Старання комуністів перетворити багатонаціональне населення СРСР на «єдиний радянський народ» не були такими вже безплідними. Всіх «совками» вони зробити не встигли, але уявлення про своє походження втратили дуже багато наших співгромадян. Якось у програмі «Дванадцятий поверх» ведучий запропонував досить численній аудиторії підняти руки тим, хто готовий назвати по батькові прадіда (хоч би одного з чотирьох). Сміливців не знайшлося зовсім. Але якщо людина не знає точно, був його прадід Івановичем або Срулевичем (Вахтанговичем, Махмудовичем тощо), що вона може сказати про свою етнічну приналежність?
За відсутності власної історії обиватель просто вимушений був орієнтуватися на «географію». Особливо на економічну. У цьому сенсі Донбас завжди був українським. Комусь це здасться смішним, але чималий відсоток обивателів Луганська або Макіївки українськими патріотами робив достаток на прилавках докторської ковбаси - і відсутність її в суміжних районах Ростовської області. Причому наявність м'ясопродуктів у вільному продажі пояснювати особливою турботою партії та уряду про шахтарів не доводилося - у Донецьку (ростовському),
Новошахтинську і Гуковому жили такі ж шахтарі, але там «еталонний» продукт продавали хіба що у свята - лише за талонами. Як тут не стати українським патріотом?!
Висновки з цієї обставини напрошувалися цілком однозначні, і вони відлилися в залізобетонні результати референдуму 1991 року: якщо приблизно, Донецька і Луганська область дали по 84% голосів за Незалежність. Лише на 8% нижче, ніж загалом по Україні. Але навів цю цифру не для ілюстрації «ковбасних», переважно, настроїв моїх земляків. Вона однозначно показує, що жодної бази для «русского мира» ніколи у нас не було. І зараз немає. Узяти хоч би настільки улюблених сербів Віталія Портникова. Під час розпаду Федерації вони схопилися за зброю. «Росіяни» ж у Донбасі спокійно пристосувалися до нових умов. Які насправді практично не змінялися, оскільки, за рідкими винятками, всі колишні начальники залишилися на своїх місцях.
У цьому сенсі Портников, можна сказати, має рацію: УРСР зуміла зберегтися і організаційно, і ментально. Але я б уточнив формулу. На мою освічену думку, Україна в 1991-му пішла шляхом Південної Родезії,
де біла меншість на чолі з Яном (тепер це ім'я пишеться «Ієн») Смітом в 1965-му проголосила «незалежність» від Великобританії. Різниця лише в тому, що в Родезії колонізатори від корінного населення різко відрізнялися кольором шкіри - і світ нової «республіки» не визнав.
А в нас, здається, лише зараз починають здогадуватися про те, наскільки далеко відстає українська нація від вчорашніх колонізаторів. Які, через зрозумілі причини, щодуху прагнуть цю корінну відмінність замазати. Так, до речі (готовий обґрунтувати цю тезу більш розгорнуто): у Україні потрібно проводити не люстрацію, а ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ. Хоча... Ситуація міняється, і цілком імовірно, скоро між цими термінами різниця залишиться суто фонетична.
Проте повернемося на Донбас, точніше, в ту його частину, де зосереджено було промислове виробництво. Середньостатистичний його житель - кочівник. Але якщо класичні номади кочували родами і племенами, то на шахти і заводи люди з'їжджалися зазвичай з усієї імперії в індивідуальному порядку. Як це відбувалося на початку ХХ століття, російський філософ Сергий Булгаков описав у своєму щоденнику із посиланням на якогось «сумлінного батюшку з чорноземного повіту:
«Провідниками вищої освіти є шахтарі, а в шахти (південної Росії) прямують на заробітки (які витрачаються потім на сільське франтівство) вже з п'ятнадцятирічного віку. Перед спуском у шахту, картинно розповідав мені батюшка, разом і сорочкою зривається і кидається на землю хрест, і без хреста вже повертається молодь на батьківщину. Розповідав про хуліганські витівки в церкві, про зле блюзнірство, про багато чого тривожного і сумного...»
