Суспільство

“І ворогу не побажаєш такого життя, яке пережили ми”

Михайло Чимбель: "За свої гарні теперішні роки я дякую діткам"

Михайло Чимбель із Цибель (Переяслав-Хмельницький р-н. Київська обл.) мав 17 років, коли разом з багатьма іншими молодими людьми Переяславщини був насильно вивезений на примусові роботи до Німеччини. Це сталося у 1942 році. Трирічне гірке існування в далекому краї та довгу дорогу додому після перемоги над фαшиcτами він добре пам’ятає й нині – у свої 90 років. Нещодавно Михайло Григорович перегортав сторінки свого життя разом з журналістом "Вісника".

"Заставляли митися у жолобах з крижаною водою"

– Батька свого я жодного разу не бачив, бо моя мама народила мене, не виходячи заміж. Ото удвох зі мною вона й прожила усе своє життя, – згадує господар дому, на якому світла сорочка, сучасний джемпер та штани з напрасованими стрілками. – Не встиг я закінчити й семи класів, як почалася війна. Ніколи не забуду, як весною 1942 року поліцаї зібрали всю молодь села (і мене теж) і гоном погнали на станцію Переяславську. Звідти під прицілами автоматів посадили нас у вагони і відправили до Німеччини. У Дрездені розділили по таборах,

де ми мали виконувати різні важкі роботи. Мені випало працювати на заводі, де ремонтували паровози і вагони. Жили майже як у концтаборі. Нас там, хлопців і дівчат, перебувало більше тисячі.

На роботу піднімали о четвертій ранку. Німці за нами вели спостереження із високих вишок. На завод й назад у бараки фαшиcτи із вівчарками нас вели строєм. Годували лиш бруквою. Її варили у чотирьох великих котлах і роздавали по одному ополонику. Того, хто просив більше, били ополоником по лобі. Якщо хтось заморений голодом і тяжкою працею непритомно падав, то на нього ніхто не звертав уваги. Загалом від тяжкої праці, хвороб і нелюдських умов життя загинуло дуже багато молодих невільників. Мене ж від голодної смерті врятувало те, що на тому заводі працював майстром дідок Франц, який час від часу просив мене принести йому їжу із заводської їдальні. Було, гукає: "Мішель, комгер". І я вже знаю, що він хоче їсти і якісь недоїдки від нього перепадуть і мені.

За три роки, які провів у тому таборі, я не бачив на собі ані нижньої білизни, ані нормального одягу. Та й чобіт у нас не було.

Замість них – дерев’яні гольшуги. Це дерев’яні човники, а до деревини прибита брезентовочка. Було так понабиваєш в них ноги, що й кров виступала. До лазні нас водили рідко, проте часто обробляли від вошів. Бувало, що й серед ночі нас піднімали і заставляли митися у жолобах з крижаною водою. Замість мила давали якийсь порошок. І ворогу не побажаєш такого життя, яке пережили ми, – на очах дідуся з’явилися сльозинки. Він їх втирає тихцем – не хоче викликати жалість.

Михайло Чимбель з донькою Марією

Довга дорога додому

– Весною 1945 року нас звільнили американські війська і доставили до зони, яку звільнили радянські війська. Тут, очевидно, нас прийняли за зрадників Батьківщини, бо у вагони пхали прикладами автоматів. Нам же ж було не до страху, лише б швидше побачитися зі своїми рідними. Та відразу потрапити додому не судилося. Нас привезли у Макіївку, на Донбас, і наказали ні в якому разі не втікати звідти, бо суворо судитимуть. Тут мені довелося тяжко працювати у шахтах, а ночувати в приміщенні, схожому на сарай. В холодні мокрі підземелля ми спускалися у легкому одязі,

бо іншого не було. Я був коногоном – управляв конем, який витягував на поверхню землі по десять вагонеток вугілля. Одного разу я так розігнав того коня, що одна вагонетка злетіла з рейок, наїхала на мене і добряче придавила голову – так, що я потрапив до лікарні у місті Сніжне.

Вам не передати, як мені тоді хотілося додому, обійняти свою маму, з якою не бачився майже шість років. Тож, трохи одужавши, вирішив звідти тікати. Ніколи не забуду, як взимку 1947 року, без грошей товарними вагонами, в яких возили вугілля, дістався додому. Зустріч із мамою була суцільним плачем. Та ще сильніше вона заплакала, коли дізналася, що я приїхав додому без дозволу на те. Мама була налякана, що за цю втечу мене арештують, і вона не бачитиме мене ще багато років. За порадою, як мені бути, вона пішла до цибельчанина Івана Батрака, який тоді керував нашим районом. Той наполіг, щоб я повернувся на Донбас, аби не сталося зі мною лиха. Я послухався.

