Сагайдачний Петро український козацький Гетьман

Суспільства

Сагайдачний Петро український козацький Гетьман

4 жов•Mediatavr

Один з найвидатніших полководців Європи, політик, державний діяч, дипломат, захисник української культури і духовності, поборник освіти в Україні — він уособлював людину доби Відродження. Як й інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої нестримної енергії.

Створення історичного портрета діячів минулого вимагає обов’язкового висвітлення ранніх періодів їхнього життя, зокрема дитинства. Бувало, що саме тоді закладалися окремі риси характеру та ментальності, які могли проявитися та визначитися значно пізніше, у зрілому віці.

Докладно розповісти про перший період життя Петра Сагайдачного немає можливості, оскільки документальних даних обмаль. Але все ж поодинокі свідчення сучасників кидають світло на деякі важливі моменти біографії цієї визначної постаті, яку висунуло українське козацтво на історичну арену в добу до Богдана Хмельницького. Більше того, Петро Сагайдачний був одним з найвидатніших діячів взагалі всієї української історії.

РОДОВІД Місцем народження Петра Сагайдачного його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець або хронічка» називає місто Самбір,

точніше, село Кульчиці біля Самбора (тепер Львівська область).

Єдиною зачіпкою для відомостей про батька є церковний пам’ятник Петра Сагайдачного з Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, в якому після імені Петра стоїть — Конон, за українською вимовою — Конаш. Історики XIX ст., а деякі і в кінці XX ст., вважають, що тут йдеться про ім’я батька. Однак український історик Богдан Барвинський, досліджуючи ще у 1930 році походження Петра Сагайдачного, встановив, що козацький гетьман належав до українського шляхетського роду Попелів-Конашевичів, відомого у Перемишльській землі вже з XV ст. Отже, родове прізвище Петра — Конашевич, а Сагайдачний — це прізвисько. Тому слід писати подвійне прізвище через тире: Петро Конашевич-Сагайдачний.

Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав і надрукував у 1622 році віршований панегірик-некролог: «Вірші на жалісний погреб зацного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного». Хоча закони жанру зобов’язували автора до особливої інтонації твору, дещо піднесено пафосної, але повідомлення сучасника про конкретні факти біографії українського гетьмана робить книжку Саковича важливим історичним джерелом.

ВІРА «Вихований у вірі церкви всходнєй (тобто православній) з літ дитинства», — пише Сакович і таким чином переконує нас, що в родині Конашевичів твердо додержувалися прадідівської віри.

Все життя Петро Сагайдачний був відданий православній вірі і багато зробив для захисту Православної Церкви. Він зайняв непохитну позицію несприйняття рішення Берестейського церковного собору 1596 року про унію — релігійне єднання православних і католиків. Визнаючи своїм духовним зверхником Папу Римського, уніати приймали основні догмати католицизму. Хоч православні обряди та українська мова у богослужінні зберігалися, однак сама Православна Церква оголошувалася поза законом. У тодішніх історичних умовах унія виступала як ідеологія чужоземних феодалів та польської королівської влади і використовувалася ними для колоніального гноблення і переслідування православних українців. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії.* (*Слід зауважити, що в майбутньому уніатство зазнало певної історичної трансформації.

З кінця XVIII ст. польські магнати і шляхта після поділів Польщі між Російською і Австрійською імперіями втратили політичну владу на правобережній Україні, однак зберігали там економічне і духовне панування. Вони переслідували і тероризували українське населення, для частини якого в той час уніатська віра стала традиційною, рідною. Як відомо, уніатська греко-католицька церква у тодішній період виступає захисником українського населення, зокрема, сприяє поширенню освіти серед нього. В радянський період греко-католицька церква була заборонена, люто переслідувалися її вірні та священнослужителі. З початку 90-х років XX ст. в Українській незалежній державі ця церква вийшла з «катакомбного існування», її визнали легальною конфесією).

Петро Сагайдачний написав твір «Пояснення про унію», який, щоправда, не дійшов до нас (деякі історики висловлюють сумнів, що автором його був Сагайдачний). Проте зберігся лист, у якому литовський підканцлер Лев Сапіга називав цей твір «дуже цінним». Тоді саме склався тактичний блок православних українців і протестантів Литви проти католицизму.

Кальвініст, майбутній литовський гетьман Криштоф Радзивілл підтримував на шляхетських сеймиках козаків. Зберігся лист Петра Сагайдачного до нього. Вони разом воювали у перші роки XVII ст. проти шведів.

Петро Сагайдачний був ініціатором і реалізатором громадської, духовної і, можна сказати, державної акції величезного значення, тобто відновлення православної церковної ієрархії в 1620 р., через чверть століття після її скасування Берестейською унією. Сагайдачний використав приїзд до Києва єрусалимського патріарха Теофана, який повертався зі своєї подорожі до Москви. За активної участі Сагайдачного відбулася нарада представників з усіх частин України та Білорусі, які з’їхалися на престольне свято Печерського монастиря — день Успіння. Вони намітили кандидатів на митрополичу та п’ять єпископських катедр і звернулися до патріарха з проханням висвятити їх.

Теофан довго не наважувався, бо «боявся короля і ляхів», — пояснювалося в одному з тогочасних джерел. Однак Сагайдачний запевнив патріарха, що він бере його під свою опіку і дає поруку за його безпеку. Теофан нарешті згодився і в присутності софійського митрополита Неофіта та епископа строганського Аврамія висвятив на київського митрополита Йова Борецького,

ректора Київської братської школи, та єпископів на катедри: Полоцьку, Луцьку, Володимирську, Перемишльську, Пінську та Холмську. Робилося це у великій таємниці, вночі, при наглухо зачинених і завішених вікнах, щоб ніхто не побачив світла. Трьох єпископів висвячували навіть у дорозі, коли патріарх виїхав з Києва у супроводі козацького полку, яким командував особисто Петро Сагайдачний. Під його і козаків охороною Теофан благополучно доїхав до молдавського кордону і попрямував далі. Польський уряд, який поставився до цього церковного акту як до державного злочину, видав універсал про арешт новопоставлених вищих православних ієрархів. На їхню оборону Сагайдачний поставив козацтво — збройну силу. Це було дуже важливим та сміливим політичним вчинком, що послабляв позиції католицизму і польської влади на українських землях.

СПАРТАНСЬКЕ ВИХОВАННЯ Про ранній період життя майбутнього козацького гетьмана маємо свідоцтво ще одного сучасника. Себастіан Петрицій, польський філософ і лікар, професор Краківської академії (1554-1626 роки) розповідав про спартанське виховання Петра Конашевича.

Він «змалку привчився, — пише Петрицій, — до зброї, вмінню натягати лука та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покривцями, а витривалістю, легко переносити всяку тяготу, голод, важку роботу, не боятися ворога і у небезпеці проявляти мужність».

Безперечно, ці, закладені з дитинства, якості відіграли визначальну роль у формуванні Петра Сагайдачного як воїна, як керівника морських і суходільних походів, головнокомандувача козацького війська в Московському поході 1618 р. і в Хотинській війні 1621 року.

ОСВІТА Щоб дізнатися про освіту Петра Сагайдачного, треба знову звернутися до «Віршів» Касіяна Саковича. Автор називає місто Острог на Волині. Там дійсно в 70-х роках XVI ст. була заснована школа.

Фундатором і меценатом Острозької школи був дуже багатий і впливовий український магнат Костянтин Острозький, поборник православ’я. Він згуртував в Острозі відомих учених, письменників, діячів освіти, викладачів з Києва, Львова та інших українських міст, створив при школі друкарню.

Острозьку школу називали академією. Вона мала триступінчастий характер, об’єднавши елементарну школу з середньою та началами вищої.

