Український скульптор Назар Білик став лавреатом Шевченківської премії 2026 року. Він відомий за кількома своїми роботами, одна з них — Меморіал розвідникам у ГУР, реалізований спільно з архітектором Андрієм Лесюком та командою Guess Line Architects. Ця робота стала знаковою для Києва, адже це перший пам’ятник у столиці, що звертається до сучасної пам’яті про війну. Це також другий меморіал для Білика, перший він створив у 2020 році на місці загибелі журналіста Павла Шеремета. Обидві роботи він сприймає як новий для себе досвід, який відкриває для нього нові можливості в межах практики. Але для нього важливе інше: як одна ідея може бути втілена у великій формі, як вона здатна змінювати місто та взаємодію з людьми. Киянам Білик відомий саме за такою роботою — це скульптура "Дощ", що розміщена на Пейзажній алеї, — певно, одна з найбільш впізнаваних сучасних її символів. У інтерв’ю Суспільне Культура Назар Білик розповідає про те, як з’явився меморіал, як він перепрошиває традицію пам’ятання і якими загалом автор бачить сучасні пам’ятники в міських просторах.
Читаючи про твою роботу — Меморіал українським розвідникам у ГУР, який номінували на престижну європейську премію, — зрозуміла, що робота одразу ж отримала багато схвальних відгуків у людей, які ніколи не бачили цей об’єкт наживо. Був такий суспільний консенсус у тому, що це дійсно знакова і важлива робота. Я хотіла тебе спитати, як ти сам сприймаєш свою роботу. Як ти бачиш її роль у формуванні цієї нової культури пам'яті?Я дуже багато вже сказав про сенси, про якісь смислові акценти, які є в цій роботі, тому мені складно говорити щось більше. Але це питання, що люди її не бачили й сформували своє враження про неї, лише поглиблює концептуальний підхід роботи з розвідниками. Це про сприйняття роботи на території стратегічного, секретного об'єкта, яке поглиблює напругу того, що вся діяльність організації таємна, тож і твори мистецтва та меморіали, які опиняються на її території, також відповідають цьому. Я не можу без посмішки це сприймати.
Чи в мене ставлення змінилось? Та ні, просто я відійшов на якусь відстань від щоденної праці, бо над нею ми працювали понад рік.
Але моє сумління як художника спокійне. Я відчуваю, що зроблено те, що і мало бути зроблено, так, як ми цього хотіли з командою.
А щодо ролі цього монумента у формуванні нової меморіальної політики?Я тобі тоді скажу, що для моєї практики як скульптора, який за останні роки дванадцять не брав, окрім пам'ятника Павлу Шеремету, жодних подібних замовлень. Я не пов'язаний особисто з такою практикою осмислення меморіалів чи пам'ятників. Адже вся моя сім'я, мій батько та дід раніше займалися цим безпосередньо. Я, навпаки, свідомо хотів уникнути цього принципу, хотів розвивати свій індивідуальний стиль, свій принцип, свій метод роботи. Я хотів бути відстороненим від цієї залежності, де держава постає як замовник, а скульптор — як виконавець.
У контексті з Меморіалом розвідника, роблячи ескізи, я його бачив і планував як просто одну з моїх творчих робіт. Це не було виконання завдання поза моїм творчим стилем, це був розвиток і продовження того, що я робив раніше, тільки у форматі опрацювання нового для мене простору, що позначений все ж таки діяльністю розвідників.
Моєю ціллю було віддати шану людям, які виконують дуже важливу роль зараз. Але це продовження мого творчого шляху.
Чи не думав ти, що ця робота стане твоїм magnum opus, наприклад?Слухай, мені здається, що переплюнути скульптуру "Дощ" дуже важко (сміється). Йдеться про суспільний запит, про реакції людей. Меморіал натомість має іншу функцію, в нього є шанси бути значущим у плані якогось зсуву практик меморіалізації. Це така дискусійна точка відліку під час війни. Між іншим, у Києві це перший меморіал. Для мене саме це важливе.
Чи можна сказати, що після реалізації меморіалу тема пам’яті до тебе говорить більше?Традиційно складається, що скульптор (а я скульптор все ж таки) приймає виклик і запит від суспільства та держави працювати з історією загалом. Всі пам'ятники, всі меморіали — це частина нашого минулого. Традиційно, а особливо зараз, запит в Україні на точки пам’ятання дуже великий.
Насправді рішення для цього Меморіалу розвідникам передусім було створити простір, який матиме присутність воїнів, що загинули, і буде наближувати їх до нас. Тому за структурою цей меморіал виглядає як просто окреслений простір.
Простір, який виділений двома стелами; людина в нього заходить, і це відрізає її від зовнішнього середовища, дає можливість стати частиною акту пам'ятання, який дуже важливий для всіх нас.