Цього разу Михайло Чимбель влаштувався на шахті бурильником вугілля. А після того, як шахту завалило і на його очах загинув чоловік,

він покинув ту справу і знову втік додому. Обійшлося. Згодом він вивчився на тракториста і майже все своє життя пропрацював у місцевому колгоспі.

– 40 років я був трактористом. За цей час змінилося більше 15 моїх бригадирів. Спершу я працював на тракторі "Універсал", який був на металевих колесах-шпорах. Між іншим, цей трактор тепер є експонатом у музеї просто неба. Другий трактор (новенький "ЮМЗ") я отримав у 1971 році. Звичайно ж, управляти колісним було легше і краще.

"Зі своєю Галиною я прожив аж 62 роки"

Дев’ятого травня 1949 року Михайло Чимбель одружився на Галині Трохимівні із Хоцьок.

– Зі своєю Галиною ми побралися через якихось три місяці побачень, а прожили з нею у парі аж 62 роки. "Золоте" і "діамантове" весілля нам справили наші діти. Все на відео записали. Пам’ятаю, як на 60-річчя нашого спільного життя мене вбрали в капелюх із квітами. Ех, шкода, що у молодості я не був таким красивим нареченим! То ще добре, що земляк Піскун із лляного полотна пошив мені весільного костюма, а то й не знаю, у що зодягнувся б на нашу з Галиною розпись, такі злидні були.

Весь час ми прожили із моєю мамою. Але був і період, коли мені хотілося виїхати із Цибель. А залишитися мені порадив секретар партійної організації Олексій Пагер. Казав: "Мишо, ти перший механізатор на селі. Тож зачекай трохи і тобі як молодому спеціалісту виділять житло". Так і сталося. Цей будинок, в якому доживаю оце свого віку, я витягнув за спеціальним номерком. Щоправда, потім заплатив за нього 6 тисяч 300 рублів – гроші вираховували із моєї зарплати. А увійшли ми в цей дім у 1971 році, коли в нас із Галиною вже було четверо діток. Загалом все моє життя пройшли на полі. За роботою і не помітив, як виросли мої діти. Дружина моя також весь час працювала в місцевому колгоспі, різноробочою.

Нині найстарший син Чимбелів Олексій зі своєю сім’єю живе в Єрківцях, Іван – в Миколаєві, а Марія і Ніна – в Києві. У Михайла Григоровича є 7 онуків і 5 правнуків, яких дуже любить.

– 14 серпня всі діти з’їхалися до мене на іменини. Бачили б ви, який стіл вони накрили мені на 90 років! А ще навезли мені купу букетів та подарунків. Один син подарував мені мультиварку і показав як нею користуватися,

а інший – міні-млина, бо я тримаю курочок. Тож я ще маю ого-го, як кріпитися, – підняв догори вказівний палець хазяїн помешкання.

– Свого татуся ми дуже любимо і шануємо, – долучається до розмови Марія Михайлівна, яка приїхала зі столиці на гостини до тата. – Шкода, що нашої мами немає поруч з ним. Вже три роки, як через тяжку хворобу вона покинула цей світ. Тож, аби тато не почувався самотньо, незабаром до нього переїду я. А загалом наш батько був дуже компанійською людиною. Всі, хто їхав повз його двір, обов’язково сигналили.

– Із моїх друзів вже нікого не лишилося в живих. А я, бачте, ще тримаюся молодцем. А це через те, що мене дуже люблять і поважають мої золоті дітки. Такої уваги, як я маю від них, дай Боже кожному, – радіє Михайло Григорович.

– Одне погано… Батько, коли хворіє, не любить приймати пігулки. А ось тиск любить міряти. Сьогодні був нормальний – 150/70, – каже Марія Михайлівна.

– Як подумаю, то чого тільки не було в моєму житті. Згадується і погане, а більше – хороше. А ось що мені було дуже образливо, то це те, що після Німеччини на мене дивилися як на ворога народу.

І то багато років. Добре, що хоча б зараз визнають, що не по своїй волі остарбайтери гнули свої спини на ворога. Більше трьох років тому до нас приїжджали люди із Німеччини. Ось на фотографії я з ними.

А ще мені хочеться, щоб нинішню молодь обходили всілякі негаразди. Щоб із війни на Донбасі всі повернулися живими. Я поважаю Надію Савченко (і за що її бідолашну заарештували?), яка не боїться відкрито казати, що Путін злочинець, – говорить Михайло Григорович.

– Так, тато наш і в політиці знається. Він погано чує, то телевізор вмикає на всю гучність. Ну а те, що він ось такий бадьорий і підтягнутий, як на свої роки, то це через те, що він ніколи не переїдає. Ото, як відчув, що наївся, на тарілці може залишити один-два пельмені чи вареники. Щоб не викидати харчі, прошу батька доїсти, а він жартома відповідає: "Їжа – це отрута". І що ти йому скажеш?! – посміхаючись знизує плечима Марія Михайлівна.

Олена МАТВІЄНКО

Читайте ще