16 серпня 1954 року вийшла перша програма Української редакції Радіо Свобода. Одними з перших із ефіру пролунали слова: «Ми говоритимемо до Вас і для вас, співвітчизники, бо на нашій Батьківщині ви не маєте ні свободи, ні демократичної преси, ні вільного радіо. У боротьбі проти комунізму наша рідна земля поклала великі жертви на вівтар визволення, але ми віримо у справедливість Божу, ми переконані, що ці жертви були немарні, що Бог віддячить Україні за всі її страждання».
Радіо Свобода мовило з Мюнхена. Але з Києва репортажі від власних кореспондентів залунали вперше в 1989 році, ще до Незалежності, коли на «західний голос» почали працювати кілька сміливців-відчайдух. Як це було? І чого вони досягли?
29 листопада 1988 року. В Радянському Союзі посилюється курс перебудови і гласності. В цей день за наказом Михайла Горбачова припинено 35 років безперервного глушіння Радіо Свобода.
«Голос Америки» припинили глушити роком раніше – та і в його глушінні були дві перерви по кілька років, коли було потепління між СРСР та США в період міжнародної «розрядки».
Із Радіо Свобода було не так – всі її національні редакції,
які мовили для підневолених радянською імперією народів, глушити постійно протягом десятиліть Холодної війни. Слухати було важко, але можна було – особливо вночі і поза великими містами. Отже, в 1988 році «КГБшний джаз», як називали звуки глушіння «західних голосів», стих.
Наступного року, в 1989-му, Українська редакція Радіо Свобода вирішила, що, можливо, настав час стати ближчими до аудиторії і відкрити корпункт у Києві – нехай і неофіційно.
ДисидентиУ 1989 році біля керма Української редакції стає журналіст, політолог із Британії Богдан Нагайло І якраз в 1989 році починається співпраця Радіо Свобода з кількома журналістами в Києві на чолі з Сергієм Набокою
Я з юних літ слухав Радіо Свобода. Це вплинуло, звичайно, на мій світогляд
Леонід Мілявський
Всі вони були з, так би мовити, дисидентським бекграундом, а Набока і Леонід Мілявський навіть відсиділи по три роки на початку 1980-х років.
«Перекласти це на українську мову неможливо. Стаття була за «Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй». Це стаття невелика,
тільки до трьох років, на відміну від статті про антирадянську агітацію і пропаганду, де до семи і десяти повторно було. Так що трохи відсиділи», – розповідає в інтерв’ю Леонід Мілявський.
Також відсиділи і дружина Мілявського Леся Лохвицька, і дружина Набоки Інна Чернявська
На квартирі у Києві, яка слугувала імпровізованим бюро Української редакції Радіо Свобода за пару років до проголошення Незалежності України. Зліва направо: Світлана Рябошапка, Сергій Набока, Леонід Мілявський та Юрій Пінський (стоїть, розмовляючи телефоном)Треба сказати, всі журналісти, які почали працювати у 1989 році для Радіо Свобода, були членами Української Гельсінської спілки (УГС), яка об’єднувала дисидентів і правозахисників, натхненних підписанням Радянським Союзом Заключного гельсінського акта в 1975 році, яким Москва зобов’язалась поважити права людини, але, ясна річ, букви акта не дотримувалась.
Свобода з дитинстваІ Леонід Мілявський, і Світлана Рябошапка яка також приєдналась до київського корпункту Радіо Свобода, розповідають в інтерв’ю, що слухали «західні голоси» задовго до того,
як самі стали працювати для американської радіостанції.
«Я з юних літ слухав Радіо Свобода – настільки, наскільки це було можливо. І Російську редакцію слухав, і Українську. На мене це вплинуло, звичайно, на мій світогляд», – каже Мілявський. – Я часом слухав ще й «Голос Америки», і ВВС, і «Німецьку хвилю» – це було після радянського вторгнення в Чехословаччину (1968 рік). Я слухав також Польську службу Радіо Вільна Європа і так дуже швидко вивчив польську мову».
В цьому будинку в Києві за адресою: Рибальська, 11, містився корпункт Радіо Свобода з кінця 1980-х років і до офіційного відкриття бюро в 1992 році в будівлі «Укрінформу»«Слухала «голоси» з дитинства. У нас був приймач, який брав, окрім середніх хвиль, ще й ультракороткі. Хороший такий приймач, у Балтії зроблений. І батько з мамою постійно слухали. Щоправда, ми тоді більше слухали російську «Свободу». Ну, так вже склалося. Слухали також і ВВС, і «Голос Америки». І, звичайно, в цьому «щасливому радянському дитинстві» я не могла собі уявити, що колись сама буду виходити в ефіри саме на Радіо Свобода»,
– розповідає в інтерв’ю Рябошапка.
В часи СРСР до припинення глушіння інформація про слухання кимось «західних голосів» автоматично кидала на людину тінь, ставила хрест на її кар’єрі, а могли бути й інші санкції від «органів» чи навіть переслідування.
НебезпекаЧи було небезпечно працювати для Радіо Свобода в Україні, коли ще існував радянський режим, нехай і в процесі «перебудови»?
«Ну, небезпека була завжди. Але казати, що от ми думали: Ой, боюся, боюся тієї небезпеки – цього не було. Ми просто спокійно, наскільки це було можливо, професійно робили свою справу. За Набокою постійно стежили, бо він був відомим політв’язнем. Мілявський відсидів теж – я йому ще пиріжки в камеру носила. Ясно, що ми усвідомлювали, що перебуваємо під певним «колпаком». Але все ж часи були вже більш ліберальні тоді», – пригадує Світлана Рябошапка.
У Київському бюро Радіо Свобода, яке тоді містилось на звичайній орендованій квартирі. Зліва направо: московський кореспондент Радіо Свобода Анатолій Доценко, київські кореспонденти Світлана Рябошапка та Сергій Набока і директор Української служби Богдан Нагайло
«Уже після дисидентського минулого ми вже не боялися. Тим більше, що ситуація уже розвивалася в бік проголошення Незалежності. Це всі розуміли. Тому вже під кінець (СРСР) ми працювали майже легально», – пояснює Мілявський.
Отже, першими в Україні працювати на Радіо Свобода почали трійка журналістів – Сергій Набока, Леонід Мілявський та Світлана Рябошапка. Також інколи робили матеріали й інші журналісти.
У Москві був україномовний журналіст Анатолій Доценко Часто – особливо регіональні журналісти з України – начитували матеріали Доценку, а він з Москви передавав їх на Мюнхен у штаб-квартиру Радіо Свобода.
Будинок по вулиці Рибальській, 11 в Києві, де був корпункт Радіо Свобода в 1989–1992 рокахТакож було розуміння, що «заворушилась» уся Україна і треба розбудовувати мережу регіональних кореспондентів.
Так пізніше з тодішнього Дніпропетровська почав працювати Геннадій Сахаров з Донецька – Марія Олійник зі Львова – Ганна Стеців з Одеси – Ігор Столяров а з Криму – Володимир Притула і Тетяна Коробова та інші.
«Ми побудували мережу кореспондентів в Україні. Регіональні журналісти ризикували дуже сильно,
бо в провінції вони були більш відкриті до терору, аніж в столиці», – згадує в інтерв’ю ті часи тодішній керівник Української редакції Радіо Свобода Богдан Нагайло.
Обшук у прямому ефіріСпочатку імпровізованим корпунктом була квартира Мілявського та Лохвицької на вулиці Єреванській, 4, а потім вже більш-менш такий повноцінний корпункт на вулиці Рибальській, 11 – це неподалік бульвару Лесі Українки біля відродженого нині Свято-Введенського монастиря.
Небезпека була. Ми просто спокійно, професійно робили свою справу
Світлана Рябошапка
Звісно ж, квартира-корпункт Радіо Свобода прослуховувалась. Але це не бентежило журналістів.
«У нас було відчуття, що слухають, але доказів не було. Очевидно, що прослуховували. Прослуховувалось тоді все. Також якось і стежили за нами. Тоді це називалось «наружка» – «наружное наблюдение». Але це сприймалось як даність. Ну, слухають – то слухають! Послухайте ще нас, ми вам розкажемо... Тобто, ми намагалися ставитись до цього з гумором, бо інакше можна було схопити параною», – пригадує Світлана Рябошапка.
Зі свого боку Леонід Мілявський додає:
«Нам просто вже було байдуже. Абсолютно! Прослуховують вони чи ні. Хай собі як знають – хай послухають розумних людей».
У цій цегляній п’ятиповерховій «хрущовці» в Києві за адресою: Рибальська, 11, містився корпункт Радіо Свобода ще в часи пізнього СРСР і на момент здобуття Україною НезалежностіКвартира на Рибальській, звідки працювали кореспонденти Радіо Свобода, мала факс і телефон.
Як пригадує Богдан Нагайло, тоді – в другій половині 1980-х, перші люди з СРСР, які приїздили на Захід, намагалися купити три речі – касетний магнітофон, відеомагнітофон і факс. Це були речі статусні. Так і ввезли – приватно – факс для корпункту Радіо Свобода. Ніхто нічого офіційно не оформлював. Просто приватно завезли в СРСР.
Цим факсом передавалась інформація, пресрелізи тощо. Але репортажі – все це начитувалось телефоном.
На зв’язку телефоном із Мюнхеном. Зліва направо: Світлана Рябошапка, Леонід Мілявський і Сергій Набока. Фото десь 1990 рокуСпочатку був односторонній контакт – телефонував Мюнхен, а з СРСР тоді на Захід прямих дзвінків не було можливості робити. Це потім зміниться, десь на початку 1991 року.
Та й то, як пригадує Рябошапка, потім такі рахунки приходили за дзвінки, що «хай Бог боронить», як вона висловилась.
До нас прийшла міліція, якісь гебісти, точніше майор КГБ. Я здуру відкрила двері. Але потім зателефонував Мюнхен
Світлана Рябошапка
«Але! Звісно, ми були на постійному зв’язку з Мюнхеном. Зранку було щось на зразок телефонної планірки і потім цілий день – передача репортажів», – пригадує вона.
Одного разу на квартирі був обшук.
Рябошапка згадує: «До нас прийшла міліція, якісь гебісти, точніше майор
