Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre представлять проєкт “Still Joy – From Ukraine Into the World” на Venice Biennale 2026: він увійшов до офіційної паралельної програми 61-ї Міжнародної мистецької виставки La Biennale di Venezia. Подія відбудеться у Palazzo Contarini Polignac у Венеції з 9 травня до 1 серпня 2026 року.
Ашфіка Рахман, “Than Para – Немає землі без нас”, 2025–дотепер. “Радість”, 2026. PinchukArtCentre.
Still Joy: українська “Тиха радість” підкорює ВенеціюВиставка “Тиха тривка радість” (Still Joy) об’єднує провідних міжнародних та українських митців та мисткинь. Усі вони розмірковують над поняттям радості як життєвої сили та сміливого прояву людяності.
Відправною точкою та рушійною силою проєкту стали свідчення, почуті й збережені двома українськими збирачами історій:
- Глібом Стрижком, морським піхотинцем, ветераном, що повернувся з російського полону,
- Наталією Гуменюк, журналісткою, що спеціалізується на висвітленні конфліктів та є співзасновницею ініціативи “The Reckoning Project”.
Роман Хімей та Ярема Малащук, “Відкритий світ”, 2025, двоканальне відео. “Радість”, 2026. PinchukArtCentre.
Серед учасників та учасниць: Катерина Алійник (Україна), Пьотр Армяновський (Україна), Джанет Кардіфф і Джордж Б’юрес Міллер (Канада), Жуліан Шар’єр (Швейцарія), Тасіта Дін (Велика Британія), Раян Ґандер (Велика Британія), Ґабріель Ґолаят (ПАР), Нікіта Кадан (Україна), Жанна Кадирова (Україна), Алевтіна Кахідзе (Україна), Роман Хімей та Ярема Малащук (Україна), Павло Ковач (Україна), Богдана Косміна (Україна), Катя Лесів (Україна), Катерина Лисовенко (Україна), Сімоне Пост (Нідерланди), Ашфіка Рахман (Бангладеш), Деніел Тернер (США), Альваро Урбано (Іспанія), Леся Васильченко (Україна), Олексій Сай та Юрій Грузінов (Україна).
Маніфест людяності: гід виставкоюЕкспозиція розпочинається з відеоінсталяції, яка фіксує сцени рейв-вечірок у Києві, зняті відомим українським дуетом художників Яремою Малащуком і Романом Хімеєм до початку та під час повномасштабної війни.
Пьотр Армяновський, “Я і Маріуполь”, 2017.
Далі – ідилічний пейзаж Катерини Алійник, де дрібна фауна вібрує під м’яким сяйвом місяця.
А також відеоесе Пьотра Армяновського, що поєднує реалії війни та сни, які бачило українське місто Маріуполь.
Поверх завершується масштабною інсталяцією Сімоне Пост, створеною спеціально для цього простору. Вона переосмислює інтер’єр палаццо як солодку, тимчасову архітектуру зі справжніх цукерок, запрошуючи глядацтво у мить дитячої радості.
Історії, які розповідають митціДалі виставка слідує за окремими історіями – про втрачені спільноти, про любов, що знаходить нові форми. Лауреатки премії Future Generation Art Prize Ашфіка Рахман (Головна премія, 2024) та Жанна Кадирова (Спеціальна премія, 2014) у своїх унікальних роботах розповідають про досвіди вимушеного переміщення: витривалість, турботу та відповідальність одне за одного.
Жанна Кадирова, “Біженці”, 2023.
Мерехтлива інсталяція Рахман створена з індуїстських храмових дзвіночків, підвішених на золотих шовкових нитках. Вона вступає у діалог із рослинами, врятованими з розбомблених українських будівель в інсталяції Кадирової. Ця інсталяція формує особливий простір з лайтбоксів та живих рослин, які проходять свій шлях як “біженці”,
відновлюються та отримують піклування.
У відеоінсталяції Ґабріель Ґолаят радість глибоко особиста, часом вона наділяє силою, а інколи сповнена смутку – у новому циклі тривалого проєкту українські солдати та цивільні особи з ЛГБТКІА+-спільноти діляться особистими свідченнями.
Мистецтво як пам’ять
Тасіта Дін, “Якби я була в Адлоні”, 2025. “Радість”, 2026. PinchukArtCentre.
Радість, як спогад і любов, присутня у 39-хвилинному плівковому фільмі Тасіти Дін “Якби я була в Адлоні” (2025). Героями стали український художник Борис Михайлов та Віта Михайлова, його дружина, співавторка та муза. У фільмі показано одне надвечір’я в однойменному берлінському готелі, відомому своїми зв’язками з інтригами та шпигунством часів Холодної війни.
Поруч розташована інсталяція Джанет Кардіфф та Джорджа Б’юреса Міллера “Розмови з моєю матір’ю” (2023). Тут телефони стають ниткою, що пов’язує нас із тими, кого вже немає серед нас.
Тасіта Дін, “Сакура (Близнюки Мукогаока)”, 2025. Ашфіка Рахман, “Than Para – Немає землі без нас”, 2025–дотепер. “Радість”, 2026. PinchukArtCentre.
Далі виставка переходить до тем ландшафту й тіла.
Роботи Дін, Кахідзе, Урбано, Сая, Ґандера, Шар’єра та Кадана, кожна по-своєму, свідчать про те, як людська присутність залишає сліди та шрами. Від масштабної аналогової фотографії Дін зі столітнім деревом сакури до металевого паростка калини (Viburnum) Урбано – рослину, яку не торкаються, щоб понюхати чи зірвати. Усе тихо розчиняється у простій радості вижити на полі бою.
Алевтина Кахідзе “Радість”, 2026. “Радість”, 2026. PinchukArtCentre.
В тому самому виставковому залі розташовано тату-салон Кахідзе, де вона дозволяє відвідувачам буквально залишити на собі слід від виставки й спогад про радість назавжди.
Експозиція завершується монументальним малюнком, на якому зображено історичну сцену “тихого рейву”, зафіксовану провідним українським художником Нікітою Каданом, де тіла перетворюються на ландшафт, що балансує між зародженням та втратою.
Раян Ґандер, “Хіба щось може тривати вічно”, 2026. “Радість»” 2026. PinchukArtCentre.
Виставковий проєкт “Still Joy” є відгуком на сьогодення. Як зазаначають автори, його коріння лежить в Україні і простягається далеко за її межі – крихка, але стійка, радість триває.
Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio, Сергій Іллін, надані Жанною Кадировою та Galleria Continua
Слідкуйте за новинами в
Marie Claire Ukraine
