Спочатку це були мешканціХарківської області — в основному жінки, діти та літні люди, яких евакуйовували через Печенізьку дамбу. Влітку 2022 року таким чином під час активних бойових дій волонтерській команді за три місяці вдалося евакуювати 16 тисяч цивільних осіб. Потім Діна допомагала мешканцям Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, та Криму. В команді благодійного фонду «Helping to leave» вона відповідала саме за евакуацію та гуманітарні коридори.
Так волонтерка працювала до серпня 2024 року, коли через хворобу на довгих шість місяців була вимушена залишити справу. А коли Діна змогла вже повернутися до активної діяльності, вона зі своїми однодумцями започаткувала благодійний фонд «Плахта» і особисто сконцентрувалася на тому, щоб допомагати українським молодим людям та підліткам виїжджати з тимчасово окупованих територій у вільну Україну.

Учасники обговорення про те, як підтримувати українських дітей на ТОТ. Діна – в центрі в кріслі колісному. Фото: ZMINA. Центр прав людини. Замість теорії — практикаПро себе Діна розповідає небагато.
До повномасштабної війни вона займалася науковими дослідженнями, працювала в лабораторії нейронауки.
«Але з 2018 року маю інвалідність, у мене були складні операції, реабілітації. Я пройшла цей шлях і наприкінці 2021-го думала, що робити далі, бо вже не могла повертатися до науки і хотіла піти навчатися на соціального працівника в магістратуру. Так сталося, що невдовзі замість теорії треба було займатися практикою, бо почалось повномасштабне вторгнення і я пішла волонтерити», — каже вона.

Діна у Вашингтоні. Фото з особистого архіву В Київ Діна приїхала з Іспанії, де жила багато років. 24 лютого, в день початку повномасштабного вторгнення, вона перебувала у Барселоні, прибула до лікарні, щоб пройти чергові процедури. В Україні у Діни були близькі люди, зокрема подруга, чиї рідні знаходилися в Маріуполі, який швидко опинився в російському капкані. Разом з подругою Діна вигадувала варіанти, як вивезти її рідних з приреченого на знищення міста, і то, мабуть, була її перша спроба рятувальної операції.
«А потім були інші. У 2022 році ми з командою робили коридор через Печенізьку дамбу з окупованої території Харківської області практично з нуля.
Онлайн збирали колони, знаходили водіїв, визначали точки збору. Тісно співпрацювала з Міністерством реінтеграції тимчасово окупованих територій та з місцевими харківськими фондами, які зустрічали людей після виходу. Найважчою проблемою тоді була відсутність зв’язку, бо окупанти глушили його дуже масштабно. Тож ми відбудовували ланцюжки передачі інформації на ТОТ. Було дуже багато додаткової логістики і до цього, звісно, ніхто не був готовий, ми просто на колінах вигадували, як передавати дані і все координувати», — згадує Діна.
Почувши про це я порівняла Діну та її команду з підпільниками Другої світової війни з їх складними схемами конспірації. Вона спокійно відповіла:
«Ніколи ні у кого в цьому не буває досвіду. Ми просто придумували якісь речі, бо є проблема і є людина, яка потребує допомоги. В принципі зараз ми так само намагаємося допомогти молодим людям, які прагнуть виїхати з тимчасово окупованої території. Росіяни не хочуть їх випускати, перевіряють в телефонах зв’язок з Україною, політичні настрої, наявність спілкування з українськими волонтерами.
Це ризик. І ми маємо все передбачати, враховувати, знайти варіанти, щоб окупанти ні про що не дізналися».
Виїхати з окупації стає дедалі складніше
На питання, як з часом змінюються настрій, обставини та можливості у людей, які потенційно готові виїхати з окупації, Діна каже, що з кожним роком ситуація погіршується. Бо окупанти постійно вводять нові обмеження та вимоги. Наприклад, якщо у 2022 році дорослим можна було виїздити навіть по копіях документів, а дітей вивозити по рукописним довіреностям, то зараз це абсолютно неможливо, потрібно мати тільки оригінали документів. Без російського паспорта майже не реально перетнути блокпости, а потім і російський кордон. Тож, люди, які принципово не отримували роками документ країни-агресорки, тепер вимушені це робити хоча б для того, щоб виїхати з окупації.
