Для когось це ключі від квартири, які, можливо, вже ніколи не відчинять знайомі двері. Для когось — український прапор, який довелося двічі рятувати від російської окупації. Для інших — стара газета, фотоальбом, дитячі щоденники або навіть невелика скляна цукерниця.
Коли люди залишали Донецьк, Маріуполь та інші міста Донеччини, не завжди знали, що їдуть надовго. Хтось збирав валізу поспіхом, хтось узагалі вирушав у дорогу на кілька днів і не думав, що це прощання з домом на роки. Тому речі, які зрештою опинилися поруч із ними в нових містах, часто були випадковими, непрактичними й на перший погляд зовсім не цінними.
Але з роками їхнє значення змінилося.
Звичайні ключі стали доказом того, що десь залишається дім. Прапор, куплений до футбольного чемпіонату, — свідком Майдану, проукраїнських мітингів у Донецьку та двох вимушених переїздів. Номер місцевої газети за 24 лютого 2022 року — останнім документом мирного Маріуполя. А маленька скляна посудина, яка дивом пережила дорогу з Донецька до Києва, — нагадуванням про крихкість самої пам’яті.
«Новини Донбасу» попросили людей,
які були змушені залишити нині окуповані міста Донецької області, розповісти про речі, які вони зберегли після виїзду, і про те, чому через роки ці предмети залишаються для них важливими.
Звичайні речі, які стали символами дому«Мої рідні виходили з оточеного Маріуполя. Тато виходив разом із нашим собакою. З собою у нього був випуск газети «Приазовский рабочий» від 24 лютого 2022 року — того самого дня, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Ця газета стала для нього своєрідним свідченням останнього дня колишнього життя, моменту, після якого все змінилося. Він зберіг її, коли довелося залишати місто, але згодом віддав до музею. Мабуть, вирішив, що така річ має залишитися не просто як особиста пам’ять нашої родини, а як частина історії Маріуполя і того, через що пройшли його мешканці».
Любов 43 роки
«Ключі від дому. Вони нагадують мені про те, що в мене є дім. Так, зараз він на окупованій території, але від цього не перестає бути домом. Це місце, де ми жили, де зростали, де робили свої перші кроки. Там залишилися наші спогади — найприємніші й не дуже, але всі вони частина нашого життя.
Я зберігаю ці ключі, сподіваючись, що колись зможу повернутися додому. Для мене вони стали символом цього очікування і зв’язку з місцем, яке довелося залишити.

Водночас я розумію, що, на жаль, саме ці ключі, найімовірніше, вже ніколи не підійдуть до дверей моєї квартири. Але я все одно їх бережу — як нагадування про дім, який у мене був і який для мене нікуди не зник».
Валерія
«Я нічого не забирав із собою, залишаючи Донецьк, тому що я не збирався залишати Донецьк. Зі мною було речей на кількаденні гостини у друзів і квиток на потяг додому. Виходячи о сьомій вечора на першу платформу донецького вокзалу до фірмового «Донбасу» (старожили все ще казали на нього «Угольок»), я робив це — вкотре? Ну ніяк не востаннє, ну про що ви взагалі?
Вже пізніше, після шоку перших днів безпритульності і незворотності, після місяців поневірянь по друзях і знайомих у різних містах України, на порозі першої київської квартири (звісно, орендованої), я почав подумки перелічувати, що важливого та необхідного варто було взяти з собою, полишаючи Донецьк, а я не взяв.
Перелічувати було нескладно — як я вже казав,
не взяв я нічого. На щастя, було кому допомогти зі збором та пересилкою речей з дому. На щастя, дещо вдалося передати. На жаль, небагато. На новому місці і в новому житті була порожнеча, потрібно було буквально все: від подушок до теплої куртки — насувалась зима 2015 року. Серед потертих светрів та кедиків, куплених в «Ашані» на Донському, поруч з робочим ноутбуком та гітарою дивовижним чином до мене доїхала цукерниця: невеличка скляна посудина із зображенням Маленького Принца, дорогий подарунок від близької подруги.

