Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення України звернувся до Державної фіскальної служби з проханням включити до переліку товарів, заборонених до ввезення на митну територію України, книжки антиукраїнського змісту. «Це книжки ідеологічного спрямування, які використовуються для підриву державного суверенітету, для розпалювання міжнаціональної ворожнечі і пропаганди «руського міра», - заявив 9 серпня перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак. За його словами, список таких книжок містить 38 найменувань, і він незабаром буде опублікований на сайті Держкомтелерадіо.
11 серпня на заяву Богдана Червака відреагувала міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch. На офіційному сайті організації її представник у Білорусі та Україні Юлія Горбунова дуже критично висловилася щодо наміру, озвученого паном Черваком.
Зокрема, пані Горбунова закидає Україні, що вона стає на шлях наслідування Росії, де панує дезінформація, а вільне вираження думки душать. Як доказ того, що Україна бере поганий приклад з Росії, згадується, крім списку заборонених книг,
створення Міністерства інформації, заборона низки російських фільмів, оприлюднення «чорних» та «білих» списків російських діячів культури. Висновок пані Горбунова робить такий: «Найкраща протиотрута від дезінформації - правда, а такі списки і заборони порушують свободу самовираження і ставлять під сумнів імідж країни, яка проголошує пріоритет демократичних цінностей».
На жаль, така позиція Юлії Горбунової, яка представляє авторитетну міжнародну правозахисну організацію, залишає без відповіді справді ключові питання проблеми.
«Пріоритет демократичних цінностей» - це над чим пріоритет? Що є для України менш важливим за демократичні цінності? Протидія антиукраїнській пропаганді? Чи заради демократичних цінностей Україна має добровільно здатися «руському міру», не уподібнюватися якому нас і закликають?
Чим створення Міністерства інформації є подібним до заборони ввезення в Україну певної літератури? Пані Горбунова підкреслила, що чимало українських журналістів та блогерів різко критикували створення Міністерства інформації. Це правда. Але, цікаво, згадані журналісти і блогери так само різко проти того,
щоб Україна забороняла вільне розповсюдження російських книжок на кшталт «Независимая Украина: крах проекта» чи «Киев капут»? Пані Горбунова знає їхню думку щодо цього? Чи згадані журналісти-блогери вже самі заявили про свою позицію? Якщо не знає і не заявили, тоді навіщо взагалі прив'язувати Міністерство інформації до заборони ввезення книг з Росії? Який між ними логічний зв'язок?
Чому пропагандистську і відверто ворожу до української держави літературу називають всього лиш «самовираженням» її авторів? До речі, Україна не забороняє і не може заборонити авторам цих книжок їх писати. Тобто «самовиражатися». Йдеться про неприпустимість для України із зрозумілих причин (антиукраїнського змісту цього «самовираження») їх розповсюдження в Україні. До речі, якщо хтось з таких авторів забажає опублікувати своє «самовираження» в українському державному видавництві, а йому відмовлять - це теж буде цензурою, попранням демократичних цінностей, порушенням свободи вираження думок і поставить під сумнів демократичний імідж України?
Будь-яка держава має законне право заборонити в'їзд на свою територію людей,
котрих вона вважає небезпечними для себе. Ось, приміром, Україна оголосила, що забороняє громадянину Росії Йосипу Кобзону приїжджати в Україну за його публічну позицію щодо приналежності Криму до Росії. Хтось буде заперечувати, що ми маємо на це право? Виходить, за усні антиукраїнські висловлювання Кобзона ми його караємо (забороняємо в'їзд в Україну), але якщо він викладе ці ж свої слова письмово у вигляді книги, то заборона ввозити цю книгу в Україну і розповсюджувати її тут - вже цензура? Хіба покарання за усні висловлювання не є порушенням «свободи самовираження»? Причому, таке покарання (заборона на в'їзд до країни) не можна вважати суто символічним, щодо конкретної людини воно може бути досить болісним. Приміром, то й же Кобзон чи Едуард Лимонов, уроджені в Україні, не зможуть приїхати на свою малу батьківщину, відвідати могили предків, побачитися з родичами, котрі не мають фізичної можливості (приміром, вони інваліди) приїхати до Кобзона-Лимонова у Росію.
Перш ніж робити висновок, чи є заборона на ввезення і розповсюдження певних книг цензурою, порушенням свободи самовираження,
тощо, потрібно дати оцінку кожній такій книзі. Тобто, головне питання: книги, які Україна хоче заборонити до ввезення і розповсюдження, - це ворожа до України пропаганда чи ні?
Не є дискусійним питання забороняти чи не забороняти. Дискусійним є питання, яку процедуру слід виробити, щоб під заборону підпадали виключно ті «твори», які на це заслуговують. На жаль, пані Горбунова так питання не ставить. На її думку, повторимо, «такі списки і заборони порушують свободу самовираження і ставлять під сумнів імідж країни, яка проголошує пріоритет демократичних цінностей».
Єдине, з чим можна безумовно погодитися з пані Горбуновою, так це з доречністю таких її запитань: «Не зрозуміло, як заборона буде виконана? Чи будуть когось штрафувати (заарештовувати) за провезення забороненої книги через кордон у валізі? Що робитимуть з доступом до цих книг в Інтернеті?»
Заборона на ввезення книг зовсім не означає автоматично покарання за їх читання. Так само, як заборона демонстрації по телеканалах певних російських фільмів не означає заборону конкретним особам дивитися їх в Інтернеті чи в інший спосіб.
Заборона ввезення і розповсюдження книг, звісно, вимагає чіткої правової процедури її дотримання. Зрештою, процедура дій щодо організацій чи осіб, котрі ввозять чи розповсюджують заборонену продукцію є, вона виписана в законі. Власне, тому Держкомтелерадіо звертається до митників, МВС та СБУ із закликом поширити цю процедуру на російські книги 38 найменувань, а не ініціює, приміром, зміни до Кримінального кодексу, щоб ввести нові, досі відсутні, заходи покарання. Порушення такої процедури, а також невідповідність процедури демократичному праву справді може мати наслідком все те, проти чого застерігає пані Горбунова. Але то вже зовсім інша проблема, яка не розв'язується тотальним дозволом на все і вся. Звісно, у такому разі Human Rights Watch не звинуватить Україну у порушенні демократичних цінностей, просто не буде кого звинувачувати, оскільки не буде держави Україна.
Юрій Сандул. Київ
