Однак цього року це свято набуло ще одного відтінку та значення Примирення. В тому числі примирення між українцями, котрі в далекі 40-ві роки 20 століття опинилися по різні барикади та під різними стягами. Мова про бійців Червоної Армії та воїнів ОУН УПА. Власне, останні зараз є однією із топових тем в Україні, оскільки цього року їх нарешті визнають як учасників Другої Світової Війни, ветеранів та людей, котрі зробили свій внесок у перемогу над спільним ворогом. І, що найголовніше, визнають офіційно. Відповідні укази вже видані, повстанців запрошують на офіційні урочистості та приймають на рівні з ветеранами ЧА.
Однак наскільки реальним є це Примирення? Чи вдасться новій державній політиці перекреслити десятки років конфліктів та мовчазної ворожби між людьми, котрі захищали Україну по різні боки барикад?
Ми вирішили поцікавитися цим питанням у істориків та представників Обласної ради ветеранів Закарпаття.
Так, історик, декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич вважає подібну політику перспективною:
Це, звичайно, викликає певну перспективу і надію на те,
що рано чи пізно ми таки будемо змушені говорити про не дуже зручні сторінки, які в той чи інший спосіб або обєднували, а частіше навіть розєднували українців по різні сторони барикад у цій трагічній війні. З іншого боку, звичайно, державне регулювання історії різними законами навряд чи буде доречним, томe що ви знаєте: джерела самі ведуть історика до більш правдивих обставин і навряд чи дають підстави справедливому і чесному історику, хоча таким дуже складно бути, особливо на пострадянському просторі, в оцінках минулого. І я думаю, що обом сторонам, і ветеранам колись Великої Вітчизняної війни, і з іншого боку воїнам ОУН УПА, звичайно, треба шукати точки примирення, а не точки розєднання.
На думку вченого, грати з історіями, яких в України не одна, а насправді набагато більше, є недоречним і неправильним. Не радить Фенич і політизувати історію.
Важливо, щоб ми тут не впали у нарцисизм власної етнічної біографії. Щоб ми не поставили один історичний дискурс, скажімо український, над якимись історичними дискурсами не українськими, або тими, що не визнавали себе українськими.
Оце є дуже важливе зараз завдання. Бо навіть якщо ми зараз замовчимо деякі наші неприємні сторінки, скажімо, масові вбивства не лише українців, але й українцями інших, наприклад, поляків чи євреїв, то рано чи пізно знайдеться історик, який все ж привідкриє таку завісу і потім буде дуже неприємно. Як це нещодавно сталося з поляками, коли історик Ян Томаш Гросс написав кілька праць про злочини поляків проти євреїв і буквально недавно президент Броніслав Комаровський мусів вибачатися за злочини своїх предків.
Стосовно ж нової державної політики, яку зараз веде офіційний Київ, Фенич висловлюється доволі критично і радить політикам бути зі своїми рішеннями дуже обережними:
Засуджуючи нацизм, ми таким способом починаємо засуджувати або ставити під сумнів тих, хто співпрацював із нацистськими режимами. А ми добре знаємо, що частина українців у той чи інший спосіб, обираючи стратегію виживання, мусіла або не мусіла, але так сталося, і вона колаборувала із нацистським режимом. І хочемо ми того чи ні, ми маємо за це відповісти, не замовчувати. І при цьому вести розяснювальну роботу,
роботу на примирення, на точки дотику, на точки поєднання, прощення. Бо зараз насправді ми переживаємо тяжкий час, і я не думаю, що буде великим секретом, якщо ми скажемо, що ще більше поглиблювання або замовчування неприємних сторінок ризикує привести нас у ще гіршу ситуацію ніж та, в якій зараз є Україна.
Загалом з історичної точки зору Фенич оцінює внесок та роль формувань ОУН УПА доволі різнопланово:
Звичайно, що в середовищі ОУН УПА були різні напрямки і різні течії. Тобто однозначно говорити про те, що це був монолітний дискурс, який був зорієнтований тільки на єдине, не можна. Звичайно, всіх їх обєднувала шляхетна мета звільнення територій етнічних українських земель будь-яким коштом, будь-якою ціною. Ціною колаборації значить ціною колаборації, ціною жертовності значить ціною жертовності, ціною героїчних вчинків значить так. Тобто тут героїзму і фаталізму вистачало зі сторицею. Ну і створення національної держави України. Безумовно, що в даному випадку ми говоримо про те, що на самому своєму початку ОУН розкололася і обидва крила ОУН в різний спосіб трактували орієнтацію на нацистську Німеччину.
У будь-якому випадку оскільки українські землі опинились у самому епіцентрі кривавих земель між Гітлером та Сталіним, доводилось все-таки обирати між одним чи іншим злом. Хотілось того чи ні. Бо самотужки вирішити це питання було неможливо. Було визначено, що оскільки величезні репресії і голодомор був проведений у Радянській Україні, то орієнтація була на гітлерівську Німеччину, тобто це навіть доводити зараз не треба.
