Чи не найбільшою загадкою Луганської області завжди була олімпійська байдужість місцевого начальства до історичних, культурних та природних перлин краю. Природно, що т.зв. «комсомольці» дивились на переданий їм у кормління регіон як на дійну корову. Але ж скільки державного «бабла» можна було «розпилити», скажімо, на реставрації маєтку Костянтина Юзбаша в Олександрівську! Та бригадирський дім, схоже, був приречений на остаточне руйнування ще до того, як Луганськ окупували суворі адепти «рускава міра» із завузькими черепами.
Палац для Мюратихи
Місто Олександрівськ розташоване впритул до обласного центру, і тому не знати про існування маєтку не міг жодний із «губернаторів», не кажучи вже про мерів Луганська. І жоден пальцем не поворухнув, аби бодай законсервувати пам'ятку. Але я - про загадковість. Так от. Сам по собі маєток - не царський палац, просто типове тургенєвське «дворянське гніздо», яке не вартувало б згадки, якби на одному з фронтонів двоповерхового панського дому не збереглися цифри: «1772». Бронзова таблиця, ще часів УРСР, підтверджує: «Будинок 1772 р.
Охороняється державою».
Останнє «прижиттєве» призначення пам'ятки - туберкульозний диспансер. Фото: wikipedia.org
Що тут видатного? А та проста обставина, що будівництво ливарного заводу на Луганці (кілометрів шість нижче за течією), від якого шанувальники російських імператриць ведуть літочислення Луганська, розпочалося 23 роки потому, в 1795-му. Які бали сподівався влаштовувати тут Юзбаш, коли найближче хоч трохи значне місто (Старобільськ) розташувалося за добру сотню верств звідси, - наразі невідомо. І ще одна цікава деталь.
З 1768 по 1774-й тривала чергова російсько-турецька війна в Причорномор'ї. Останній рейд кримських татар у напрямку Донбасу стався 1765-го. Запорожці разом із гусарами Бахмутського полку (недавніми українськими слобідськими козаками) «дружно» зупинили його в районі нинішньої Дружківки, але хто ж міг виключити, що татарська кіннота не спробує ще раз рвонути, тепер уже в рамках військової операції? Невже бригадир із тюркським прізвищем (серб на російській службі) отримав якісь гарантії від кримського хана?
Загалом Юзбаш і його син Олександр (тому - Олександрівськ)
володіли маєтком років тридцять, не більше. Потім у нього змінилося ще кілька власників. У Обласному краєзнавчому музеї мені показали якийсь рідкісний довідник, з якого можна було дізнатись, що серед власників Олександрівки фігурувала така собі «принцеса Мюрат», без згадування імені. Що воно за принцеса, і чи має вона якесь відношення до наполеонівського маршала і короля Неаполітанського Іоахіма Мюрата - цього мені не змогли сказати ні в музеї, ні в обласній бібліотеці. Невідомі й роки, коли саме Мюратиха вступила у права власності. До речі, якщо це дочка чи більш віддалений нащадок «того» Мюрата, в ній могла б текти кров Бонапартів. Адже уславлений маршал був одруженій із сестрою імператора французів. Загадки, загадки...
Шляхом аріїв
«Луганську піраміду» відкрили школярі Алчевська, члени місцевого клубу шанувальників археології. Пройшлися степом у сусідньому Перевальському районі і поблизу села Степанівки звернули увагу на незвичайний курган...
Добре, що в керівника клубу був вихід на відомого земляка, професора, а на той час ще й радника міністра культури Віктора Клочка.
Наукової ваги (і, слід вважати, адміністративних важелів) Віктора Івановича вистачило, аби розпочати розкопки. І з'ясувалось, що серед широкого степу розкинувся цілий древній комплекс, скоріш за все, культового призначення. Або астрономічного. Хоча хто в часи його будівництва розділяв ці споріднені сфери...
Шкода, більша частина фотоархіву автора цих рядків залишилася в окупованому Луганську. У тому числі - знімки степової «піраміди» і професора Клочка на фоні розкопів. Власне, кому цікаво, як вони виглядають - можуть знайти їх зображення в Інтернеті. Раджу зайти на «Гугл. Планета Земля»: там зображення поєднані із топографією, і можна скласти уявлення про рельєф місцини.
«Пірамідою» журналісти назвали комплекс тому, що професор порівняв обсяги виконаних тут робіт із такими, що були затрачені на будівництво середньої за розмірами єгипетської піраміди. А от за віком «наша» культова споруда виявилась на двісті з гаком років старшою за піраміду Джосера Нечерихета, найстаршу серед відомих єгипетських. Професор послався при цьому на дані радіовуглецевого аналізу.
Ледь не забув. На думку Віктора Клочка, «Луганську піраміду» побудували легендарні арії, які саме мігрували звідкись із Задніпров'я в Іран. І затримались у наших степах на пару-трійку століть. Напевне, створивши тут, як кажуть науковці, протодержаву. Бо навіщо пересічним кочовикам така капітальна споруда? І в будь-якому випадку здійснити будівництво в таких обсягах під силу лише високоорганізованому суспільству із чітким соціальним і професійним поділом. Хтось мав створити архітектурний проект, хтось забезпечити видобуток та обробку брил, хтось - їхню доставку з кар'єру та монтаж... А хтось мав примусити усіх цих фахівців усе це виконувати.