І що зовсім сумно — помітно погіршується психологічний стан українців через тривале перебування в бульбашці пропаганди і відсутність правдивої інформації.
«Атмосфера така, що всі всіх підозрюють, ніхто нікому не довіряє, бо бояться доносів. — розповідає Діна. — Люди втрачають довіру до світу і до будь-якої інформації,
яку отримують. Наприклад, іноді буває дуже важко переконати їх в тому, що коли вони опиняться на підконтрольній території, ми зможемо допомогти. Або якщо ми пропонуємо комусь з молоді профінансувати переїзд, дехто каже: «З вашої розповіді все так гарно виглядає, що здається, це якийсь скам (інтернет-шахрайство — ред.)».
А ще з кожним роком переїзд з окупації до України потребує більше ресурсів — часу на підготовку, грошей, інформації, знання, як себе поводити в різних ситуаціях. За словами Діни, коли в 2022-му працювали коридори через лінію фронту, то від прийняття рішення про від’їзд до потрапляння на підконтрольну територію іноді минало декілька годин. А зараз прямих коридорів через фронт немає, і треба здійснювати подорож через територію Росії та треті країни. Так, якщо їхати через Росію та Білорусь до єдиного чинного гуманітарного коридору — білорусько-українського переходу Мокрани-Доманове, в найкращому випадку на це піде дві-три доби. А до того людина має їхати автобусами, потягами, самостійно шукати ночівлю, все це досить складно. Тому щоб зважитися на такий важкий,
ризикований шлях потрібно мати неабияку мотивацію.
«Чекають повноліття, щоб рушити до України проти волі батьків»Втім, таку мотивацію мають сотні (а може й тисячі) молодих людей та підлітків, які майже не жили в незалежній Україні. Коли в 2014 році Крим та частина Донбасу опинилися в окупації, таким було не більше шести-десяти років. У переважній кількості батьки або проросійські, або воліють задля безпеки уникати будь-яких політичних тем. Проте у дітей, які навчалися в школах за пропагандистськими підручниками, ніде не чули мову своєї Батьківщини, раптом прокидається українська самосвідомість.

Діна з юним кримчанином Богданом. Фото з особистого архіву І це вже безперечний факт, що юнацтво їде в Україну, хоч як би складно це не було. Наприклад, публічно розповідали свої історії Поліна з Криму, яка діставшись підконтрольної території, зібралась до ЗСУ, та її земляк Богдан, якого намагалися мобілізувати у 18 років, але він втік і два роки переховувався на території Росії. В 2025 році Богдан дізнався про існування коридору і що може повернутися в Україну, попри відсутність українського паспорта.
Діна Уріх розповідає, як хлопець звернувся до волонтерів і як вдалося його повернути у межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA.
«Через блокпости, перевірки та ризик затримання у зв’язку з мобілізацією виїзд вимагав ретельного планування, адже будь-яка помилка могла коштувати свободи. Але все добре, Богдан зараз перебуває в Києві, отримує необхідну допомогу», — резюмує Діна.
Розповідаючи про повернення молоді, волонтерка знов торкнулася теми ускладнень, які запровадила окупаційна влада:
«Ще в 2023 році підліток, якому вже є 16 років, міг спокійно виїхати без батьків і без їхньої згоди. А зараз, якщо людини ще немає 18 років, їй потрібен завірений у нотаріуса дозвіл батьків. Інакше окупанти не випустять. Тож, підлітки чекають на своє повноліття. Якщо подивитися по датам перетину кордону, у підлітка, наприклад 5-го день народження, а 7-го він перетинає кордон. Це означає, що все вже було сплановано і підготовлено. Бо людина заздалегідь звернулася до волонтерів, її консультували і разом чекали, коли виповниться 18 років».