Це з таким Донбасом мали справу Артем і Клим Ворошилов. За радянських часів «розселянювання» вже було поставлене на потік. «Мужика» (або, скажімо, прибулого за розподілом молодого фахівця), вирваного зі звичного місця існування, зустрічала могутня «консорція», сформована і консолідована за всією вертикаллю «от Москвы до самых до окраин», - начальство. Або, якщо хочете, номенклатура. Єдина спільнота, здатна скласти йому реальну конкуренцію в боротьбі за душу атомізованого індивідуума, - криміналітет. Але й тут не все просто.
Криміналітету двічі вдавалося захопити Донбас і зробити його своїм базовим регіоном. Точніше, так: у 1917-му кримінальні злочинці перемогли,
вступивши в симбіоз з політичними балакунами з РСДРП (б). Така змичка «класово близьких» нічого путнього породити не могла, і правляча «партія» в короткі для рекорду історичні терміни деградувала до симоненкової КПУ. А вже новий кримінал об'єднався під біло-блакитними прапорами на чолі з одним двічі не судимим «проффесором»...
Наскільки начальство здатне впливати на настрої підвідомчого йому електорату, показує такий факт. У 1999-му Януковичу доводилося вдаватися до надзусиль, щоб його патрон Кучма хоч на кілька відсотків випередив у Донецькій області головного комуніста країни (на Луганщині Симоненко взагалі набрав тоді дві третини голосів). Через якихось п'ять років Петро Миколайович у Донбасі перестав котируватися взагалі. А все тому, що Кучмі вдалося збудувати місцеву номенклатурно-кримінальну «еліту» під себе.
Як йому це вдалося - не тема цього опусу; тут важливе те, що основна маса обивателів керувалася побажаннями рідного начальства. Довести ці побажання було тим простіше, що населення вже було зігнане в багатотисячні трудові колективи, спаяні необхідною трудовою дисципліною.
Отже, всі виборчкоми формувалися під батьківським наглядом начальників усіх рангів. Мало того, керівництво багатьох великих парторганізацій якщо не прямо обиралося за «рекомендаціями» обласних адміністрацій, то керувалося ними (рекомендаціями) в своїй практичній діяльності.
Розвиненою промисловістю може похвалитися Дніпропетровськ, Харків і Запоріжжя, але є й відчутна різниця з Донбасом. З одного боку, тут все ж більший відсоток сільського україномовного населення, з іншого - структура промислового виробництва. У Донбасі загалом вона менш наукоємна, не вимагає великої кількості співробітників з особливою кваліфікацією. Крім того, в Дніпропетровську, не кажучи вже про Харків, набагато більше вузів, НДІ, музеїв...
І ще один важливий момент. Якщо видатний діяч української культури міг здобути популярність, живучи в Дніпропетровську або Харкові, то Донбас їм такої можливості не надавав. Я знаю лише одного - слава богу, живого - класика української поезії: Василя Голобородька, який залишався до останніх подій в Луганську. Навіть світове визнання не позбавило його від побутової невлаштованості.
Зрозуміло, будь-який україномовний діяч, що народився в Донбасі, прагнув при будь-якій слушній нагоді перебратися ближче до Центру (а то й до Галичини). А Центр і тоді, коли до керівництва культурою приходили начебто проукраинськи налаштовані інтелігенти, не прагнув повернути цей потік назад.
Коротше кажучи, донбасівське українство всі ці роки був залишено саме собі. Проте коли прийшов час, Луганськ зумів зібрати свій Майдан. Мирний, не вельми багатолюдний (до півтори тисячі осіб) - але його опоненти могли мобілізувати ще менше народу. Можливо, тому, що весь контингент місцевих «тітушок», що був у наявності, відрядили до Києва, але вони і там погоди не робила, і, повернувшись додому, особливої прудкості не виявили. Жодної «російської весни» не виходило.
Особливо кумедно було спостерігати, як мінялися гасла на мітингах. То луганські люмпени вимагали «конституціїв», то «севрюжини з хріном». На якомусь етапі вони раптом зажадали повернути їм «законного» Януковича, але вже через день ім'я Віктора Федоровича було забуте, а площа скандувала «Ре-фе-рен-дум! Ре-фе-рен-дум!
