Вже дорослі для розуміння, що відбувається, але ще не знають, як із цим жити. Чому вимушено переміщені підлітки є однією з найбільш психологічно вразливих категорій, як допомогти їм стабілізувати психоемоційний стан і відчути себе безпечно та комфортно.
Повномасштабна агресія Росії проти України руйнує не тільки наші міста і села, а й долі людей. Тисячі вбитих, десятки тисяч скалічених. А скільки таких, що виглядають цілком здоровими, але страждають від психічних та психологічних проблем?
За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я та Національної служби здоров’я України, за час повномасштабної війни українці понад 9 мільйонів разів зверталися до лікарів з питань психічного здоров’я. А взагалі допомоги потребують не менше 14 мільйонів громадян України. Причому найвразливішою категорією є підлітки, а серед них особливо — вимушено переміщені з окупованих територій та із зони бойових дій. На жаль, в останні роки їх емоційний стан погіршився.
Вразливі та невидимі За оцінками організацій Gen.Ukrainian та ЮНІСЕФ, близько 4 мільйонів українських дітей потребують психологічної допомоги.
З них близько 80% перебувають під загрозою розвитку посттравматичних стресових реакцій. Фахівці фіксують різке «помолодшання» депресій, тривожних станів та апатії.
Офіційні дані української Національної служби здоров’я говорять про те, що лише за перші п’ять місяців 2026 року послуги у сфері психічного здоров’я в межах Програми медичних гарантій отримали 84 139 дітей та підлітків. Причому найбільш вразливою групою є вікова категорія з 13 до 15 років. Половина з них мають постійні проблеми зі сном.
«За останні два роки учасниками програм освітньої фундації GoGlobal стали понад 38 тисяч підлітків. — Зазначає директорка організації Тетяна Коврига. — З них 3,5 тисячі — підлітки, які через війну були змушені змінити місце проживання. Так от, їхній психоемоційний стан, за оцінками команди психологів, стабільно залишався крихким. Та цього року ми зрозуміли, що не повною мірою усвідомлювали масштаб різниці психологічного стану між дітьми, які продовжують жити у прифронтових громадах, і тими, хто пережив вимушене переміщення. І головне — їхній реальний стан погіршився».
На своїй сторінці у Фейсбуку Тетяна Коврига наводить красномовний приклад: «Влітку мали кілька кемпів. Прифронтові і ВПО. Різниця в психоемоційному стані суттєво відрізняється від попередніх років. Кількість звернень до психологів на індивідуальні консультації 13,8% — у прифронтових. Основні запити: тривожність, емоційні труднощі, проблеми у стосунках, депресивні стани, невизначеність щодо майбутнього та професійного вибору. В той же час у підлітків ВПО звернень — 17%. Але головне не цифра, а зміст запитів. Суїцидальні думки. Завдання шкоди собі. Насильство в сім’ї. Сексуальне насильство. Соціальна ізоляція. Ми не ставимо діагнозів за одним зверненням і не можемо екстраполювати ці дані на всіх дітей-ВПО. Але для організації, яка щодня працює з підлітками, це достатньо сильний сигнал».
За словами Тетяни Ковриги, підлітки ВПО переважно не ходять до школи в громаді, поза межами соціального життя вони стають «невидимими» і залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Вижити не завжди означає — житиДорослим іноді здається, що якщо вивезти дитину в більшу безпеку,
то її психологічний стан і настрій покращаться автоматично. Але людина — не передбачуваний механізм, а складний організм, процеси в якому не відбуваються згідно схеми.
Під час своєї роботи в одному з центрів підтримки переселенців «ЯМаріуполь», я мала можливість спілкуватися з різними віковими категоріями. Дорослі, особливо в перший час після переміщення, прагнули поділитися своїм болем та розпачем, часто плакали. Діти або тулилися до рідних, або гралися з ровесниками у дитячій кімнаті. Найбільш стримано зазвичай поводили себе підлітки. Від тих, хто йшов на контакт і готовий був поділитися своїм досвідом та переживаннями, я з подивом чула, що частина з них зовсім не прагне спілкуватися з однолітками та вливатися в нову громаду.