В Острозі також удосконалювалися в науках люди, які вже мали певний рівень освіти.

Касіян Сакович, як правило, не датує факти і події, що згадує у своїх «Віршах», але опосередковано приблизно можна зробити припущення щодо хронології навчання Сагайдачного. Він пише: «Шол потом до Острога для наук уцтивах, которые там квитли за благочестивих княжат, которые ся в науках кохали». Розквіт Острозької академії припадає на 80-ті роки XVI ст. Таким чином, співвідносячи з датуванням інших періодів життя Петра Сагайдачного, можна, мабуть, припустити, що вчився майбутній козацький гетьман в Острозькій академії у 80-х роках XVI ст.

В Острозькій академії не тільки вперше визначився тип української вищої школи, а й виник її зв’язок з культурним і суспільно-політичним життям України. Отже, в Острозі майбутній український гетьман не лише глибоко опанував знання. Тут сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби,

порушувалися гострі політичні та релігійні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство.

Після Острога Сагайдачний на все своє життя стає поборником і захисником культури і освіти в Україні.

Український історик Іван Крип’якевич стверджує, що Петро Сагайдачний, «як вихованець Острозької школи, у самому джерелі пізнав задуми тогочасних організаторів української культури, а пізніше ввійшов у тісний зв’язок з гуртком освітніх діячів. Щоб піднести значення Київського братства, він вписався в його члени разом з цілим Запорозьким Військом». Однак справедливий висновок Івана Крип’якевича потребує доповнення і поглиблення оцінки цієї історично вагомої події.

Маніфестаційним вступом усього війська до братства, що діяло проти політики Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України, запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист. Така акція козацтва, очоленого Сагайдачним, сприяла популярності цієї української організації київських міщан у широких народних масах, високо піднесла авторитет братства,

а водночас оберігала його від репресій. Хоча нову політичну і культурну інституцію було засновано без дозволу короля, проте ні польський уряд, ні коронний гетьман (він же київський воєвода С. Жолкевський), ні католицьке й уніатське духовенство не наважувалися заборонити його, бо побоювалися козацтва, керованого Сагайдачним. Уніатські єпископи у своєму меморандумі папі до Рима скаржилися, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу католицизму.

Козацтво, яке стало колективним членом Київського братства, було тісно пов’язане з життям заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає її ктитором (опікуном), допомагає їй матеріально. Першим ректором Київської школи був Йов Борецький, видатний просвітитель і, як і Сагайдачний, непримиренний ворог унії. Київська школа згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію, що протягом тривалого часу була єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Таким чином, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури,

освіти, можна сказати, гуманізував зброю. Тож біля джерел Києво-Могилянської академії — гуманістичний, патріотичний подвиг Петра Конашевича.

Він і надалі підтримував, допомагав братським школам, церквам, монастирям, заповів їм значні кошти на подальший їхній розвиток.

Після Острога Петро потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Йовом Борецьким, тодішнім її ректором. З ним він підтримує зв’язок до кінця свого життя. Ці дві видатні особистості стали речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася переважно особами духовного сану.

Зі Львова Петро Сагайдачний їде до Києва, де певний час працює домашнім вчителем у київського судді Аксака.

НА ЗАПОРОЗЬКІЙ СІЧІ Й У ВІЙСЬКУ САМІЙЛА КІШКИ Пізніше Сагайдачний подався на Запорожжя. Касіян Сакович пише: «Потом видячися быть способним до менства, Шол до запорозького славного рыцарства, Межи которых през час немалый жиючи И рыцарских ділності там доказуючи.

Гетьманом собі Войско то обрало».

Цікавий штрих: автор відзначає — військова діяльність, що в ті часи вважалася лицарською справою,

була покликанням для майбутнього українського гетьмана, за допомогою якої він теж намагався протидіяти ворогам України.

