Якби меми були літературою, то Адольфич був би класиком. Якби інтернет-тролі були силовим відомством і якби в них були підрозділи спеціального призначення – то Адольфич був би кіношним суперагентом на кшталт Джеймса Бонда: там, де не справляється навіть елітний спецназ – з'явився раптово, зробив кілька вивірених ефектних рухів – і все, жодних сумнівів, чия сторона перемогла. Таких тролів- «суперагентів» буквально одиниці на всьому пострадянському просторі, і Адольфич воює «за наших».
Авжеж, від того, як він говорить зі співрозмовниками в соцмережах, начебто мало б покоробити моральну людину, яка ніяк не може відмовитися від ліберальної установки «інша сторона теж має право бути почутою», а особливо якщо ця моральна людина намагається слідувати християнській етиці і надто якщо біографія цієї моральної людини обтяжена провінційним походженням («На*уй з Києва!» – напевно, найвідоміший мем авторства Адольфича). Але неможливо без guilty pleasure спостерігати за тим, як черговий новачок вступає з ним у пікіровку, не розуміючи, з ким говорить: через кілька секунд новачок,
обтяжений натиканими в усі отвори свинцевими х*ями, стрімко йде на дно, не встигнувши навіть зрозуміти, що сталося.
У Адольфича 15-річний досвід інтернет-баталій – спочатку в ЖЖ, потім у Фейсбуку і Твіттері. В останні роки він б'є рідше, але ефективніше – як літній, але досвідчений і потужний вовкодав. Політкоректний Фейсбук, у якому Адольфича постійно банять, навчив його новим трюкам. Наприклад, сидячи в «бані», використовувати лазівку у вигляді репосту з Instagram: перепощені звідти короткі меседжі, які він нашкрябав від руки в Paint, тягнуть на самостійний арт-проект. Ну а написане в тому ж Paint слово «Х*й» на фотографіях публічних людей (більше за все перепадає російським пропагандистам) – це взагалі вже дзен, крайня ясність: замість тисячі слів – «Х*й».
Але це все в інтернеті. Не хочеться повторювати банальність про «маску, за якою ховається...», але в реалі Володимир Нестеренко, у минулому діяч київського андеграунду і самвидаву, потім, у 90-х, щось там пов'язане з рекетом, кримінальна стаття, відсидка у в'язниці, а нині письменник і сценарист – справді справляє зовсім інше враження.
Кремезний літній брюнет із неголосним інтелігентним голосом, який висловлюється зовсім не так безапеляційно, як у соцмережах. Нещодавно Адольфич здивував: провів публічну лекцію. Причому на тему, яка не те щоб табу, але яку зараз нікому просто не спадає на думку піднімати: культурна ізоляція російськомовної частини українського суспільства, в якій вона опинилася через розрив зв'язків із Росією. Cultprostir поговорив з письменником про це і не тільки про це.
Ви видаєтеся таким собі крайнім індивідуалістом, який зневажає будь-який колектив чи спільну справу. І тут раптом збираєте народ, щоб щось разом обговорити – це на вас так не схоже.
Запросили, і я погодився. Збирати народ – це точно не моя справа, я давно на пенсії, і що менше контактую з людьми, то краще себе почуваю. Ну і побувати в будівлі Спілки письменників – це теж не часто трапляється, я так перший раз там був. Леся Українка на портреті справжній чоловік, здається, навіть вуса невеличкі видно.
Як вам здається, публіка прийшла справді обговорити заявлену проблему або «ухти, лекція Адольфича, прикинь!
таке пропускати не можна»?
– Як завжди і як скрізь – хто за чим. Хто на Адольфича подивитися, хто по службі, а багатьох справді цікавить, що ж робити росіянам України. Мені не подобається слово російськомовні, і я волію говорити росіяни. Маю на увазі не всіх росіян, а тих, хто хоча б трохи читав Рембрандта, оскільки іншим мені нема чого сказати, крім заяложеного «Народися Народи Помри (а також працюй і слав Г-спода)».
Усі зараз, починаючи з Майдану, кажуть, що питання мови в Україні знято. Що патріоти є і україно-, і російськомовні, що тут немає жодного нерозуміння і проблем. Але ви з цим не згодні, якщо ставите питання «Що робити росіянам України»?
Питання мови стояло, поки націоналісти не пропхнули ще при Кучмі реформу освіти. Що сталося? Російських шкіл не стало, у вишах теж усе на «мові» – і життя саме закрило це питання. Як розмовляли по-російськи ми, так само розмовляють і пишуть наші діти – хоча у сина мого не було жодного заняття з російської в школі. Навчався за словником Т9 у телефоні. Отже, питання закрите – нічого вони зробити не можуть з нашою мовою,
а якщо захочуть – зараз, під час війни і після революції народ трохи нервовий став і став себе перераховувати. Нас або дещо більше, або стільки ж. Тобто – якось розберемося самі.
Річ у тому, що українська російська відрізняється від російської російської, вона простіша і багата запозиченнями з «мови» – але це не суржик, діалект російської просто. Жодних прав РФ не має на цю мову, про це я і говорив у т. зв. лекції.
По-вашому, в Україні українська мова та культура співвідносяться з російською мовою і культурою як що і що?
Як вода і земля, як вітер і дощ, як світло і камінь. Це якщо художньо. А якщо прямо – питання не має сенсу. ...Співвідносяться, як сусіди, причому сусіди-родичі, буває таке в забитих селах, де всі один з одним пере*блися.