Дуже гарненька 16-річна Валентина зізналася, що весь час проводить в Інтернеті: онлайн вчиться у своїй релокованій школі, а потім в соцмережах спілкується зі старими друзями, де б вони зараз не були. На моє питання, невже їй, молодій дівчині, не хочеться живого спілкування, нових знайомств та хоча б звичайного походу в кінотеатр, Віка відповіла:
«Ні, мені це не цікаво. Вони всі чужі. І взагалі я майже не виходжу із дому».
Іноді підлітки герметично закриваються від суспільства внаслідок якоїсь неприємної події. Наприклад, там же в центрі розповідали, як два брати, родина яких оселилася в селі, перестали спілкуватися з місцевими після того, як на них за російську мову нагримав сусід. Як реагувати на поведінку такого сусіда, не є темою цієї розмови, зазначу тільки, що через неї діти отримали неабиякий стрес. Уявіть собі — дитина народилася і росла в певному середовищі, де всі, в тому числі її рідні, спілкувалися російською і ніхто не думав, добре це чи погано. І тут вона, переживши обстріли, втрату рідної оселі, друзів, звичного середовища і опинившись, як здавалося, в безпеці, пережила ні за що ні про що напад на свою менталку від чужої дорослої людини!
Я не знаю, як далі склалася доля тих хлопчиків і чи допомогли їм потім вибратися зі свого кокона, але на щастя чула про інші приклади, коли місцеві мешканці, в тому числі діти та підлітки, допомагали переселенцям відчути себе комфортно, мов у новій родині.
І це є дуже цінним, бо сприяння нового середовище як дружного й безпечного — запорука того, що юна людина відкриється новому життю.
Волонтерство, квіти та тварини «Я не зверталася зі своїми хлопчиками до психолога. — Розповідає маріуполька Вікторія, у якої 8-річний син Денис, що ледь не загинув у рідному місті, на деякий час зовсім перестав розмовляти, а старший, 15-річний Борис пів року ні з ким крім рідних не спілкувався. — Ми живемо в селі під Чернівцями. Місцеві дуже добре до нас ставляться, хоч ми — чужинці і до церкви не ходимо, як все село. Завдяки такому ставленню відтаюєш душею і починаєш цінувати прості дрібниці — той самий світанок чи захід сонця, добрих людей, яких ти зустрів».
До речі, хлопчики Вікторії повернулися до нормального життя не в останню чергу завдяки захопленням, які виникли ще до повномасштабного вторгнення. Борис, знов зайнявся спортом, грає у місцевій футбольній команді, іноді ще й у баскетбол, Денис продовжує досліджувати живу природу, бігає за метеликами та жуками, любить з мамою ходити в ліс по гриби та ягоди.
Приклад цієї родини частково дає відповідь на питання,
що дозволяє психологічно травмованій людині знову відчувати твердий грунт під ногами. Обов’язки, хобі, відповідальність, залученість до важливих подій, увага та доброзичливе спілкування. Підліток — це ще не дорослий, але вже не дитина. Йому потрібно мати справу, яка надає сенс кожному дню.
Люба та Настя у вільний час плетуть маскувальні сітки Двоє 14-річних дівчат з Маріуполя, Люба та Настя знайшли для себе сенс в тому, що стали майже щодня відвідувати волонтерський хаб й плести маскувальні сітки. Вони роблять власний внесок у перемогу України і це підвищує їх самооцінку та настрій.
Трошки інший і теж позитивний приклад хлопця зі Скадовського району Херсонщини, родина якого оселилася в одному з буковинських сіл. Андрію — наймолодшому сину з багатодітної родини було п’ятнадцять років, коли він з рідними виїздив з окупації через численні ворожі блокпости. Цей шлях справив на нього настільки жахливе враження, що Андрій довго не міг оговтатися. На новому місці хлопець вступив до професійного ліцею, але через стрес виникли проблеми зі здоров’ям, тому більшість часу він проводив удома,
все глибше занурюючись у депресію.