Мергелева гряда. Фрагмент. Фото: pohodushki.org
Сьогодні за комплексом закріпилась усталена, але якась тьмяна назва: «Мергелеве пасмо». Мергель - це такий різновид крейди – у наших краях можна зустріти скрізь, причому в промислових масштабах, і все пасмами. Тож ніяких яскраво індивідуальних ознак ця назва не містить. Боюсь, невипадково. Як невипадково й те, що місцеві археологи якось дружно заволали про «природний феномен».
Хоча не треба бути фахівцем, аби здогадатись: при всій своїй всемогутності не могла природа вистелити пісковикову, в основі, гору ВАПНЯКОВИМИ брилами правильної форми. Які важать від кількасот кілограмів до двох тонн кожна. І не просто вистелити (на площі кілька квадратних кілометрів!), а й покласти їх на шар глини. Це не кажучи вже, що в процесі розкопок були знайдені фрагменти кам'яної кладки.
Та, думаю, головна «загадка» Мергелевого пасма має просту розгадку. Приблизно в ті часи, коли школярі наштовхнулись на «піраміду», Перевальщина саме починала щільно вкриватись т.зв. копанками - нелегальними кар'єрами з видобутку вугілля. Ведеться цей високомеханізований видобуток відверто варварськими методами, тож зайва увага до місцевості геть непотрібна ні тим, хто копає, ані тим, хто їх «кришує». Ну, і просту людську заздрість до успіхів колег ніхто ще не відміняв.
Троя під Краснодоном
На північній околиці Первомайки (околиці Краснодону, де жила легендарна українська підпільниця Уляна Громова) розмістився ще діючий цвинтар. З півночі його прикриває викладена з крупних каменів стіна.
Висота стіни метрів три-чотири; довжина - до півкілометра, хоча видно, що колись вона тягнулася далі в обидва боки. Місцеві мешканці якось не надто цікавились об'єктом, а коли про нього почали згадувати в пресі, луганська археологічна «тусовка» зверхньо процідила: «Геологічний феномен, що має під собою виключно природні причини». Ну, все ясно: «корифеї» стіни не бачили навіть здалеку.
Рельєф півдня Луганщини нагадує застиглі морські хвилі: повільний підйом поверхні з півночі на південь - і різкий, іноді вертикальний облом, після чого знову повільне підняття. Часто на цьому обломі виходять скельні породи, від чого пагорби ще більше стають схожими на хвилі, тепер уже з ажурними «баранцями». У цього рельєфу є наукова назва: грядово-гривистий. Або - мікрокуестовий. Так от: куести закінчуються виходами кам'яних пластів, які під дією ерозії подекуди набувають просто фантастичного вигляду. Такі «гриви» є й північніше Стіни, і південніше. А тут рівний, майже на всьому відрізку мур із доволі однорідних, відносно правильної форми кам'яних брил, покладених на глині під одним нахилом.
Менших від тих, що вкривають Мергельне пасмо, та все ж важкуватих для однієї людини. У всякому разі - для сучасного муляра.
Краснодонсько-«китайська» стіна. Фото: pohodushki.org
Хто, коли й навіщо будував тут стіну (а поряд ще знаходяться рештки чималої водойми) - дилетанту лишається тільки гадати, однак... Неподалік, під Ростовом, між селами Ливенцівка та Каратаєво, зберігся мініатюрний фрагмент схожої кладки. Так от росіяни, не переймаючись чужою думкою, обізвали ці рештки Ливенцовсько-Каратаєвською фортецею і датували їх... часами Троянської війни. То чому ми такі сором'язливі?
Зателефонував відомому луганському історикові, доктору наук Ользі Борисовій. Відповідаючи на мої запитання, вона, крім іншого, послалась на думку свого колеги по вишу Віктора Крюкова (теж історика з докторським ступенем, до всього ще й арабіста), який вивчав цей «геологічний феномен» - і йому подібний у вищезгаданій Трої. За словами Борисової, Крюков дозволив їй прямо посилатись на нього, стверджуючи тотожність Троянської фортеці і краснодонської стіни.
Щось на кшталт резюме
Для тих,
кому досі смішно. У гирлі Дону була найпівнічніша з відомих давньогрецьких колоній - Танаїс. Тут не треба вибудовувати жодних «фантастичних» версій - про цю значну торгову факторію знають навіть п'ятикласники. Але чи могли танаїсяни торгувати з усім цивілізованим античним світом, не пропонуючи власного товару і не продаючи навколишнім племенам товари, завезені з якого-небудь Мілету, Тиру чи, там, Карфагену? Отже, стосунків із сусідніми народами не могло не бути, і не факт, що вони стояли якось нижче за розвитком, ніж елліни. В крайньому разі, вони могли перейняти потрібні їм технології фортифікації абощо.
От тільки Танаїс знаходиться на території РФ, а Луганщина - це Україна. Мало того: за офіційною версією, до XVIII століття тут було суцільне Дике поле, куди цивілізацію приніс «старший брат». Чи то при Єлизаветі (з допомогою зголоднілих сербів, що втікали від турецької неволі), чи ще пізніше - при Софії-Августі Ангальт-Цербстській, у шлюбі - Катерині ІІ.
Чи ми зобов'язані цьому вірити - питання риторичне.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк.