На перший погляд, весна як весна. Скільки їх було за часів Незалежності? На львівських базарах знову торгують новою петрушкою, цибулею, морквою, в переходах й на вулиці продають черемшу, десь виносять на продаж перші проліски і підсніжники, все, як завжди, - світить сонечко, зеленіє трава, довший день.
Часом тепло, а часом не так, дощ, вітер задуває, буває й таке. Працюють кав'ярні, магазини, салони краси, перукарні. Так, ціни виросли і при тому суттєво, гроші тепер душе швидко закінчуються і це особливо впадає в очі на бензозаправках і, наприклад, в знайомій аптеці, де завжди були величезні черги, бо у цій мережі нижчі ціни, ніж в конкурентів, а зараз там зовсім нікого. Заходиш -там чотири віконечка з касами, і нікого. Ну, не так, щоб зовсім нікого, а три людини на чотири каси. Дві людини на весь магазин, де нещодавно стояв цілий натовп. Тільки не все так змінилось, не все драматично і сумно. Як завжди, не бракує неспокійного чоловічого люду у закладах з помпезними назвами назвою "орден пива" чи "гільдія пивоварень".
І у львівських кав'ярнях традиційно повно народу:
весна і у місто прибувають туристи. Діти гуляють на вулиці, мами з візочками, п'яні на лавочках щось розпивають, все, як завжди. Все, як завжди, тільки у повітрі зависла напруга. І якщо гуляючи вулицею це не помітно, то у людей, які мають справу з інформаційним потоком, працюють у ЗМІ, безпосередньо контактують зі збройними силами, або є працівниками розмаїтих силових відомств і деяких медустанов і вже зараз приведені в стан "підвищеної бойової готовності", цього відчуття миру і спокою, цієї весни як весни, цього відчуття, давно вже немає.
Це перша весна часів Незалежності, коли слово війна України з Росією, стало (а для якогось тільки стає) звичним. Його занадто часто повторюють не тільки в щоденній риториці наші політики, по телебаченню й радіо, але і на сторінках серйозних видань Wall Street Journal і в повідомленнях серйозних агентств, Reuters, наприклад. Генерали НАТО про війну, яка може настати з ймовірністю 4-5 днів, не говорять такого заради піару. Так, на Заході країни, у Львові, в це якось дуже важко повірити, особливо гуляючи в історичному центрі.
Легше на Півдні країни, на Сході, поблизу кордонів. Зовсім легко в Криму, вірніше, на кримському перешийку, на самому півдні Херсонської області. Крим вже не наш, не Україна, а окупована зона, у кого є сумніви до уваги блокпост з обох боків, і неввічливі люди про це нагадують всім і відразу.
Це перша весна, коли вся ця стрільба, теракти, війна відбувається не десь в далеких, майже абстрактних краях - Сирії, Афганістані, Сомалі чи Іраку, а у нас, вдома. Вулиці Львова, міст і сіл України стали місцем трауру, місцем прощання, місцем панахид за кращими своїми синами і дочками, які загинули у своїй країні, у своїй столиці, в Києві, на барикадах у боротьбі за краще життя. Небесна сотня. Такого загального трауру і поминання героїв не було за часів Незалежності. Це перша весна, де 40 днів пам'яті "небесної сотні" - це вже не дата, знайома комусь одному, окремій сім'ї, вона знайома вже всім.
Це перша весна, коли все стало "по-справжньому", стало по-чесному, без корупції, без зайвих слів, без цих пафосних мітингів, без цих жестів політиків і карнавальних перфоменсів слухняного натовпу, без страху і з вірою в краще. Будемо вірити і будемо діяти так, бо живемо у новій країні, яка починається з кожного і залежить від кожного. Так, все це зміниться не відразу. Але принесені жертви і пролита кров цього нагально вимагають. Хоча, комусь потрібні наочні нагадування. Напевно, для цього у Львові ці величезні рекламні біл-борди з написом "Ти даєш хабарі, не платиш податки... а вони загинули за кращу Україну". Нехай навіть так, але це перша весна у новій країні, у новій реальності, у новому світі, де не все, але багато залежить від кожного з нас. Про це головне не забути. Вчора, сьогодні, завтра, щодень.