» І жодного разу на «Дураківці» («народна» назва центрального скверу Луганська поряд з облдержадміністрацією) не збиралася понад кілька тисяч чоловік, навіть коли їх звозили з усієї області на орендованих автобусах. Київський Майдан це зборище ніяк не нагадувало. Залишалося сподіватися на «інтернаціональну допомогу» від спецслужб сусідньої держави. І вона надійшла.
Я в безпосередній близькості спостерігав усі захвати обласної держадміністрації (їх було три), захват Управління СБУ, невдалий штурм обласного ГУВС. Щоразу роль ударної сили виконували явно не місцеві професіонали зі спеціальною підготовкою. Але й вони навряд чи чогось зуміли б досягти, коли б не пряма зрада ментів. Усякий раз екіпіровані до зубів «космонавти» за командою старшого офіцера повертали ліворуч і поступалися полем бою прибульцям. УСБУ 6 квітня його співробітники здали за прямою командою генерала Петрулевича (зі мною на зв'язку весь цей час був один зі співробітників Управління), які навіть не спробували застосувати табельну зброю.
29 квітня «беззбройному» натовпу здали обласну адміністрацію...
яку охороняли три сотні озброєних «калашниковими» і гранатометами бійців ВВ, завезених звідкись із західних областей. Але коли ввечері того ж дня бойовики спробували захопити комплекс будівель ГУВС, їм не допомогли ні автомати, ні гранати, ні спроба таранити ворота важкою вантажівкою. Менти звідси через три тижні пішли самі. Усе це дуже сумно й дуже важко впливало на психіку - але жодної «російської весни» не було і близько. Виразна російська агресія за галасливої підтримки від сили декількох тисяч місцевих найманців. Включаючи галасливих старих, яких десятки, якщо не сотні разів, у тому числі на телекамери, ловили на отриманні грошей від «бригадирів».
Запитаєте, а як же українці? Вони ж чому не чинили опір? Та в тому й справа, що вже починався організований спротив. Почалося формування батальйону «Темур»; паралельно молодь організувалася в сотні для захисту проукраїнських мітингів, і на якийсь час в місті встановилася крихка рівновага. Але зброї для самозахисту влада так і не дала – при тому, що бандитам у арсеналах УСБУ дісталося щось близько півтори тисячі одиниць стрілецької зброї,
і ті красувалися з автоматами і кулеметами на всіх телеекранах.
Темура Юлдашева явно здав хтось із ГУВС. Він зі своїми підлеглими, без зброї, виїхав до Щастя для тренувань (хоча в Луганську в цей самий час без діла простоював міліційний спорткомплекс) - і тут на них напав втричі численніший натовп з бітами й велосипедними ланцюгами. Командир батальйону на місяць потрапив до захопленого УСБУ, і стало ясно, що в місті створити боєздатні підрозділи українцям уже ніхто не дасть. Довелося перебиратися на Північ Луганщини, в корінні українські райони. Там, у Білокуракіному, і почав формуватися знаменитий нині батальйон «Айдар» (за назвою найчистішої річки в Україні).
Не можу претендувати на роль літописця батальйону. І з міркувань секретності, і просто тому, що в нинішніх умовах тим, хто стояв біля витоків, сьогодні не до спілкування з прискіпливими дослідниками. Просто щонайменше двох його творців знаю за українським рухом, і обоє родом із чи не найбільш пролетарських міст півдня Луганщини. На північ вони виїхали в квітні, а вже 25 травня, в день голосування на президентських виборах вони провели успішну операцію, захопивши в полон 14 диверсантів. Найживописнішим з яких виявився новоайдарский піп у тільнику. Звісно, Московського патріархату. А ще через місяць «Айдар» увійшов до Луганська...
Висновки? Так, у Донбасі найменший з усіх областей (окрім хіба що Криму) відсоток українців, але ті з місцевого населення, хто українцями не є, - це переважно денаціоналізована маса, поведінка якої насамперед залежить від наявності або відсутності дешевої ковбаси (або інших її матеріальних еквівалентів).
Невже цю обставину можна вважати причиною для того, щоб Україна відмовилася від Донбасу?
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.