На Січі Сагайдачний з’являється в останні роки XVI ст. Тут він набув військового досвіду, досконало вивчив козацьку тактику, зрештою, сформувався як полководець. Він брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, патріотичним переконанням здобув високий авторитет.

Сакович подає звістку про воєнні кампанії в Молдавії та Лівонії, в яких брали участь козаки, що перебували на королівській службі. Тоді ж уславився Петро Сагайдачний.

«Полночные тыж край будут помятати Долго єго мужество, бо ся їм дає знати, Великого звитязства там доказуючи».

Йдеться про події, пов’язані з воєнними діями Польщі в Молдавії та її війною зі Швецією (Лівонська війна). До участі в цих війнах Польща залучила козаків. Козацький гетьман Самійло Кішка в 1600 році водив чотири тисячі запорожців у Молдавію, а в 1602 році понад дві тисячі — на Лівонську війну. Участь українських козаків у цих польських війнах Кішка обумовлював вимогою легалізації козацтва і повернення їм частини їхніх прав,

тобто зняття з них баніції (оголошення за рішенням сейму поза законом), що було накладено на козацтво після розгрому під Солоницею їхнього повстання в кінці XVI ст. під керівництвом Северина Наливайка і Григорія Лободи. Король Сигізмунд III пообіцяв підтримати козацьке бажання на сеймі. Дійсно, 1 січня 1601 року сейм, на який прибула козацька депутація, прийняв рішення про скасування баніції. Таким чином, реєстрове козацтво повернулося на легальне становище.

У 1600 р. об’єднане польсько-козацьке військо одержало перемогу під містом Плоєштами. Війна в Лівонії 1602 р. була тяжкою і затяжною. У битві під Філіном поклав голову Самійло Кішка.

Отже, можна сказати, що Сагайдачний пройшов військову і політичну школу в славнозвісного козацького гетьмана Самійла Кішки. Пізніше Сагайдачний повторює його політичний захід. Ставши полковником, а потім гетьманом реєстрового козацтва, Сагайдачний вважався підданим польського короля і мусив виконувати його накази, а водночас, як представник козацького стану, що мав певну суверенність, він висував свої вимоги і не погоджувався без їх урахування брати участь зі своїм військом у польських воєнних акціях.

Так Сагайдачний дає згоду королю на участь козацького війська у польсько-московській і Хотинській війнах при умові виконання його вимог, які вже стосувалися не тільки козацтва, як у Самійла Кішки, а й загальних українських справ.

ГЕТЬМАНУВАННЯ В історичних документах Петро Сагайдачний як гетьман вперше згадується у 1616 р. Але й у попередні роки він посідав чільне місце і користувався величезним авторитетом у козацькому середовищі. В Запорозькій Січі обіймав керівні старшинські посади. Спочатку в 1596 р. його там обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове товариство — стає кошовим отаманом.

Гетьманував Сагайдачний, можливо, десь з кінця першого десятиріччя XVII ст. і до останніх днів свого життя, але з перервами. У 1617 р. гетьманом був обраний Дмитро Барабаш, в 1620-1621 роках діяв козацький гетьман Яків Нерода-Бородавка. Неодноразово скидали Сагайдачного з гетьманства тимчасово, як правило, так звані випищики, яких за вимогою польського уряду виключали з реєстрового війська. Керівник козацтва вважав, що збройний протест у тих конкретних умовах був приречений на поразку.

Коли ж ситуація в Україні ускладнювалася і загострювалася, козаки знову обирали Сагайдачного гетьманом, вважаючи, що тільки він здатний вивести їх з катастрофічного становища. Та й в часи свого «міжгетьманства» Петро Конашевич, залишаючись полковником реєстрового війська, зберігав вплив над усім волосним козацтвом, зокрема, Київщини з її центром у Трахтемирові, де мешкало статечне козацтво.

БОРОТЬБА ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ З розвитком Запорозької Січі активного наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли український князь з династії Рюриковичів і роду Гедеминовичів Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на татарські улуси і турецькі фортеці в пониззях Дніпра.

Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Московської держави, Польщі, Білорусі. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала та інспірувала постійні руйнівні напади орд Кримського ханства.

Проти такої супердержави, експансія якої загрожувала всьому європейському розвиткові, а над українським народом нависла загроза геноциду, цілковитого фізичного знищення, козаки розгорнули справжню національно-визвольну війну. Стратегію цієї війни розробив Петро Сагайдачний.

РЕФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА Однак перед тим він провів велику роботу щодо кількісного зростання, зміцнення та удосконалення збройних сил України — козацького війська. Визначною була діяльність Сагайдачного в їх реформуванні.

Сагайдачний намагався досягти якнайвищого рівня в організації, покращенні та підвищенні бойової здатності козацького війська. Український гетьман запровадив сувору, залізну дисципліну, неслухняних карав на горло, придушував прояви анархії, звільнився у війську від негативних авантюристичних з розбійницьким нахилом елементів.

В кінці XVI — початку XVII ст. в Україні, Литві, Білорусі вешталися ватаги людей з числа тих, котрих Польща залучала разом з реєстровими козаками до участі у війнах з Швецією, Московщиною, Молдавією, що була васалом Туреччини. І ці тимчасові вояки польського війська іноді в кілька разів перевищували чисельність реєстрівців. Після закінчення війни такі люди залишалися без утримання, без усяких засобів прожитку і чимало їх добували хліб грабіжництвом і розбоєм, прикриваючись ім’ям козацтва. «Під заслоном і назвіском лицарства низового козацького». Так повідомляють тогочасні історичні документи.

Запорозьке козацтво відхрещувалося від цих самозваних ватаг, але вони продовжували нападати на міста, нищити села, поводилися скрізь, як у ворожій землі,

не перестаючи називатися козаками. Саме Сагайдачний не допустив, щоб ця анархічна, розбійницька хвиля захлеснула Запорозьке Військо.

Будучи талановитим військовим організатором, Сагайдачний дуже дбав про забезпечення козацького війська зброєю, передусім, рушницями, прагнув, щоб кожен козак, у тому числі й піхотинець, мав свого коня. Спрямовуючи козацтво до найактивнішої наступальної боротьби проти Турецької імперії, в чому пріоритетну, найважливішу роль відігравали чорноморські козацькі походи, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотів, в яких чисельність чайок — головних бойових одиниць — досягала кількох сотень.

МОРСЬКІ ПОХОДИ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ САГАЙДАЧНОГО Петро Сагайдачний організовував і особисто керував суходільними і морськими козацькими походами на володіння султанської Туреччини і Кримського ханства.

Головна концепція стратегії морських походів, розроблених Сагайдачним, полягала в тому, щоб воювати з ворогом на його території. Основним напрямком козацького наступу були береги Малої Азії. Мета — підірвати економічну і військову могутність Туреччини,

захоплюючи на деякий час фортеці та прибережні міста, руйнувати їх, спалювати, а турецькі залоги знищувати, захоплювати якнайбільше трофеїв. Головним завданням було визволення з турецько-татарської неволі полонених — бранців, які потерпали на рабській праці в турецьких і татарських володіннях, а також були живою силою турецького флоту. Невільники-веслярі, прикуті ланцюгами до галер, рухали турецькі судна морем. Козаки атакували кілька фортець одночасно, але основний удар завдавався найбільшому центру, наприклад, турецькій столиці — Стамбулу. Знищувався також турецький флот у портах та на морі.

Петро Сагайдачний розробив та вдосконалив також й тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва.

Зокрема, його тактичним засобом було атакування та абордаж передусім флагманського корабля ворогів, що, як правило, паралізувало решту їхніх суден. Також застосовувалася тактика поєднання морських десантів зі штурмом фортець. У цьому слід вбачати зародження частин, які в наш час називають морською піхотою.