Безумовно, що орієнтація на Німеччину продовжувалась як бандерівським, так і мельниківським крилом. Дуже багато говориться про те, що бандерівці ніби не надто орієнтувалися, позаяк більше Мельник співпрацював із Третім Рейхом, тоді як Бандера і Ярослав Стецько взагалі зробили відчайдушну спробу 30 червня 1941 року відновити українську державу у Львові і коли німці збагнули, які насправді цілі в українців, що вони не просто хочуть допомогти звільнити ці території від червоної чуми, але ще й хочуть власну державу, їх від 7 до 11 липня 1941 року усіх заарештували і до закінчення війни сам Бандера провів у концтаборі Заксенхаузен. Звісно, умови перебування його в концтаборі і умови перебування,
я перепрошую за таку аналогію, скажімо, поляків чи євреїв, чи військовополених червоноармійців, були діаметрально протилежними. У нього були, мяко кажучи, комфортні умови у порівнянні з тими, в яких опинилися всі інші бранці.
Разом з тим, Фенич уточнює, що і самі повстанці прекрасно розуміли, із ким вони співпрацюють, і яке майбутнє може очікувати на Україну через цю співпрацю:
Це вже була Німеччина, яка поклала мільйони євреїв, поляків, своїми жертвами. І спроби за расовою теорією перетворити словян, і в тому числі українців, на рабів, вони так само були відомими провідникам ОУН УПА. Тобто тут не треба думати, що це були люди, які були некомпетентними і вони не знали, що відбувається. Вони добре розуміли, що расова теорія рано чи пізно торкнеться і їх, і так-званий життєвий простір, тобто розширення кордонів Третього Рейху на Схід, в той чи інший спосіб рано чи пізно поглине території України.
Однак внесок повстанців у перемогу в Другій Світовій Війні історик визнає:
Звісно, що воїни УПА величезною самопожертвою, своїм життям воювали за Україну. Серед недержавних армій це була одна із найбільш успішних армій,
із якими доводилось, скажімо, мати клопіт і німцям, і Радянському Союзу. Бо ми добре знаємо, що після 1942-1943 років УПА фактично опинилося між двома котлами між радянським і між німецьким. І тут не йшлося про якісь ставки. Хоча ми знаємо, що були спроби вести переговори між УПА і хортистською Угорщиною, були таємні переговори між командуванням УПА і генералом Червоної Армії Ватутіним. Але разом із тим все це поле дискурсу, поле оцінок є дуже полярним.
Ще один фахівець, доктор історичних наук Сергій Федака також вказує на роль повстанців у подіях Другої Світової:
Безперечно, певний відсоток, хай і невеликий, у загальну перемогу вони внесли. Тому це дуже добре, що їх відзначили і визнали. Позитивно, що прийняли таке рішення, бо справді бійці УПА це одна зі сторін, яка брала участь у Другій Світовій Війні і воювали вони і проти гітлерівців, не тільки проти сталінських.
Стосовно ж можливої реакції ветеранів Червоної Армії на визнання їхніх колись ворогів, історик робить позитивні прогнози:
Цього року дуже тепло і правильно підійшли до всіх ветеранів, і перш за все ветеранів Червоної Армії,
тому вони не повинні особливо, скажемо, негативні мати якісь емоції, через те, бійців з іншого табору також визнали ветеранами. Я сподіваюся, що не буде якогось великого негативу.
Однак голова Закарпатської обласної ради ветеранів Іван Жиган почувши наше запитання стосовно бійців ОУН УПА не зміг дати чіткої відповіді і через кілька хвилин взагалі відмовився відповідати на, на його думку, політичне запитання:
Це спірне питання. Дивлячись де і з ким вони воювали. Якщо вони воювали проти нашого українського і радянського народу, значить ми не Як кажуть, проходить час і треба Навряд чи хтось забуде те, як у спину стріляли свої ж українці. Це спірне питання і я не хочу на нього відповідати. Тим більше, що я не учасник війни. Ветерани Великої Вітчизняної війни ніколи не визнавали воїнів ОУН УПА, які воювали проти українського народу і тодішнього Радянського Союзу. У Червоній Армії були і українці, і дуже багато українців. Це більше політичне питання. Я не хочу на нього відповідати. Переписувати історію не можна. Що було те було. Тому нехай історики дають оцінку тому, що було.
Історики ж у цьому питанні, схоже, визначились. Зокрема, той же ж Володимир Фенич:
Головне, щоб ми сильно не захоплювалися творенням нових пантеонів, нових цвинтарів героїв. Бо героїзація історії нічого не дасть, тому що шукаючи одних героїв, або творячи собі їх, ми наражаємо іншу половину на цвинтар негідників. А в історії такий підхід просто неможливий, бо якщо ми шукаємо біле, то обовязково біля нього має бути чорне. А насправді історія є різнокольоровою. В історії повинен кожен отримати право голосу. Тут дуже складно десь визначити і сказати, що так має бути, а не інакше. Але той факт, що бійців УПА треба у якийсь спосіб інституалізувати і легалізувати як воїнів, як бійців, як воїнів Другої Світової війни, є беззаперечним.