Незбагненно, як вона пережила дорогу і вціліла: навряд її врятувала сорочка, в яку та була загорнута. Це була безумовно одна з найнепрактичніших речей в моїй віртуальній донецькій валізі.
Мої спогади про Донецьк — як ця цукерниця: тендітні, вразливі, абсолютно непрактичні в жорсткому й прагматичному світі. Вони мали б давно розбитися об нову реальність або розчинитися у плині років. Проте, загорнуті в тонку й ненадійну сорочку моєї пам’яті, вони вперто долають часові кордони і досі лишаються зі мною. І як ця скляна посудина берегла в собі крихку солодкість,
так і пам’ять дбайливо тримає в собі рідне місто, з його світлом, затишком і близькими людьми, назавжди живими».
Володимир 44 роки
«Мій прапор України — одна з небагатьох речей, які залишаються зі мною ще з донецького життя. Я купила його під час Євро-2012. Тоді ми ходили з ним у фан-зону — це був просто український прапор, з яким ми вболівали за свою країну.
Згодом він став означати для мене значно більше. Коли почався Майдан, я приходила з цим прапором у Донецьку до пам’ятника Шевченку. Їздила з ним і до Києва — якраз напередодні втечі Януковича, коли протестувальники увійшли до Межигір’я.
У 2014 році, коли почалася російська гібридна агресія, окупація Криму, а в Донецьку відбувалися протести й сутички, я брала цей самий прапор на проукраїнські мітинги. Влітку, коли вже довелося виїжджати з Донецька, я вивезла його разом із частиною речей до Маріуполя. Щоб прапор не знайшли дорогою, ми згорнули його і заховали в холодильнику, який перевозили в машині.
Через вісім років довелося тікати вже з Маріуполя. У 2022 році серед дуже небагатьох особистих речей, які я змогла забрати із собою,
знову був цей прапор.

Тепер він зі мною у Львові. За ці роки він пройшов разом зі мною шлях від Донецька через Маріуполь до Львова. Колись це був просто прапор, куплений до футбольного чемпіонату, а тепер для мене він став символом дому, українського Донецька, двох вимушених переїздів і життя, яке доводилося щоразу починати заново».
Юлія 37 років
«Із собою я вивезла український прапор, який купила у 2014 році, ключі від квартири, дитячі щоденники, фотоальбом і ще кілька особистих речей, із якими були пов’язані важливі для мене спогади.
Можливо, окремо кожна з цих речей здається звичайною, але для мене вони мають особливу цінність. Дитячі щоденники — це частина мого минулого, мої власні записи з того часу, коли я була дитиною. Фотоальбом — пам’ять про людей і моменти життя, які вже неможливо відтворити.
Український прапор я купила у 2014 році й просто не могла залишити його там. Для мене він має особливе символічне значення — це частина моєї ідентичності й нагадування про те, з якою країною я пов’язую свій дім і своє майбутнє.
І, звісно, ключі від квартири. Це,
мабуть, одна з найбільш символічних речей, які я забрала. Вони залишаються фізичним зв’язком із домом, до якого зараз немає доступу. Звичайні ключі, які колись просто відкривали двері, після виїзду стали нагадуванням про життя, яке залишилося там».
Катерина 35 років
Невеликий набір речей, який людина забирає із залишеного дому, з часом може перетворитися на особистий архів. У ньому немає системи музейної колекції: поряд можуть лежати важливі документи, старий прапор, фотографії, ключі й абсолютно непрактична дрібничка. Але кожна з них відповідає на одне й те саме запитання — яким було життя до того, як довелося поїхати.
І поки ці речі залишаються з людьми, разом із ними зберігається й зв’язок із Донецьком, Маріуполем та іншими містами, які сьогодні перебувають під окупацією.