Перша згадка про безпосереднє керівництво Петром Сагайдачним козацькими чорноморськими походами зустрічається в історичних документах за 1606 рік.

Козаки оволоділи і зруйнували місто Варну, важливу фортецю і великий порт Туреччини. Відбувся морський бій, в результаті якого запорозькі моряки розігнали, захопили, спалили і потопили 10 турецьких кораблів з продовольством, товарами та екіпажами. Сагайдачний на той час був кошовим отаманом Запорозької Базавлуцької Січі.

Таким чином, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури, освіти, можна сказати, гуманізував зброю. Тож біля джерел Києво-Могилянської академії — гуманістичний, патріотичний подвиг Петра Конашевича.

Він і надалі підтримував, допомагав братським школам,

церквам, монастирям, заповів їм значні кошти на подальший їхній розвиток.

Зі Львова Петро Сагайдачний їде до Києва, де певний час працює домашнім вчителем у київського судді Аксака.

Гетьманом собі Войско то обрало».

Цікавий штрих: автор відзначає — військова діяльність, що в ті часи вважалася лицарською справою, була покликанням для майбутнього українського гетьмана, за допомогою якої він теж намагався протидіяти ворогам України.

На Січі Сагайдачний з’являється в останні роки XVI ст. Тут він набув військового досвіду,

досконало вивчив козацьку тактику, зрештою, сформувався як полководець. Він брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, патріотичним переконанням здобув високий авторитет.

під керівництвом Северина Наливайка і Григорія Лободи. Король Сигізмунд III пообіцяв підтримати козацьке бажання на сеймі. Дійсно, 1 січня 1601 року сейм, на який прибула козацька депутація, прийняв рішення про скасування баніції. Таким чином, реєстрове козацтво повернулося на легальне становище.

які вже стосувалися не тільки козацтва, як у Самійла Кішки, а й загальних українських справ.

САГАЙДАЧНИЙ І ПОЛЬЩА Спрямувавши всю свою енергію, полковницький талант на боротьбу з султанською Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний реально уявляв, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти панування Польщі в Україні поки що бракує сили.

Саме з цих причин козацький гетьман, «політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою і збройний виступ проти неї, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії щодо польського короля, польських магнатів та шляхти.

У перші два десятиліття XVII ст. особливо активно розгорнулася діяльність Сагайдачного в цьому напрямку, позаяк значна кількість постанов сейму Речі Посполитої цього часу прямо чи опосередковано спрямовувалася проти козацтва. Магнатів,

шляхту та королівський уряд турбувало масове покозачення селян і міщан, які прагнули звільнитися від феодально-кріпосницької залежності, від національно-релігійних утисків.

Річ Посполита для розв’язання цієї проблеми намагалася чисельно зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу, склавши для цього реєстр, щоб потім основну масу козацтва ліквідувати, повернувши до кріпацтва. Уряд Речі Посполитої змушений був зберегти реєстровому війську елементи автономії і певної суверенності, тобто самостійні виборні органи і власну юрисдикцію («права і вольності»). Офіційно визнавалася військово-політична організація, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Отже, козацтво, очолюване Сагайдачним, боролося за збільшення реєстру, добиваючись поширення «прав і вольностей». Це був легальний шлях протидії польсько-шляхетському наступові.

1617 року сейм вкотре знову розглядав козацьке питання. За рішенням сейму для «приборкання» козацтва були послані коронний гетьман Жолкевський і комісари з королівським військом, а шляхту Київського воєводства зобов’язали зібратися в загальне ополчення.