Яку роль відіграє символізм та асоціації у твоїй роботі?Я думаю, що все спирається і завжди буде спиратися на індивідуальне бачення кожного художника.
Раніше в інтерв'ю я казав, що для мене площина прямих асоціацій є дуже небезпечною. Якщо асоціації мають з'являтися, то дуже обережно, дуже опосередковано; прямих послань я намагаюся уникати.
Коли людина наближається до нашого меморіалу, вона бачить просто посічені ритми якихось площин. І я свідомо не робив їх подібними на зображення крил, навпаки — це мали би бути порубані рельєфні площини, які загалом можуть зібратися в уяві в такий образ, який буде відсилати до головного символу ГУР — сови.
Тому з прямими наративами потрібно працювати обережно: ти ніби як по лезу ходиш, бо ти розумієш, що не можна ілюструвати, але потрібно створювати передумови для зчитування цих посилань.
Я намагався бути обережним, але все ж таки створити можливість сприймати художнє для тих,
хто не є близькими до художнього поля, в цьому випадку йшлося про військових. Вони мають відчувати свою залученість, здатність співпереживати формі, знаходити відгук цій формі через зчитування образу в серці. Таким чином, ця комунікація буде мати сенс такого порталу для занурення в пам'ятання, в присутність. І це дуже важливо.
На твою думку, якою взагалі має бути взаємодія людей з подібними монументами?Загалом мені дуже складно відповідати на це питання, тому що не йдеться про те, що я знайшов якусь формулу, яку буду універсалізувати й пропонувати її як принцип. Але на прикладі нашого меморіалу розкажу: я працював із групою архітекторів зі Львова. Guess Line Architects під меморіал виділили певний майданчик, який потрібно було осмислити передусім архітектурно.
Ми думали над маршрутом, як людина могла до нього дійти, скажімо, під час урочистостей. Як цей маршрут створює динаміку, який має розвиток, чи є в ньому паузи. Можу сказати, що коли людина підходить, вона не бачить якусь конкретну точку в вигляді скульптури, як-от скульптуру матері, яка плаче, чи ангела.
Людина натомість опиняється в комплексі, на який потрібно час, щоб його відчути, пережити, пройтись по ньому. Це було важливим методом роботи з нашим завданням. З кожного боку меморіал відкривається по-іншому — саме тому для нас був важливий цей маршрут, який буде не тільки формувати візуальне зчитування образів, але й народжувати відчуття причетності до подвигу людей, які загинули, до свого залучення, і переживання цього досвіду.
Меморіал не темний, не драматичний. Навпаки — він про те, що може залишитися, це символ таких можливостей. І він достатньо стриманий та не заходить ані в негатив, ані в печаль, він транслює інший настрій.
Якщо глянути довкола на радянський спадок, який залишається в одному просторі з такими новими формами пам’ятання, але водночас існують і нові монументи, які відтворюють як старі підходи, так і стару естетику — як тоді бути з ними?Це дуже складне питання. І оптимізму в мене немає насправді. Тому що я бачу, як все відбувається насправді в реальному часі. Думаю, буде з'являтися велика кількість стихійних і тимчасових меморіалів. Я вже говорив про це,
що ми можемо навіть стикнутися зараз із таким явищем, коли на площі селища чи маленького містечка у нас все засіяно дуже невпорядкованими, строкатими — і візуально, і ідейно — невеличкими меморіалами.
У нас багато трагічних подій. Як все звести в один комплекс, для мене поки що питання відкрите. Яким чином це реалізувати?
Загальний принцип — це робота з архітекторами, з людьми, які компетентні, які мають досвід. Обов’язково конкурсна основа як можливість фільтрувати зайве, а також як можливість долучення самої спільноти в обговорення.
Те, що задовольняють ці стихійні швидкі пам’ятники, — це запит на справедливість: щоб про цих людей пам'ятали тут і зараз. Ти говорив про час як про таку потребу в роботі з меморіалами. Чи можуть цей час регулювати законодавчо, скажімо, нормативними актами чи стратегіями? Чи щось тобі відомо про це?Я насправді не знаю, як зараз законодавчо це врегульовано. Власне, великий запит на те, щоб оцю емоцію суму за героями вивести в центральні місця міст чи сіл, він існує. І на мою думку, він виправданий, якщо реалізований у формі тимчасових меморіальних місць для пам'ятання.
Зараз така практика часта: я проїжджаю по містах, дивлюсь на різноманітні плакати, конструкції з портретами. Деякі за своєю формою дуже гарно зроблені. І всі розуміють, що це тимчасові меморіали. Вони не претендують, щоб залишатись у місті назавжди, згодом їх буде переосмислено. Оця пустотність, яка утворюється без таких меморіалів, як на мене, також красномовно промовляє про втрату і біль, вона мовчить про трагедію.