«Прагнуть жити гідно і вільно»
Молодь виїздить з усіх окупованих територій. Власне, Діна опікується тими, хто перебуває в Донецькій й Луганській областях та Криму, а також на територіях Херсонської та Запорізької областей, окупованих у 2022 році. Каже, бенефіціари (так називають отримувачів послуг, в тому числі волонтерських) звертаються в конкретні організації, завдяки не тільки «сарафанному радіо», а й контактам, вказаним в офіційних джерелах, постах в соцмережах та опублікованих інтерв’ю тих, хто вже виїхав, тож офіційна комунікація працює дуже добре.
Діна, до речі іноді знаходить молодих людей в Телеграм-чатах, де обговорюють виїзд з окупації, шукають платних перевізників та порад щодо оформлення необхідних документів:
«Спочатку зв’язуюсь з ними сама, потім наша команда підхоплює спілкування, щоб людина не залишилась сам на сам зі своєю проблемою. Багато з таких не знає, що є люди та організації, які можуть допомогти і навіть оплатити проїзд. Окупанти роблять все, щоб подібна інформація для людей з ТОТ не доходила».
І все ж інформація доходить і молодь повертається. Так напередодні Нового 2026 року підконтрольної Україні території дістався 20-річний мешканець Сімферополя Богдан.
Хлопець мріяв і шукав такої можливості ще з шістнадцяти років:
«Якось я запитав поради у штучного інтелекту і він прислав мені посилання на ТГ-канал, а там було посилання на чат, де люди обговорювали, як виїхати з окупації в Україну, ділилися досвідом. Саме там я зміг знайти волонтерів, потрапив до Діни, яка мені дуже допомогла».
Завдяки її ж підтримці зовсім недавно, в березні, до Києва приїхала 24-річна донеччанка Діана:
«В грудні 2025 року я побачила на Ютубі відео, на якому дівчинка з Луганська розповідала як вона виїхала через гумкоридор в Бєлгороді. Я починаю шукати в Телеграмі потрібну групу, а там написано «Гумкоридор закритий». Але там же було й посилання в групу, де виїжджають через пункт пропуску Мокрани-Доманове. Я написала туди свій кейс, спочатку потрапила на комерційних перевізників, а після наступного мого звернення мені написали дві волонтерки, одна з них — Діна Уріх. Вони сказали, що є можливість і що я за віком потрапляю в безкоштовну евакуацію. Ми склали план і я з грудня почала підготовку до виїзду».
Чому молодь заради того, щоб потрапити до вільної України,
наважується ризикувати, йти на важкі кроки, можливо назавжди залишати батьків, рідних та друзів? Богдан, що виїхав з Криму, відповів:
«Хочу жити гідно і вільно, мати перспективи на майбутнє, ходити вільно по вулиці й знати, що можу казати все, що захочу, і робити теж».
Кожен з тих хлопців та дівчат, що вибрав Україну, ідентифікує себе українцем. Багато хто самостійно, наприклад, за допомогою youtube, вивчає українську мову. Прагнучи опинитися на підконтрольній території, вони розуміють, що тут небезпечно, що жити доведеться під загрозою жорстоких обстрілів, а починати все — майже з нуля. Однак молодь лякає не це, а відсутність українських документів, складний та довгий шлях, щоб їх отримати. Діна характеризує цей шлях, як два кола пекла.
«Перше — отримання Посвідчення на повернення для перетину державного кордону, яке видають закордонні дипломатичні установи України», — каже волонтерка і пояснює, що люди, які їдуть рекомендованим шляхом через Білорусь, звертаються до консульства України в Мінську і отримують документ за лічені дні або тижні. А якщо виїжджають через треті країни — Вірменію,
Грузію, Казахстан, Молдову, Туреччину, тоді звертаються до консульств у цих країнах і на жаль, все триває набагато довше. Через численні офіційні перевірки можна застрягнути там на місяці й навіть роки.
Щодо другого кола, то воно починається вже на території України — процедура отримання паспорта громадянина вперше після повноліття.