У жовтні польські війська розташувалися табором в урочищі Суха Ольшанка над річкою Россю (неподалік Таращі). Сюди й прибула українська делегація. Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс, аби не доводити до збройного конфлікту з досить численним військом. Йому запропонували тисячний реєстр із видачею жалування реєстрівцям по червінцю та шматку сукна. Всі, хто не увійшов до реєстру, мусили під загрозою страти повернутися до феодалів. Козацька делегація домоглася деяких змін: до найближчого сейму не визначати кількості реєстрових воїнів, щоб старцюй (так називали козацьких гетьманів польські урядовці — О. А.) обирався самими реєстрівцями й ці вибори тільки санкціонувалися польським урядом. Однак ухвали Ольшанської ради не були здійснені.

Сагайдачний взагалі не дуже брав до уваги всі сеймові постанови і комісії, слушно вважаючи, що вони не мають реального значення: якщо виникне потреба, наприклад, похід польського війська з залученням козацтва, він зможе зібрати десятки тисяч козаків із Запорозької Січі та волості. Нарешті й сама Польща під час реалізації своїх військово-політичних планів жадала участі всього козацтва.

В таких ситуаціях за її мовчазної згоди реєстровими називалися всі козаки, що за кількістю в десятки разів перевершували реєстр.

Так було і в 1617-1618 роках, коли королевич Владислав, який претендував на московський престол, зробив останню спробу посісти на ньому, але зі своїм військом опинився під загрозою полону. Щоб урятувати Владислава з безнадійного становища, козакам нагадали, що вони — піддані Речі Посполитої. Король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву.

Згоду козацтва на участь у поході Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав українського народу. До речі, сейм 1618 р. ухвалив конституцію, яка обіцяла православним вільне богослужіння і скасування всякого насильства на релігійному ґрунті.

ПОХІД НА МОСКВУ На початку літа 1618 року вирушив Сагайдачний з 20-тисячним військом з України в межі Московської держави. Сагайдачний розробив свій план походу на Москву, що різнився від задумів Владислава, який ішов смоленським шляхом і передбачав об’єднання польських і українських сил під Вязьмою. Смоленський шлях був стародавнім,

традиційним для московських війн із Заходом. Москва там готувалася до війни. А відступаючи московські війська за своїм звичаєм усе палили і нищили за собою. Польське військо, яке стояло кілька місяців, не мало організованого постійного забезпечення харчами. Кожен вояк одержував грошовий «жолд», на який мав закупати собі харч. Належні гроші жовніри рідко одержували своєчасно і намагалися вижити пограбуванням населення. Тому військо Владислава на смоленському шляху потерпало від голоду.

Отже, Сагайдачний, який у своїй системі наступальної стратегії надавав пріоритетне місце фактору раптовості, обирає інший шлях, звідки, як знав козацький гетьман, Москва не чекає наступу. Ще у травні 1618 року чотиритисячний козацький загін увійшов у московські землі і спустошив околиці Калуги. Головні ж сили Сагайдачного — 20 тисяч козаків з бойовим забезпеченням і харчами, що сконцентрувалися у прикордонних місцевостях, — вирушили в похід на Москву у першій половині червня, коли можна було просуватися низинним болотяним і лісовим краєм. Маршрутом, що був визначений козацьким гетьманом,

українське військо йшло через Путивль на Курськ вздовж річки Сейму на Ливни-Єлець, на Михайлів і Коломну. Для забезпечення і прикриття походу навколо розсилалися сторожові загони. Водночас на них покладалося завдання непокоїти ворога, нищити міста і фортеці, перешкоджати зосередженню московських полків на Рязанщині.

Сагайдачний заздалегідь обдумав і врахував усі можливості й перешкоди, детально розробив організацію загонів, напрямок і характер їхніх дій, влаштування постоїв, заготівлю припасів харчів і бойових засобів. Він добре знав стан і дух московського війська, його методи ведення війни. Напередодні, ще в 1617 р., була проведена розвідка ворожої території, для чого використовувалися купці, ченці, козаки, кобзарі.

