостра потреба, чи то Полтава, Черкаси чи Харків. У самому Києві процес забирає кілька годин: доїхати, визначити майданчик і підготувати умови. Досвідчені колеги збирають конструкцію за годину.
— Київська забудова — це часто виклик для логістики. Чи бували випадки, коли ви обирали місце для пункту за картою, а в реальності стикалися із захаращеними дворами чи стихійними парковками? Як реагують місцеві мешканці?
- Ми ніколи не орієнтуємося лише на мапи. Перед тим як виїжджає вантажівка з обладнанням, на місце завжди вирушає група «дорозвідки». Ми живемо в цьому місті, знаємо проблеми з паркуванням на тій же Троєщині в Деснянському районі, тому оцінюємо майданчик заздалегідь.
Але щодо людей — це окрема історія. Допомагають завжди. Часто мешканці вже чекають на нас, допомагають розчистити територію або перепаркувати відігнати машини. І що вражає найбільше — це атмосфера. Навіть у найважчі моменти, коли не було зрозуміло, як розвиватиметься ситуація, люди залишалися на позитиві.
— Це той самий український оптимізм, про який зараз говорять світові соціологи?
—Саме так. Опитування показують, що українці — чи не найоптимістичніша нація щодо майбутнього світу. І це не просто статистика, ми бачимо це «в полі». Ця риса нас тримає. Коли волонтер чи співробітник відчуває таку підтримку,
коли бачить, що він потрібен, працювати в рази легше. Ми бачимо, як енергетики та інженери роблять фактично неможливе, повертаючи тепло за 2−3 дні. Ця спільна віра в результат — наш головний двигун.
Бути надійним тилом у будь-якому сценарії
— Які ваші плани на весну? До чого готується Український Червоний Хрест?
- Ми навчилися готуватися до найгіршого. Якщо ми готові до катастрофічного сценарію, то з легшими впораємося точно. Наша стратегія незмінна: бути швидкими, бути на основі вивчених потреб і бути поруч.
Зима була важкою, і весна також буде критичною. Природа не чекає: попереду можливі паводки та підтоплення. І давайте будемо чесними: проблеми з електрикою та опаленням нікуди не зникнуть, поки наш сусід залишається там, де він є. Ми маємо бути готовими до нових атак на інфраструктуру.
— Ви відчуваєте, що цей досвід змінив організацію?
— За ці чотири роки ми привчили себе до будь-яких сценаріїв. Наш досвід реагування зараз є неоціненним. Ми ділимося ним із міжнародними партнерами в Європі та світі. На щастя для них і на жаль для нас, ми пройшли це практично. Залишити майже 4-мільйонне місто без води, тепла і світла — це виклик, до якого важко підготуватися навіть психологічно. Проте українці демонструють неймовірну мужність, а ми робимо все, аби бути їхнім надійним тилом.