«Це важке випробування для молоді, яка з українських документів має тільки свідоцтво про народження, де за традицією відсутня фотографія. — З сумом каже Діна. — Тож, починається квест з встановлення особи, в межах якого молода людина має знайти свідків, які підтвердять, що вона це вона. Згідно з законодавством коло свідків обмежено переважно особами, з якими заявник має близькі родинні зв’язки. А це майже завжди ті люди, всупереч волі яких хлопець чи дівчина поїхали з окупації!»
Один крок із сімнадцяти3 лютого 2026 року Коаліція організацій, що опікуються постраждалими внаслідок збройної агресії проти України, презентувала для Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради України свої рекомендації — Дорожню карту законопроектів та 17 пріоритетних кроків держави на 2026 рік у сфері захисту прав людини в умовах війни.
Діна підкреслює, що 17-й крок саме про проблеми, вирішення яких наразі відбувається у згаданих вище двох колах: «Запровадити механізм документування посвідченнями на повернення громадян України, які виїжджають з ТОТ України, та паспортами громадян України».
В цьому кроці мова йде, зокрема, про те, що молодим людям, які не отримали український паспорт із досягнення 14 (16) років в окупації, дуже складно отримати посвідчення особи на повернення при зверненні до закордонних дипломатичних установ України, а також паспорт громадянина України. Політика примусового російського документування українців, що проживають на ТОТ, відсутність спрощених процедур отримання українських документів, відсутність у реєстрах України «цифрового сліду» багатьох громадян, які проживають в окупації, — все це ускладнює їх доступ до документів.
Як відзначається у 17-му кроці, відсутність ідентифікаційних документів породжує ризик безгромадянства: «Ситуація вимагає внесення змін до законодавства України, щоб спростити підходи до проведення ідентифікації, запровадити адміністративні процедури отримання документів для жителів ТОТ України,
які виїжджають на підконтрольну Уряду України територію».
На жаль ініціатива Коаліції це ще не закон, а оприлюднення наявної проблеми з пропозицією, як її вирішити. А поки все відбувається, як і раніше. Молодь, яка зважилася на ризиковий вчинок — виїзд до підконтрольної Україні території, проходить свій важкий шлях, на якому її підтримують волонтери та благодійні організації.
Всупереч усьому вони залишаються українцямиМало-помалу відбуваються й позитивні зміни. 25 грудня 2025 року урядом України була прийнята постанова 1709, яка передбачає процедуру встановлення особи за кордоном, що дасть можливість легше отримувати посвідчення про повернення. Запроваджена в червні 2025 року Міністерством соцполітики для дітей, які повернулися після депортації, підйомна допомога у розмірі 50 000 грн, з 1 жовтня була розширена також на молодь віком 18–23 роки. Підтримка та допомога молоді до 23 років надається і в межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA.
«Чи бувало таке, щоб люди через ті поневіряння пожалкували про своє рішення виїхати з ТОТ, щоб вони повернулися чи загубилися?
» — запитала я Діну. Вона відповіла: «Серед моїх таких не було. Коли молоді люди збираються в Україну, як правило, вони знають про все, що на них чекає. Інша справа, що через такі проблеми не виїжджає з окупації частина тих, хто цього прагне. І ми втрачаємо цих людей».
Чітке усвідомлення постійного посилення обмежень з боку окупаційної влади не зупиняє волонтерів. Вони морально готуються до наступної хвилі молодих людей з територій, окупованих, починаючи з 2022 року:
«І вони поїдуть — ті, кому на початок повномасштабного вторгнення ще не було чотирнадцяти років. — з впевненістю стверджує Діна. — Ми повинні їм всіляко допомагати, бо всупереч усьому вони залишаються українцями і прагнуть бути в своїй країні. Знаєте, багато з тих, хто виїхав, приходять до нас, щоб теж волонтерити і допомагати іншим в перші важкі дні після повернення. І це дуже класно! Історії багатьох приводить в такий захват, що ти далі робиш свою справу і не можеш зупинитися. Ось це, до речі, і є відповідь на питання, чому я цим займаюсь, і чому опікуюся саме молоддю».
Авторка: Світлана Кузмінська