Похід козацького війська відзначався динамічністю і швидким темпом. Просуваючись в глиб Московської держави, це військо здобувало міста і фортеці. Сагайдачний не уникав бою, шукав битви, прагнучи знищувати живу силу ворога, виказував надзвичайно велику особисту сміливість в атаках і штурмах, розвиваючи високі бойові якості козацького війська,

тримаючи його водночас у залізній дисципліні.

Перші відомості маємо про облогу міста Ливні. Несподівано для воєводи Микити Черкаського та його ратників козацьке військо підступило до міста 29 червня і в той же день здобуло цю сильно укріплену фортецю, зруйнувавши і спаливши її, знищивши залогу.

Звідти Сагайдачний повів військо до міста Єлець, що знаходилось у восьми милях від Лівен (приблизно 7,7 кілометра). Під стінами Єльця козаки з’явилися також раптово. Воєвода Андрій Полєв був не дуже досвідченим в обороні фортець. Після кількаденної облоги козаки приступом оволоділи Єлецькою фортецею, знищили гарнізон, забрали багато полонених. Воєвода загинув, а його дружина стала бранкою. Царське посольство до Криму — посол Степан Хрущов, піддячий Семен Бредихін та 50 кримських татар, що його супроводжували, які зупинилися на постій в Єльці, також потрапили до рук козаків. 30 тисяч грошей царської казни стали трофеями козацького війська.

Подальші міста на шляху просування козацького війська — Лебедян, Данків і Скотин — здобув загін полковника Михайла Дорошенка, майбутнього гетьмана реєстрового козацтва.

Дорошенків загін пішов потім під Переяславль-Рязанський, щойно збудоване, але ще слабо укріплене місто. Козаки оволоділи ним.

Головні сили війська Сагайдачного за тиждень дійшли від Скотина до Михайлова. Десять днів тривала облога Михайлова і жорстокі бої під його стінами. В результаті — козацькі війська здобули і спалили це місто та його фортецю. Так свідчать польські й українські джерела. Московське джерело — «Повесть об осаде г. Михайлова гетьманом Сагайдачным в 1618 году» (опубліковане в «Киевской старине» 1885 року) подає іншу версію перебігу подій.

Козацький гетьман ніби з Данкова пішов на Шацьк, а під Михайлів підступив спочатку полковник Милостивий з тисячним загоном. Як написано в московському джерелі, він одержав від гетьмана інструкцію: «Нощию пройти безвестно і взяти град Михайлов укладкою». Але злива страшенної сили, що перетворила дорогу в суцільну багнюку і все покрила мороком, перешкодила козакам Милостивого прибути вчасно. Вони з’явилися під Михайловом 12 серпня вранці. А туди за кілька годин до прибуття козаків на підмогу гарнізону дісталися 40 ратників з міста Сапожка.

Вояки гарнізону і ратники зробили вилазку і перемогли козаків, змучених важким переходом, які й мусили із втратами відступити.

Як тільки дійшла звістка про цю поразку, Сагайдачний, дуже розгніваний, вирушив з усім головним військом і 16 серпня воно вже було під Михайловим, до якого вночі пробилося 80 стрільців та інших ратників з Калуги та Серпухова.

«Повесть...» досить докладно описує, як військо Сагайдачного цілу добу готувалося до штурму і облоги фортеці: робилися дерев’яні щити і драбини, в’язанки соломи і хмизу, стягувалися великі гілки дерев та інший горючий запальний матеріал для «примету», тобто завалів під оборонні стіни та фортечні вежі, який потім підпалювався.

17 серпня козаки оточили місто Михайлів суцільним кільцем. Сагайдачний планував штурмувати його з усіх боків, гарматну підготовку зосередив на двох місцях, ведучи прицільний вогонь з гармат запалювальними ядрами. Піхота посилала вогненні стріли. Безупинно на возах доставлявся для «примету» матеріал. Два дні і одну ніч тривав штурм. Захисники міста наважилися зробити нічну вилазку. Вони завдали козакам втрат і знищили щити, штурми і «примети» — розповідається в «Повести...». Козаки відс