Заходжу впалатку нальвівському майдані, там хлопці заноутбуками сидять. Питаю, чому нема нікого наварті. Повторив другий раз, третій, крикнув. Ажтоді звернули увагу. Людей вісім накинулися: виходь ізпалатки! Кажу, два місяці накиївському Майдані пробув. Авони: наші герої напланшетах висять. Таке уЛьвові твориться, тощо говорити про мій Маріуполь? зактивістом столичного Майдану 24-річним Олексієм Паньковським ідемо повз львівські намети поряд ізпам'ятником Тарасові Шевченку вцентрі міста.
Олексій ізМаріуполя Донецької області. Під час сутичок ізсиловиками настоличному Майдані 18лютого отримав струс мозку, йому зламали ніс. Від вибуху гранати мав обпечені ноги.
Чоловік відчиняє двері докафе "100-метрівка". Уприміщенні гучна музика. Сідаємо вкутку біля плазмового телевізора настіні. Засусіднім столиком чотири молодики п'ють пиво, регочуть.
Із травмами яопинився уМихайлівському соборі, Олексій замовляє каву, платить 6грн. Там мене запитали, звідки я, купили квиток додому. ВМаріуполі першим ділом прийшов доВалєри, щобув мені забрата. Попросив купити дві баночки нафтізину,
бобув застуджений. Він сказав: вертайся туди, девоював. Ізакрив двері. Приходжу влікарню. Терапевт каже: якщо нехочеш опинитися вгробу або влісопосадці їдь звідси. Подзвонив львівським хлопцям, зякими був набарикадах. Вони мені переслали квиток доЛьвова.
У 8-й львівській лікарні Паньковському вилікували струс мозку йопіки. Вобласній прооперували ніс.
Після виписки приютили хлопець іздівчиною, уних двокімнатна квартира. Про мене дізналися через інтернет, продовжує Олексій. Про своїх батьків нічого незнаю. Вчився вінтернаті. Потім вучилищі накаменщика-монтажника таелектросварщика. Там почався трамадол, димедрол, алкоголь, клей нюхав. Казали: якщо незнами, значить, ти нам некент. Яневитримав утік.
Два місяці жив натеплотрасі вМаріуполі. Залазив увеличезний люк, натрубу згарячою водою клав матрац іспав. Їсти хотів поквартирах ходив. Хто дав хліба, хто яйце. Нерви здавали, пішов уцеркву, помолився. Там познайомився зВалєрою. Йому 44роки, має жінку, троє дітей. Живуть увласному будиночку. Прописав усебе, щоб ядокументи зробив.
Олексій дістає зкишені шкіряної куртки льодяник.
Похапцем запихає урот, запиває кавою. Настіл кладе дерев'яну вервицю, перебирає пальцями.
Знав, щовмене єрідний брат Лев. У67років хтось ізвихователів показав мені хлопця нарік молодшого. Казав: тотвій брат. Три роки тому звернувся напередачу "Жди меня". Вони допомогли нам зустрітися. Лева усиновила жіночка зМоскви. Запросили досебе вгості. Їхня квартира повністю дубом оббита. Мене влаштували вгуртожиток. Вона має дачу замістом, розводить биків. Допомагав їй. Тій жінці за70, захотіла заповіт скласти. Вирішила переписати набрата квартиру, намене дачу. Брат, коли почув, домовився, аби мене вигнали згуртожитку. Яповернувся вМаріуполь. Подзвонив Леву: чого ти, падла, так зімною поступив? Авін: 21 рік сам прожив ідальше проживеш.
Олексій влаштувався наавтомийку, клав плитку набудівництві.
Останній раз працював зварювальником. Працедавці забезпечили житлом, але навулицю випускали тільки додесятої вечора. Двоє азіатів пильнували, щоб невтік. Ятаки втік. Одразу взяв білет наКиїв. Це було 26грудня.
На Грушевського завсе життя вперше відчув страх. Граната біля тебе взривається, ати їїне чуєш. Коли вернувся впалатку, почав пити нерви невитримали. Мене вигнали. Явибачився,бобув неправий, розстібає куртку, дістає пачку цигарок. Пропонує вийти навулицю, щоб покурити.
Тут мені запропонували роботу ремонтувати комп'ютерну техніку. Житиму у гуртожитку за 300 гривень, каже Олексій.