З чистої людської цікавості запитання: ви плакали, коли дивилися панахиду за Небесною сотнею на Майдані? Ну, «Пливе кача», ось цей момент.
Ні, я в цілому не плачу, останній раз – у 30 років, коли мати померла. Хіба що коли холодок по спині від чогось прекрасного – сльози навертаються, останній раз було, коли я дізнався, що Фанні Каплан було 28 років,
з яких вона 11 провела на каторзі. А пісню про «Кача» я чув років десять тому або більше, відзначив, що вона саме для того і написана, щоб плакати.
Ще запитання про Майдан. Звідки в УРСР взялися нерадянські люди? Причому в критичній кількості – інакше б Янукович залишився на місці.
23 роки. Нове покоління. Крім того, западинці за кордоном бували, і кияни теж. В інших російськомовних містах люди радянські. Не тому що радянські, а тому що бидло – без найменшого поняття про те, що не можна руйнувати свій будинок і будинок своїх нащадків. Я, зрозуміло, «загалом» – не кожен сумчанин або харків'янин і т. д. такий – я про «болото».
Чи зазнало якихось змін ваше ставлення до Майдану і революції за минулий рік?
Я вже в тому віці, що можу дозволити собі не змінювати ставлення, відразу ставитися по суті. Я знав, ЩО БУДЕ ГІРШЕ – це завжди, за всіх революцій так. А решта – це вже не Майдан і революція, а контрреволюція й імперіалістична війна.
Нещодавно читав вашу фразу десь у листуванні у Фейсбуку, не пам'ятаю дослівно, але суть у тому, що толку тут, у цій країні, не буде все одно.
Тож чи треба було починати?
У листуванні – то в листуванні, я можу і поцікавитися у пані фото з літнього відпочинку, наприклад. Насправді починати треба було, владі час від часу потрібно давати в рило, інакше вона заповнить собою все.
До речі, ви нещодавно сказали, що після вирішення проблеми на Донбасі добре б зробити Третій Майдан – щоб не дати цій владі закріпитися. Є думка, що українці від росіян в масі відрізняються саме ставленням до влади: мовляв, є в українців такий неозвучений, але впевнений консенсус, що нічого й близько схожого на авторитаризм тут бути не повинно. Ви, виходить, абсолютно типовий українець?
Виходить так, типовий українець. Абсолютно типовий. Радий би відірватися від коріння і полинути космополітом, та грошей немає в Монако жити, і мовам не навчений.
Ваше ставлення до приїжджих зовсім-зовсім не змінилося за останні пару років? Знаю людей, спочатку повністю солідарних з вами в цьому питанні, але чию думку змінив Майдан. Дуже багато там було приїжджих, в тому числі і тих, кого іноді називають «чортами». І без приїжджих (особливо з Західної України)
нічого могло б не вийти.
Вийшло? Вибороли, відстояли? Ну і ласкаво просимо в місця постійної дислокації. Україна є соборна і незалежна держава, демократична – ось на місці і боріться за кращу долю, а то на кого ви свої «гради» і «вісі» залишаєте? На Моторол?
А хіба це не неминучість – те, що приїжджі наповнюють Київ? Місце, де є гроші, завжди притягуватиме до себе людей звідти, де їх немає. Так міста стають нью-йорками, вавілончиками різної величини. І нічого з цим не поробиш – якщо, звісно, мова про капіталістичну модель суспільства. Якщо повернутися в соціалістичну, тоді запросто: планова економіка, держрегулювання міграції, ліміт і т. д. У вас є позитивні (з вашої точки зору) приклади вирішення питання «понаєхавших»? Чи не утопія те, за що ви виступаєте?
Може й утопія, але було б непогано іногороднім знати, що ми їх терпимо, з їхнім надлишком вітальності, працьовитістю, пристосовуваністю та іншим шитом. Терпимо, поки вони платять за хати і не сильно відсвічують.
Ви дуже рідкісний випадок серед киян: у них майже поголовно відсутній імунітет до приїжджих. «Приїжджайте,
беріть, скільки візьмете». Ну це так, ремарка.
Це тому що ви жодного разу в Києві нормально не отримували у вухо. Знаєте, тут чеченці не пролізли, і осетини жили в постійному бою, немає їх зараз, донецькі сиділи у себе в Донецьку і прийшли до Києва тільки вже у владі – такий Київ, і завжди таким був. Повторюся: Ростов тато, Одеса мама, а Київ яма.
Ця тема з балаклавою – це гра? Адже у київській творчій тусівці знають, як ви виглядаєте. І навіть в інтернеті фото є.
І не в творчій знають – і що з того. В інтернеті багато моїх фото, причому вони не дуже схожі ні на мене, ні навіть одне на одне.
Слід пам'ятати, що я перший з балаклавою придумав, Pussy Riot у мене ідею взяли – знеособленої фігури, символу, голови, що говорить, а не кривляється. Це зараз балаклава загальне місце, а в 2003-му?
Щодо вашого арт-проекту (не можу це назвати інакше) з написами «Х*й» на лобі різних відомих людей: як ви визначаєте, хто х*й, а хто ні?
А хто ворог України, тому і пишу. Це нормально, Муссоліні касторкою поїв. Ворог України – той, хто підтримує війну, окупацію, сіє ворожнечу й ідею переваги одного народу над іншим, наприклад. А також їхні агенти.