Олексій Чупа. Бомжі Донбасу. Брустурів: Дискурсус, 2014.
"Ми всі помремо - і я, і ті, хто залишився за міськими мурами. Пощади не буде нікому, просто ті, хто помре пізніше, проведуть залишок своїх нікчемних життів у панічному страху й надії на милість ворога, якою, власне, й живуть усі раби. Я помираю першим, в абсолютній безглуздій меншості, але помираю не рабом, а останнім вільним чоловіком на цій землі. Запам'ятайте моє ім'я, поставте мені пам'ятник посеред випаленої жовтої пустелі, яка залишиться тут після сьогоднішнього набігу. Якщо хтось виживе, то має пам'ятати, що ніколи не можна ховатися за мурами. Якщо є шанс протистояти,то треба виходити й захищати свою землю".
Так написано Олексієм Чупою в Макіївці в 2012 році. В книжці "Бомжі Донбасу". І я запам'ятала його ім'я. Молодого чоловіка, що працює машиністом на заводі, говорить російською, пише по-українськи відколи почитав свого земляка Стуса. А нині - поїхав з батьківщини до Львова подалі від вогню, партизанів, сусідів, що розійшлися по різних воєнних загонах...
Рукопис книжки він завершив ще до війни.
І раз вийшло так, що багато в ній тепер читається, ніби автор писав сьогодні, - то це те, що буває, коли письменник пише, так, як дише...Як він дише, так і пише, як співав один чудовий грузин.
За назву йому могли би в кращому випадку натовкти пику в "ДНР" і "ЛНР", але в книжці немає жодного поганого слова про Донбас, як каже сам автор.
"Бомжі..." його - персонажі притчі, заброди з Західної України, що там опустилися нижче плінтуса, і що само по собі є неможливим. Серед них - Малевич, дивний тип із невипадковим прізвищем Вагнер, що живе в розвалинах і береже древній манускрипт із таємницею загиблої країни, яка нібито тут колись існувала. Древня й волелюбна міфічна Україна десь похована під тими розвалинами заржавілого донецького заводу - вона колись нібито тут була, і саме тут була її справжня столиця Яроград... І це так само неймовірно, як і україномовні бомжі, що плачуть над спаленим врешті решт манускриптом - єдиною згадкою про якусь велич, про яку ніхто не згадає тепер взагалі...
Спалив молодий бомж на ймення Кубік - оте чупирадло просто хотіло зігрітися - й палило багаття,
видираючи сторінки цієї 400-літньоі історії й підкидаючи в вогонь... І було жорстоко за це вбите тими, хто плакав за нею. І закінчення історії ще несподіваніше, бо взагалі змушує нас озирнутися й побачити, що й автора поряд її нема, як і тої України, про яку він тут наплів історію, бо він вмив руки й закинувся галаперидолом. І доказів, що вона була на цій ржавій, побитій, перекособоченій землі - нема, і хто авторові повірить?
"Хіба Бог",- каже автор наприкінці. Але на початку він каже, що "Бог уявляється мені першокласником, що креслить на дошці нерівний п'ятикутник, час від часу витираючи, а потім домальовуючи одну й ту ж грань..."
Олексій Чупа, чий бомжатський портрет ми бачимо на обкладинці книжки, хотів змусити нас подивитися на речі просто з нової точки, бо каже, що опис абсурдних речей не скасовує істини. Ця точка - в Макіївці, точніше - цей "чорний квадрат"... Подивитися на наш світ звідси, з цього ракурсу - " і зачепитися оком за щось нове".
Справді - кожен тут зачепиться за щось своє. Хто за минулу історію народу, що нібито жив колись тут і загинув, бо був гордий. Хтось - за те, що станеться тут, на розвалинах душ і міст та сіл. Хтось за те, хто тут живе й дише, затаївшись у абсурді, що коїться.
Олексій Чупа написав принаймні текст, який так чи інакше збувся...
Більше матеріалів про премію читайте у спецпроекті
Книга року 2014.
