Звичайний собі хлопець Іван Варяниця народився 7 листопада 1925 року. Після закінчення школи працював у колгоспі, потім – агентом райфінвідділу. Навесні 1944 року, виконуючи свій синівський обов’язок, добровільно пішов на фронт, а в двадцять здійснив безсмертний подвиг, знищуючи нацистських окупантів, косив їх влучним кулеметним вогнем, був мужнім і безстрашним воїном, за що нагороджений орденами «Зірка солдатської слави» всіх трьох ступенів. У весняну непогоду сорок четвертого року війська 2-го Українського фронту під командуванням Маршала І. С. Конєва принесли щасливу зорю багатьом мешканцям Правобережної України. Здійснюючи Умансько-Ботошанську наступальну операцію, у першій половині березня наші війська звільнили всі села Катеринопільського району, вибивали гітлерівців з укріплених позицій, форсували Південний Буг, переслідували противника до Дністра і Пруту, першими вийшли на державний кордон з Румунією. Дев’ятнадцятилітній Іван Варяниця з Сухої Калигірки, який тимчасово проживав у сусідньому з Ярошівкою селі Іванівці у своєї тітки, набачившись стільки сліз і горя в окупації,
першим подався до польового військкомату й добровільно попросився на фронт. Потім була полкова кулеметна школа. У травні молодший сержант Іван Варяниця у новенькій військовій формі прибув на фронт у розпорядження 34-го гвардійського стрілецького полку 13-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії генерала О.С. Жадова. Варяниця вважав, що йому повезло. Потрапив у перший батальйон, де зустрів кількох односельців з Іванівки, разом з якими ходив до військкомату: Якова Прудкого, Василя Мригу, Василя Сандула та інших. Довелося звільняти Тернопіль, брати участь у знищенні великого угруповання противника в районі Бродів та визволенні міста Львів. Потім був Сандомирський плацдарм. В одному з боїв Іван Варяниця одержав поранення, але не залишив бойової позиції, боровся до повного відбиття атаки. Командир полку підписав нагородну реляцію, в якій, зокрема, говорилося: «16 серпня 1944 року при відбитті шаленої контратаки противника гвардії молодший сержант І.Ф. Варяниця виставив свій кулемет попереду бойових порядків і відкрив нищівний вогонь по гітлерівцях.
Унаслідок раптових і відважних дій знищив сімох ворожих солдатів і вогневу точку противника. Своїми сміливими діями сприяв успішному відбиттю контратаки...» Наказом командира дивізії від 21 серпня 1944 року командир кулеметного відділення Варяниця Іван Федорович був нагороджений першим бойовим орденом Слави III ступеня. Через тиждень після першої нагороди штаб полку знову оформляв нагородного листа на нашого земляка. У ньому йшлося: «20 серпня І.Ф. Варяниця одержав завдання від командування полком дізнатися про розташування вогневих точок противника на передовому краї оборони. З групою розвідників пішов на завдання. Непомітно пробравшись у глибину ворожої оборони, дістав необхідні дані й повертався назад. Тоді й натрапили на штаб гітлерівців. Скритно наблизились до нього й кинули у вікна кілька гранат. У тому бою особисто знищив двох ворожих солдат і офіцера. Повертаючись через передній край оборони, натрапили на ворожий кулемет. Гранатами знищили його і всю обслугу. Ворожі солдати відкрили вогонь по розвідниках. І.Ф. Варяниця був поранений, але доставив цінні зведення командирові батальйону.
Внаслідок тих сміливих дій розвідників наш батальйон незабаром захопив населений пункт…» Наказом командуючого 5-ю гвардійською армією генерала О.С. Жадова від 6 жовтня 1944 року І.Ф. Варяниця нагороджений орденом Слави II ступеня. Рання й тепла весна сорок п’ятого радувала воїнів, обіцяла близьку перемогу над ворогом. Кожному хотілося дожити до того світлого дня. Та бої ставали дедалі жорстокішими. Фαшиcτи прагнули не допустити радянські війська до Берліна. Атаки й контратаки йшли одна за іншою. Так сталося, що Варяниця один лишився на рубежі й відбивав атаку насідаючих окупантів. Уже почув вигуки наших воїнів, що поспішали на підмогу, рукавом гімнастерки протер спітніле чоло, та саме тоді ворожий снайпер улучив у голову кулеметника. Зупинилось гаряче серце воїна… У нагородному документі, підписаному командиром 32-го гвардійського корпусу, генералом О. І. Родимцевим, читаємо такі слова про останній подвиг: «Перед вечором противник розпочав нещадну атаку на наші позиції. І.Ф. Варяниця сам приліг до кулемета й влучними пострілами відсікав німецьку піхоту від бронетранспортерів,
чим сприяв успішному відбиттю ворожої контратаки. Лишившись один біля кулемета, він ні на крок не відступив, утримуючи захоплений рубіж...» Так, 2 квітня 1945 року, в свої неповні двадцять літ загинув хоробрий воїн, уродженець Катеринопільського краю Іван Федорович Варяниця. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року його було посмертно нагороджено найвищою солдатською відзнакою – «Золотою Зіркою ордена Слави» І ступеня. У той ранок на трави випала густа роса. Від сліз батьківських, материнських, рідної сестри... Іван Варяниця навіть не встиг надіслати їм свою фронтову фотографію. Так і залишився для них та для своїх односельців у Сухій Калигірці цивільною людиною, завжди молодою, веселою. Він так любив своє село, своїх ровесників, любив співати й танцювати у їхньому колі і віддав заних життя, пішов у безсмертя. Його шанують односельці, племінник Володимир Чуєнко, син рідної сестри Фросини Федорівни, на жаль, уже теж покійної, вся численна її родина, котрій Іван Варяниця з фронту писав: «Бережи, сестричко, батьків!» Василь Ярош