Херсонець Андрій знайшов спасіння у вирощуванні квітів А врятували Андрія квіти, які стали натхненням для подальшого життя. Ще дома у рідному селі він захопився їх вирощуванням, на початок вторгнення в колекції було вісімдесят кімнатних рослин. І ось тепер у хлопця є друга колекція, вдвічі більша. Розпочалося все з гібіскусу, який подарувала бабуся-сусідка, першу пеларгонію купила мама. Потім Андрій став виписувати рослини поштою, обмінювати чи вирощувати з насіння. А ще бере квіти, що гинуть, поміщає в свою «реанімацію», де зцілює і надає другий шанс на життя.
Декому з підлітків допомагає спілкування з тваринами. Восьмикласниця Даша з Харковської області, яка зараз мешкає в Чернівцях, вже півтора року, коли відчуває тривогу, відвідує місцевий центр каністерапії (метод реабілітації та психологічної допомоги, який передбачає взаємодію людини зі спеціально навченими та сертифікованими собаками під керівництвом фахівця). Каже, після занять їй легше заспокоїтися, тож вдома стало менше конфліктів. Тато дівчинки п’ятий рік на війні.
До сім’ї в коротку відпустку приїжджає рідко. Даша каже, що кожен з підлітків, хто приходить у центр каністерапії, по різному поводяться, але всі відчувають себе більш розслабленими: «Поруч з собаками стає легше на душі, спокійніше. Можу виплакатись, щось розказати, а потім повертаюся додому». А ще одна підлітка після каністерапії зізналася: «Я така рада, що потрапила сюди. У мене давно не було такого щасливого дня!».
В традиційній роботі центра каністерапії є навіть йога з собачками у парку Психоемоційна підтримка тут і заразІ все ж — чому із усіх категорій вимушено переміщених осіб найбільше страждають від психологічних проблем саме підлітки?
Своє пояснення має психологиня з двадцятирічним досвідом Ніна Копельчук.
«Підлітковий вік сам по собі непростий період, коли дитина шукає себе, своє місце серед однолітків, прагне самостійності. Для підлітка особливо важлива приналежність. А тут війна, вимушений переїзд, втрата звичного дому, друзів, свого середовища. Молодша дитина може сказати: «Тут є мама, домашня тваринка, іграшки, отже все нормально». А підліток уже добре розуміє,
що відбувається, гостро відчуває несправедливість, але не має можливості це змінити. Мабуть, саме тому переживання підлітків часто такі сильні. У них інший спосіб переживання: вони вже достатньо дорослі, щоб розуміти те, що відбувається, але ще недостатньо автономні, щоб самостійно визначати, як із цим жити. І це особливо важливо у випадку ВПО», — каже фахівчиня.
Треба враховувати, що вище згадані приклади цілющої властивості справ, хобі та спілкування не є універсальними ліками для всіх підлітків ВПО. Бо для того, щоб їх «вживати», необхідно мати хоч мінімальне бажання та мотивацію, але не у всіх вони є. І тут вже точно не обійтись без допомоги фахівців.
Про це історія 15-річної Анни з Бердянська. Коли в лютому 2022 року місто опинилося під окупацією, життя дівчинки різко змінилося. Школу закрили, звичне спілкування з друзями обірвалося. Місяцями Анна сиділа вдома. Найбільшим страхом було вийти на вулицю, де озброєні люди могли перевірити телефон чи навіть затримати. Коли нарешті родина вирішила тікати, дорога через численні блокпости до підконтрольної Україні території тривала майже три доби.
