Одразу після прем’єри вистави «Лебедине озеро. Сучасна версія» (а було це ще в кінці червня цього літа!) відбулась наша розмова розмова з художнім керівником театру «Київ модерн-балет» хореографом- постановником балету Раду Поклітару. Всі думали-гадали, що це мабуть востаннє бачать «Лебедине...», але ні – 24 вересня її покажуть знову. Тож маю привід опублікувати літнє інтерв'ю для всіх, хто сумнгівається: йти чи не йти?...
–Раду, коли у Вас виникла цілісна картина того, як поставити «Лебедине озеро»? Ще під час першого перегляду класичного балету, розуміли, що у Вас буде не так?
–Ні, це неможливо, я ж зростав у балетній родині і вперше побачив «Лебедине озеро» в чотири роки! А потім ще неодноразово його дивився в різних театрах у різних балетмейстрів. Ідея поставити своє виникла давно, але те, що це не буде просто історією кохання, а Зігфрід буде лебедем, який існує в чужій подобі – це все почало формуватися в моїй уяві, коли я взявся за виставу.
–Чому Ви вирішили, що чорного і білого лебедя мають грати різні виконавиці? Як правило, ці ролі виконує одна артистка...
–Це не така вже й рідкість, як вам здається, щоб Одетту і Оділію грали дві різні людини. В цьому я не винайшов нічого нового. Таке розв’язання виправдано сюжетом. (до того ж Одетта і Оділія іноді з'являються на сцені одночасно.) – Авт.
–Чи не було бажання дати волю фантазії і відмовитись не лише від звичного сюжету, а й від Чайковського?
–Ні на мить! Я не уявляв ніколи «Лебедине озеро» без музики Чайковського. Вона ідеальна, і взагалі цей балет для мене тримається більше на класичній музиці, ніж на класичному лібрето.
–Яких стереотипів, пов’язаних з «Лебединим озером», Ви хотіли б позбутися, створюючи свій варіант?
–Взагалі дуже погана ідея починати щось, аби позбутись стереотипу – чи всупереч чомусь. Я все змінив, тому що так бачив сюжет, лише систему героїв залишив і музику. А ще й деякі нові герої з'явились...
–Ви колись казали, що створюєте ролі під артистів, але ж тут інший випадок?
–Розумієте, коли в театрі обмежений кількісний склад трупи, а вистава не за класикою, тоді так. У цієї вистави класична основа, тому лише кілька нових героїв. Тут уже саме на ролі добирав артистів.
– У танці маленьких лебедів Ви, як на мене, пішли на ризик: ролі виконувала одна балерина і двоє артистів-чоловіків . Доволі часто чоловіки танцювали цю партію в КВК, різних гумористичних передачах і тому це більше асоціюється з пародією ...
– В тому-то й річ, що потрібно було збалансувати все так, аби не опуститись до рівня пародії. Але «на озері» були і лебеді й лебідки, тому це зроблено, мабуть, заради правдивості.
– У виставі багато зброї. Це має особливий сенс?
- Думаю, це дуже на часі. Без зброї не вдалося б передати увесь накал боротьби людини з обставинами... За сюжетом Зігфріда забирають до армії.
–Чи зустрічали Ви в житті таких людей, як Зігфрід?
– Зустрічав, але імен вам не назву.
–А у Вас особисто є щось від Зігфріда?
–Ні... Хіба що... «любов» до зброї.
–Ви не зрадили класичному лібрето лише одного разу: вистава закінчується трагічно...
–Так, причому в життєвих обставинах я вирізняюсь почуттям гумору. Більше люблю хепі-енд, але у виставах, як правило, виходить «бед енд».
– Ваше «Лебедине озеро» – це не казка, а притча. Яка мораль цієї притчі?
– Мораль кожен для себе визначить. Але я хотів показати, що неможливо жити, зраджуючи своєму природному єству.
Розмову вела Марія МИХАЙЛОВА (Вперше інтерв'ю опубліковане в газеті «Культура» 23 серпня, 2013 )