Я все-таки прихильник того, щоб така пустота в просторі залишалася якомога довше. Зараз, коли все болить, не зрозуміло, як поспішати, немає сенсу в цьому. Зараз час для того, щоб думати — художникам, архітекторам, вести дискусії щодо цього. Але не вкорінювати в стаціонарній формі нікого в тілах наших міст, з цим треба почекати. Ситуація з ГУР інакша: це ділянка закритого простору. Вони цю практику, цей запит задовольнили в такий спосіб. Але загалом треба чекати.
Потрібно такі рішення просіювати, потрібно думати, що якщо вже щось постане на площі, на важливому місці, чим воно буде в майбутньому. І якщо воно незадовільної якості, якщо ця форма меморіалу буде викликати суперечності,
сумніви й не матиме художньої цінності, виникне велика проблема. Так ми лише будемо примножувати хаос, не тільки ідейний, але й естетичний. Тому що такі сирі рішення будуть програмувати несмак, неосмисленість — всього цього і так дуже багато.
А як бути зі старими монументами та порожніми п’єдесталами? Чи ставити на їхнє місце нові?Мені здається, про це також багато сказано, навіть випрацьований механізм реалізації, якого я не бачу, але з яким повністю згідний: має бути створений музей такого спадку — меморіалів чи пам'ятників радянської доби. Ця територія має мати статус музею, адже за формою радянські пам'ятники (ну, не всі, звісно, але багато з них) були дуже потужні саме мистецьки.
У мене дід Валентин Борисенко був монументалістом радянського часу. Дивлячись на його роботи, я пишаюсь ним, тому що рішення, які він пропонував, були влучними. Але частково його роботи були знищені, а не демонтовані. Все це в мене викликає роздратування та злість. Я не знаю, наприклад, куди саме були знесені пам'ятники навіть тому самому Щорсу, який зліплений дуже якісно і створений вправними людьми.
Адже це також і про нашу монументальну школу — для неї важливі імена Лисенка та Бородая.
Тому якщо ми демонтовуємо роботи, будь ласка, зробіть якісно, віднесіть у публічне сховище, надайте цьому статус і тоді все це зніме додаткові питання. Я не бачу реалізації цього принципу, я не знаю, хто цим займається. Можливо, десь такі монументи та скульптури звозять, але просто гадки не маю.
Але чи варто на всі ці місця ставити нові монументи?Ні, порожнє місце — це те, що зараз потрібно.
Але якщо вже є постамент, чиновник мислить так: він хоче впорядкувати міський простір, сприймає це як виклик, мовляв, якщо є передумова, то де вишенька?
Я згадую практику, яку колись реалізувала на місці пам’ятника Леніну команда Фонду "Ізоляція": тоді вони запропонували художникам реалізувати ряд мистецьких тимчасових переосмислень простору. Ця практика просто чудова. Тому, можливо, в культурній площині варто робити подібні активності, але більшого масштабу.
Чи, можливо, ти долучений до якихось державних програм та стратегій, які б займалися подібними питаннями?Я не залучений в ніякій комісії й про це мало що знаю.
Все відбувається якось так хаотично, якщо відбувається, тому я не можу сказати, що в нас є якісь сталі ініціативи чи навіть ініціативи, що працюють в консультаційному плані.
Але чи ти би хотів бути частиною цього процесу?Так, я б долучився також, принаймні важливо про це говорити, випрацьовувати механізми, робити конкурси. Мені подобається саме конкурсна основа.
Я пригадую, була дуже гарна ініціатива з меморіалізації для Чернігова, створена командою "Минуле, майбутнє, мистецтво". Там була проведена велика робота, долучалася маса художників, які ескізно запропонували рішення, яким би міг бути меморіал.
Хотіла також запитати про те, чому для тебе скульптура є основним і важливим медіа. Чому ти її обрав?Я вже казав про свою сімейну традицію, і з огляду на це може здатися, що в мене нібито не було власного вибору. Але мені здається, що тут розкрився дуже важливий, гарний принцип, коли взагалі не обираєш, а йдеш просто власним шляхом, який тобі відкритий, коли тобі створені умови для розвитку. Я не мучився у своєму виборі, я просто це якось прийняв і пішов далі.
Також я називаю це свободою, коли немає мук вибору, коли нібито йде природним чином, коли воно відкрите і зрозуміло, коли немає страждань. Я досі захоплений скульптурою та тим, які можливості відкриває об'єм, взаємодія з людьми, з публічним простором.
Останні 10 років у мене було таке особисте завдання: інтегрувати твір і мистецтво, яке я створюю в межах майстерні, дати можливість йому вийти з цієї майстерні в якийсь незалежний простір, як-от простір парків, міського середовища, музеєфікувати простір міста. Адже та сила, з якою говорить скульптура в тілі міста, незвичайна. Мені подобається ця взаємодія. Я багато працював із парками як в Україні, так і за кордоном, тому говорю це з очима, в яких багато іскри та захоплення.
