Суспільство

«Щоразу, коли виговорюєшся, стає трохи легше». Ветеран після поранення — про жагу до життя і переживання минулого

1 лис•Kyiv Post

Сергій Грачов уже придбав обручки. Вони чекають на той момент, коли він і жінка, з якою він розлучився, зможуть знову одружитися. Між їхнім розлученням і цим рішенням — п’ять поранень, отриманих на полі бою, понад 30 операцій і боротьба за відновлення сенсу життя.

Український ветеран, який колись боявся стати тягарем для своєї родини, тепер з ентузіазмом говорить про їхнє майбутнє. «Я люблю свою родину, моя родина любить мене, і я займаюся тим, що мені справді подобається», — каже він мені.

Це надзвичайне досягнення. Сергій — один із сотень тисяч українців, яким доводиться заново будувати свє життя після військової служби. Багато хто повертається з найзапекліших боїв війни з фізичними та психологічними травмами, намагаючись відновити відчуття нормального життя та знову знайти своє місце.

За оцінками уряду України, після закінчення війни кількість ветеранів і членів їхніх сімей становитиме від п’яти до шести мільйонів. Для багатьох необхідна підтримка виходитиме далеко за межі фізичної реабілітації. Це буде означати подолання ізоляції, відчуття, що їх розуміють навіть найближчі люди,

та відновлення сенсу життя в цивільному суспільстві.

Слухаючи 40-річного Сергія, я розумію, що мужність може знадобитися ще довго після останнього бою солдата. Він народився в Павлограді, що на Дніпропетровщині, навчався у Національному гірничому університеті, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Після закінчення університету вони одружилися й народили двох дітей.

Вони розлучилися до повномасштабного вторгнення. У 2021 році Грачов працював у Німеччині, а в січні 2022 року повернувся до України. Ті звірства, які росіяни коїли в Бучі та Ірпені, переконали його, що він мусить воювати. Він уявив собі, як дивитиметься в очі своїй доньці й пояснювати, чому не пішов її захищати.

«Я не бачив, як міг би вчинити інакше».

Двічі його не брали до війська через відсутність військового досвіду. Взяли з третьої спроби. Після базової підготовки в липні 2022 року його зарахували до складу 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха й запевнили, що там він проходитиме подальшу підготовку. Натомість, за його словами, вже наступного дня він був у Бахмуті.

Уявляти війну й воювати виявилося зовсім різними речами. «Усі вважали себе героями, безстрашними, — згадує він. — Але уявляти — це одне, а опинитися прямо в епіцентрі подій — зовсім інше».

Перше поранення він дістав, коли осколки розтрощили йому пальці на руці. Після місяця лікування він повернувся. Потім осколки міни поранили його в ногу, потім у бік і руку. Деякі з них досі сидять у його тілі.

Кожного разу повертатися ставало страшніше. Він розумів, що щастити йому вічно не буде. Після третього поранення він зізнався своєму командирові, що більше не може давати цьому раду.

Офіцер був здивований. Усі вважали Сергія безстрашним. Однак сам він не вважає, що хоробрі люди не відчувають страху. Він відчував його дуже гостро, але продовжував служити, оскільки його поранення були недостатньо важкими для звільнення зі служби.

Він каже, що йому знадобилося близько шести місяців, щоб змиритися з тим, що він може не вижити. «Коли ти розумієш, що завтра для тебе може не настати, і приймаєш це, стає трохи легше». На той час він уже командував підрозділом. Відповідальність за своїх бійців виявилася важчою ношею,

ніж страх за себе.

Цитата: Він чіткіше пам’ятає біль від своїх попередніх, менш серйозних поранень, ніж ті години, коли його кінцівки трималися лише на шкірі та сухожиллях.

На Авдіївському напрямку внаслідок вибуху він дістав важку черепно-мозкову травму. Молодий побратим, який сидів поруч, загинув. Сергій сам підбирав бійців, з якими йшов на ту позицію. Він знає: якби зробив інший вибір, загинув би хтось інший. Ця думка досі не дає йому спокою.

«Він досі мені сниться».

20 березня 2023 року танковий снаряд влучив у стіну за спиною Сергія, коли він спостерігав за периметром із покинутої ферми. Праву руку і ногу майже відірвало. Щоб дістатися до першого пункту стабілізації, знадобилося дві години.

Він думав, що помре. Проте зараз він чіткіше пам’ятає біль від своїх попередніх, менш серйозних поранень, ніж ті години, коли його кінцівки трималися лише на шкірі та сухожиллях. Він вважає, що саме адреналін допоміг йому вижити.

Його повезли через Карлівку до Покровська, звідти звіди доправили до реанімаційного відділення госпіталю в Дніпрі. Потім були півтора року лікування та реабілітації.

В Німеччині йому встановили штучний ліктьовий суглоб.