Після успішної евакуації родина Анни оселилася в Запоріжжі, куди офіційно релокована Бердянська міська громада. На новому місці замість полегшення дівчина поринула у важкий емоційний стан. Майже не виходила з орендованої квартири. Постійно думала про бабусю та дідуся, які залишилися в окупованому Бердянську. Кожен гучний звук викликав панічні атаки та нагадував про пережите
А допомогло дівчині те, що завдяки мамі, вона потрапила до психоемоційної програми для підлітків-ВПО Бердянської громади. На щосуботніх зустрічах із психологами та менторами Анна вперше за довгий час опинилася серед «своїх» — однолітків, які пройшли через такий самий досвід. Завдяки арттерапії, груповим тренінгам та індивідуальній роботі з психологом, вона змогла подолати панічні атаки, навчитися контролювати страх під час повітряних тривог, знайти нове коло спілкування та адаптуватися до життя в новому місті. А ще Анна повернулася до онлайн-навчання та почала відвідувати профорієнтаційні заняття хабу. Психологічна допомога навчила її не ставити свою історію на паузу, а розвиватися та жити далі тут і зараз.
Щоб криза не стала незворотноюЗа даними ЮНІСЕФ, 65,6% українських підлітків вказують, що саме друзі та коло спілкування є головною життєвою опорою, яка допомагає долати труднощі евакуації та адаптації. Тому для підлітків-ВПО критично важливо якомога швидше інтегруватися в нові молодіжні спільноти, адже підтримка однолітків є основним «антидотом» проти воєнної травми. Саме на це націлені всілякі терапевтичні табори та інтенсиви, які здебільшого проводять у Карпатах.
Бердянці, напевно, не мають можливості масово вивозити своїх підлітків в гори, тож впровадили для них спеціальний проєкт «Шанс на зміни», який відбувається на місці, в Запоріжжі, і триває дев’ять місяців. Він включає щосуботні зустрічі (з перекусами та обідами) з менторами для розвитку емоційної грамотності та профорієнтації. А ще організували безкоштовний ком’юніті-центр «Опліч ХАБ», де підлітки й дорослі ВПО можуть отримати індивідуальні консультації психологів, відвідувати арттерапію, йогу та розвантажувальні заходи.
Правда, є громадські організації, які допомагають дітям та підліткам ВПО, незалежно від їхнього географічного походження.
Так проєкт Gen.Ukrainian організовує безкоштовні 21-денні психологічні інтенсиви в безпечних регіонах України для переселенців з 7 до 17 років, які постраждали від війни, пережили окупацію, обстріли, втрату близьких або примусове переміщення.
Для українських підлітків не тільки в Україні, а й за кордоном, діють безкоштовні лінії підтримки. Служба турботи БФ «Право на захист» надає безоплатні індивідуальні онлайн-консультації та підтримувальні групи (деталі на Платформі Право на захист). Працює також Національна гаряча лінія для дітей та молоді (Ла Страда-Україна): 116 123 (з мобільних) або 0-800-500-335 (зі стаціонарних телефонів), Лінія Національної психологічної асоціації: 0-800-100-102.
У Карпатах — табір «Шоколад» освітньої фундації GoGlobal Позитивно оцінюючи сам факт існування таких служб онлайн-підтримки, для об’єктивності треба зазначити, що деякі фахівці не вважають їх ефективними, бо «на гарячі лінії діти не йдуть, їм треба той, хто поруч, і той, кому будуть довіряти».
Директорка освітньої фундації GoGlobal Тетяна Коврига зазначає: «У наших програмах психологи залишаються на зв’язку з дітьми.
Але наших можливостей мало». А щодо ефективної психологічної допомоги підліткам ВПО, цьому, на її думку, сприяють декілька умов.
- Перша — раннє виявлення проблеми, для цього треба взаємодія школи, громади, соціальних служб.
- Друга — інтеграція через освіту та життя громади, дитині потрібен не лише психолог, а ще й друзі, команда, школа, гурток, безпечне місце, дорослий, якому можна довіряти.
- Третя — довготривала підтримка, однієї консультації недостатньо, якщо за нею стоїть досвід втрати дому, насильства чи тривалої ізоляції.