Чи свобода полягає у формі для тебе? Чи вона також перебуває в напрузі з матеріалом, з формою, з місцем, з умовними замовниками, які, якщо є, то є?Я не працюю за принципом замовлення. Щоб втілити власну ідею в потрібному масштабі, я сам винаймаю цех, збираю команду, починаю працювати над формою і вкладаю в це власні сили, час та кошти.
З мого досвіду,
якщо художник сам не наважується реалізувати свою роботу в тих розмірах, які вважає необхідними, навряд чи хтось прийде і замовить її. Мої роботи з’являються тоді, коли я сам брав на себе відповідальність за їхнє створення. Лише після цього вони можуть почати жити у просторі й знаходять свого глядача і замовника.
Я не стикаюся з тим, коли хтось приходить, дивиться на мої невеличкі ескізи, а потім пропонує їх реалізувати. Ні, я маю взяти відповідальність сам, променеджерити це. Потім робота може стати й стає частиною якогось простору, про який я тільки уявляв. У моєму випадку раніше це так працювало.
Звичайно, залежність від матеріалу, грошей, команди, адже я не працюю один. Треба все організувати, продумати, бо це завжди велика інженерна робота.
Наприклад, на основі Монумента ГУР: спочатку виникає невеличкий ескіз, потім ГУР його підтвердив і захотів втілювати його далі, збільшувати й масштабувати. Вже після того, як були визначені розміри, я зібрав команду, в цьому випадку команду архітекторів, які долучилися до співпраці. Адже спроєктувати потрібно було не тільки саму скульптуру,
але і простір, який буде її оточувати: доріжки, світло, насадження, дерева. Це все також дуже затратно. Тож ми проєктуємо. І коли весь проєкт готовий, тобто сама скульптура і навколишній простір, ми рахуємо. Я збираю команду людей, які дбають про скульптурну частину, втілюють її: це зварники, люди, які працюють з каменем чи з бронзою, команда, яка робить модель у натуральну величину, тощо. Це близько 10 осіб. Паралельно відбувається підготовка ділянок та всі земляні роботи: каналізації, зливи води, заведення електромереж. Це великий обсяг колективної роботи.
Чи батьківська і дідова традиція та досвід тиснули на тебе чи навпаки — давали розуміння, як працювати: саме з цим монументом або загалом у скульптурі?Я майже не пам’ятаю діда, але змалку сидів у майстерні, яка згодом стала батьковою, серед його скульптур. Інколи ліпив із кольорового пластиліну маленькі фігурки. Дід ставив їх на полички. Але наступного разу, коли я приходив, я вже не знаходив їх там. Це мене дуже злило.
Можливо, саме тому й досі, створюючи свої скульптури, я ніби шукаю ті свої загублені фігурки десь у його майстерні.
З яким матеріалом ти найбільше любиш працювати?Немає фаворитів. Метал — це просто матеріал, який дійсно простоїть довго. Але якщо чесно, то ми обмежені у виборі матеріалу. Що в нас є? Камінь, бронза, алюміній, і все. Є полімерні матеріали, але вони мають свої особливості.
Матеріал — це також певний символ: він про щось свідчить, про щось говорить, викликає асоціації. У випадку з Меморіалом розвідника ми обрали синтетичний матеріал, з якого роблять зброю, якою воюють хлопці. Це також символічний жест.
А що ти відчуваєш як художник, коли бачиш, як твоя ідея, начерк стали величезними об'єктами?Я вже звик до принципу, що тобі треба сім раз відміряти та один відрізати, бо взагалі потрібно думати матеріалом, розуміти, як він може поводитися.
Коли робота вже реалізована, для мене починається етап очікування. Ти зробив усе, що міг, але все одно не знаєш, як вона виглядатиме на місці — іноді доводиться чекати рік або два, щоб скульптура знайшла своє місце. Поки що в моєму досвіді не було особливих розчарувань: усе відбувалося приблизно так, як я задумував.
А вже потім настає інший етап — зйомка роботи,
і моє звикання до простору, що змінився. Мене це захоплює.
Над якими проєктами ти зараз працюєш?Я працюю зараз над пам'ятним знаком Георгію Нарбуту та над персональною виставкою.
Проєкт, присвячений Нарбуту, для мене — не просто робота. Це ініціатива, яка мене глибоко цікавить і до якої я відчуваю особисту причетність. Це буде проєкт на вулиці Рейтарська в Києві, навпроти брами Заборовського, де в нього була майстерня. Там якийсь час навіть навчав студентів, в нестабільні часи УНР. Цей дворик зараз реконструюють, а також будівлю поруч. Історично це місце пов’язане саме з Нарбутом.
Я думаю, через декілька років цей пам'ятний знак невеличкого розміру постане на цій території.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media