Коли його колишня дружина з дітьми відвідали його в госпіталі, він ще не знав, чи вдасться врятувати йому руку й ногу. Він сказав їй, що вони розлучилися і вона йому нічого не винна. Вона з дітьми має жити своїм життям. Він не хотів ставати для них тягарем.

Її відповідь була рішучою: він поводиться нерозумно, і вона більше не хоче чути таких слів.

Перші пів року на реабілітації Сергій постійно думав про повернення до своєї частини. Він відчував, що залишив щось незавершеним. Військове життя, попри всі його небезпеки, давало ясність: наказ, завдання, люди, які покладалися одне на одного. А поза ним – невизначеність і нерозуміння.

Демобілізувавшись у серпні 2024 року він замкнувся в собі. Почав пити. Не хотів виходити з дому, не хотів бачитися ні з ким. «Таке відчуття, ніби тілом повернувся, а душею залишився там».

Він хвилювався через свої поранення, роботу та майбутнє. Питав себе, чому вижив він, а інші загинули.

Зрештою він почав шукати допомоги через заходи для ветеранів. З оголошення Департаменту ветеранської політики Дніпровської міськради дізнався про британсько-українську програму «Future Reclaimed»,

спрямовану на подолання психологічних травм. Спочатку сидіння в колі нагадувало йому релігійні зібрання або зустрічі «Анонімних алкоголіків», але вже за три дні він помітив, що йому та іншим учасникам стає легше. Він повернувся, а потім пройшов навчання на модератора.

«Щоразу, коли виговорюєшся, стає трохи легше», — каже він про обговорення болісних переживань. Ветерани проводять сесії для своїх побратимів, а психолог присутній на випадок, якщо комусь знадобиться підтримка. Нікого не змушують говорити.

Дехто мовчав роками, побоюючись, що його переживання засмутять рідних або змінять їхнє ставлення. Один із учасників розповів Сергієві, що вперше за два роки почувався, як у своєму підрозділі.

Зв’язки зберігаються й після закінчення програми. Учасники залишаються на зв’язку, а деякі з них навіть разом започаткували бізнес.

Зараз Сергій подорожує всією Україною, допомагаючи іншим ветеранам у рамках програми «Future Reclaimed». У нього є практичний рецепт найкращої підтримки ветеранів: починати слід у госпіталі. «Хтось повинен одразу пояснити ветеранам, яка допомога їм доступна,

і підтримувати з ними контакт, допомагаючи кожному пораненому бійцю знайти шлях уперед», — каже він, бо має власний досвід: він сам провів місяці в розгубленості та невизначеності, перш ніж відкрив для себе можливості, які вже існували.

На запитання, що може запропонувати Велика Британія, він відповів: фінансування, спеціалізоване лікування та реабілітацію, а також візити, які дають ветеранам шанс відчути життя поза війною.

Його власне відновлення пов’язане зі змаганнями з веслування. Він є капітаном команди ветеранів «Дніпро», яка нещодавно виграла українські змагання в Одесі, а минулого року посіла друге місце на чемпіонаті Європи в Греції. Кошти для участі у змаганнях знаходити складно, і команда сама оплачує свої витрати.

Сергій також розпочав навчання в магістратурі за спеціальністю «Державне управління».

Ніщо не стирає з пам’яті те, що сталося з ним і з його побратимами. Його родина залишається на заході України, де діти ходять до школи й займаються улюбленими справами: син грає на гітарі, донька — у волейбол. Сергій не хоче порушувати те дитинство, яке вони відновили в безпечніших регіонах України.

Він приїжджає, коли тільки може, і планує друге весілля з колишньою дружиною.

Іноді люди дивляться на його поранення й висловлюють співчуття, але йому хочеться, щоб вони розуміли, як він почувається: «Я справді насолоджуюся життям більше, ніж будь-коли раніше. У мене з’явилася жага до життя».

Він розповідає про те, як заново відкрив для себе родину, переоцінив свої пріоритети та знайшов роботу, яка приносить йому задоволення. Але ніщо не стирає з пам’яті те, що сталося з ним та з його побратимами. Це показує, що стає можливим завдяки підтримці, товариству та можливості зробити свій внесок.

Сергій Грачов добровільно пішов захищати свою родину та країну. Сьогодні він продовжує службу, допомагаючи іншим ветеранам відбудовувати своє життя. В його планах на майбутнє стільки ж сенсу та відваги, скільки й ран на його тілі.

Лорд Ешкрофт KCMG PC — міжнародний бізнесмен, філантроп, автор і соціолог. Щоб дізнатися більше про його діяльність, відвідайте сайт lordashcroft.com. Слідкуйте за ним у X/Facebook @LordAshcroft.

Буча, волейбол, Змагання, волейбол, Ферма

Читайте ще